Тебе тут не зобиджали?
— Ні.
— Аз воєводою як?
— Уже видужує потроху. Вчора сам через хату передибав.
Вони поволі їхали вздовж хутора: попереду Звенигора зі Златкою і Стехою, що трималася за стремено, а позаду, трохи відставши, запорожці.
Під'їжджаючи до двору, Стеха смикнула брата за рукав. Арсен повернувся до неї. В очах дівчини — невисловлене питання.
— Що тобі, сестронько?
Стеха почервоніла.
— Арсене, а що я тебе хочу спитати? — почала несміло.
— Кажи.
— А де подівся отой твій товариш?
— Який? — здивувався Арсен.
— Ну, такий білявий... Романом звати...
Звенигора пильно подивився на Стеху. Тепер від його допитливого погляду не втекло замішання, що оволоділо дівчиною, і краска, що ще густіше виступила на щоках. А-а, так он воно що! Якоїсь години було досить, щоб дівчина запримітила і розкішний пшеничний чуб Романів, і його стрункий стан, і всю його спокійну голубооку красу!
На згадку про донського козака Арсенове чоло нахмарилося. Стеха спостерегла це.
— Він загинув? — спитала швидко.
— Ну, з чого ти взяла? — зволікав із відповіддю Арсен. — Він живий. Залишився в Чигирині...
— Не захотів їхати сюди з тобою? — В її голосі враз забриніло почуття враженої гордості.
— Та ні ж бо! Його там затримали важливі справи... А тобі що? Ти часом не того...
Стеха раптом пустила стремено і, не відповідаючи, побігла відчиняти ворота. Арсен, дивлячись на її стрункі ноги, що виблискували з-під плахти, на розкішну русяву косу, сумно усміхнувся. Розмова нагадала йому про небезпеку, в якій опинився його товариш, про те, що затримуватися в Дубовій Балці він не має права.
Запорожці в'їхали в двір. На крик Стехи з хати попереду всіх вискочив Яцько. За ним вибігла мати. Нарешті, підтримуваний попід руки Якубом і дідом Онопрієм, на ґанок вийшов воєвода Младен.
Звенигора з одних обіймів переходив до інших. Спихальський, теж на правах доброго знайомого, чоломкався з усіма, сповнюючи двір своїм могутнім голосом. Метелиця, Сікач і Товкач статечно відвішували традиційні запорозькі поклони.
Мати зразу почала збирати на стіл. Їй допомагали Стеха і Златка. Чоловіки сиділи на колоді, вели жваву розмову. Кожному було що спитати і розповісти. Один пан Спихальський встигав на два боки: допомагав жінкам носити страву, кухлі, вишнівку та слив'янку і підкидати до загальної розмови свої несподівані смішні словечка.
Коли посідали за стіл, пан Мартин прицмокував від задоволення язиком, куштуючи смачні напої та не менш смачні страви, йому сподобалося все: і наваристий борщ зі свіжою зеленню, і пшеничні пампушки з салом та часником, і гречані млинці з сметаною, і шулики з маком та медом...
— Ох, що то за розкіш, панове! — басив він, запихаючи до рота пухкого гречаника, на якому густа холодна сметана біліла, як сніг. А запиваючи їжу пахучою слив'янкою, мружив від задоволення очі, прицмокував губами і муркотів, як кіт. — М-м-м! Скільки жию, не пив ніц нічого ліпшого!
— Не поспішай, пане Мартине, хвалити, — сказав дід Онопрій, встаючи з-за столу. — Є на світі і кращі речі!
Він поколивав до льоху і незабаром повернувся з великим дерев'яним дзбаном, наповненим майже по самі вінця золотистим напоєм. Простягнув повний кухоль панові Мартину.
Спихальський втягнув у себе різкуватий, але приємний запах питва і відсьорбнув трохи. Обличчя його блаженно усміхалось, очі закотилися під лоба.
— О, пан Єзус, яка то втіха! — І, не відриваючись, вижлуктив повен кухоль. — Цо то єсть, пане?
—— Мед, пане Мартине... Варений мед.
— О, то єсть райське питво! Налий, пане Онопрію, єще єден кухоль, най розсмакую!
Після обіду, що, власне, можна було б назвати вечерею, бо затягнувся він аж до сутінків, запорожці з Спихальським потягли до клуні спати на сіні, а Звенигора ще довго розмовляв з рідними, з Младеном, Якубом та Златкою.
— От і війна, Арсене? — спитав воєвода. — Сьогодні прискакав гонець — закликав усіх здатних носити зброю до війська...
— Чекаємо незабаром Кара Мустафу.
— З ним, напевно, прибуде сюди Гамід. Жаль, я ще не можу сісти на коня. А то зумів би відшукати його серед турецького війська!
— Вам рано, воєводо, про це думати... А якщо бог допоможе, то і я розшукаю його! А там знатиму, що робити!
— Мабуть, і Ненко прибуде на Україну, — вставив Якуб. — Чи не поїхати б і мені під Чигирин?
— Ні, ні, — гаряче заперечив Звенигора. — Тобі, Якубе, треба лишатися в Дубовій Балці... Хто ж вилікує воєводу?.. До того ж і я з товаришами сподіваюся на випадок поранення покористуватися твоїми послугами. Ми всі ходимо під богом, і в разі чого, приплазуємо до хутора, як звір до нори.
— Так, Арсен правду каже, — погодився Младен. — Нам з тобою, Якубе, ще рано вибиратися з Дубової Балки... Та як тільки я стану твердо на ноги, я поїду до Болгарії. Гадаю, не всі ж мої соколи загинули! Хтось лишився живий — і ми знову піднімемо людей проти тиранів! Знову здригнеться Планина, загудуть гірські потоки, сколихнеться болгарська земля! Хай мало нас буде, та ми зогріватимемо серця болгар золотою надією, пробуджуватимемо в них приспані сили і сподівання на волю!
Хоча Младен був виснажений, худий і майже зовсім сивий, зараз він виглядав значно краще, ніж у дорозі через Волощину. А темні очі, коли зайшла мова про боротьбу з османами, заіскрилися молодечим запалом і невгасимою силою. Звенигора мимоволі замилувався старим воєводою, його високим відкритим чолом, сріблястою чуприною, що її легко, одним порухом голови, відкидав назад, усім його мужнім і гордим виглядом.
Пізно ввечері полягали спати.
Арсен заснути не міг. Тихо, щоб не розбудити товаришів, устав із свіжого лугового сіна, відчинив виплетені з лози двері і вийшов із клуні.
Ніч була тепла, місячна. Прямо перед двором чорнів по горі заснулий ліс, а десь за клунею, в посульських плавнях, завели свою музику невтомні жаби. Їхнє глухе — на тисячу ладів — кумкання заливало всю долину, в якій розкинувся хутір, і луною віддавалося в старезному пралісі.
Арсен перейшов двір і зупинився коло ґанку. Тут на нього ніби чекали. Рипнули сінешні двері — з темряви майнула невеличка біла постать.
— Златко!
Дівчина спурхнула з ґанку, мов пташка. Склавши на грудях тонкі білі руки, мовчки стала перед козаком. Арсен ніжно пригорнув її, відчуваючи, як від хвилювання йому забиває віддих.
— Златко!
— Як я виглядала тебе, Арсене!
— Я теж, мила, ждав цього часу!
— Але ж ти завтра їдеш?
— Мушу, кохана. Насувається війна.
— Я знову ждатиму на тебе.
Він ніжно потис її руки, ще міцніше пригорнув і тихо повів з двору. На вулиці звернули праворуч і поволі рушили холодним споришем насупроти місяця.
6
Запорожці в'їхали в Чигирин з Черкаського шляху через Калиновий міст.
Як змінилося за ці дні місто! Тисячі російських стрільців та українських козаків-сердюків затопили вулиці й майдани. На валах кипить робота: лагодять палісад, складають у штабелі лантухи з землею латати проломи у стіні, встановлюють гармати. До Калинового мосту поспішають зі своїм домашнім скарбом городяни: хто не може зі зброєю в руках захищати місто, поспішають за Дніпро. Мчать на конях гінці. Лунають накази і розпорядження старшин, часто підкріплені лайкою. Палахкотять під великими закопченими котлами смолисті дрова, привезені з Чорного лісу, — кашовари готують обід. Шум, гамір, крики. Але на всьому лежить печать тривоги і неспокою. В тому шумі й гаморі не чути веселих вигуків і сміху.
Чигирин ще дуже добре пам'ятає торішню облогу, тому серйозно готується до нової.
Гриву запорожці знайшли біля сердюків полковника Коровки. Разом з іншими вояками він працював на валу, забиваючи в земляну стіну міцні дубові палі. Високий, мовчазний, у синьому сердюцькому одязі, з натугою піднімав важку дубову бабу і з люттю опускав униз. Побачивши друзів, спроквола витер спітнілого лоба і не поспішаючи спустився додолу.
— Ну, що нового? Де Кузьма Рожков? — запитав Звенигора, потискаючи козакові руку. — Роман ще й досі в темниці?
— А де б же йому бути? Не так його стереже Трауерніхт, щоб легко визволити!
— В тому ж самому льосі?
— В тому самому. Біля дверей невідступно чатує двоє вартових.
— Ви не пробували поговорити з ними?
— Нічого не виходить. Не вступають у розмову.
— Хай йому чорт! Так підкупити треба!
— Я ж кажу: такі цербери, що й на мову не здаються! Як же підкупиш?
— Романа нікуди не виводили? Не допитували?
— Не знаю. Я ж не можу там сидіти цілий день. Щоб не вигнали з Чигирина, мусив записатися в сердюцький полк. Добре, що знайомі там знайшлися, — допомогли. Зате маю тепер обов'язки, і не завжди щастить відлучитися.
— Не багато ж ви встигли зробити, — розчаровано промовив Звенигора. — Де ж нам знайти Рожкова? Може, він придумав що-небудь?
Грива ображено знизав плечима.
— Рожков знає те, що й я... Та ось і він!
Кузьма Рожков здалеку помітив вершників і безпомилково впізнав запорожців. Привітно усміхаючись, він поспішав до них. Подавши всім руку і запримітивши, що Грива насупився більше, ніж завжди, Рожков відразу збагнув причину настрою товариша.
— Що, брате Гриво, перепало вже?
— Перепало, — похмуро сказав той. — Арсен думає, що тут нам легко було.
— Я не думаю цього, — заперечив Звенигора роздратовано. — Але могли ж ви до цього часу придумати що-небудь!
— Не треба поспішати, — сказав Рожков. — Поспішиш — курей насмішиш! Поки Роман у Чигирині, доти він у відносній безпеці. Я просив генерала Гордона, і він розмовляв з Трауерніхтом. Німець не обіцяє звільнити свого кріпака, але й катувати тут не буде: боїться шотландця.
— Він першого-ліпшого дня може вивезти його звідси, а тоді — шукай вітра в полі! Десь тихо закатує — і не дізнаємося.
— Ну, що ж, головою об стіну не битимешся...
Звенигора з досадою стукнув руків'ям шаблі.
— Ех, чорт! Я гадав, ви кмітливіші... Не можемо ж ми сидіти тут кілька днів! Мусимо якнайшвидше мчати до Січі! Треба сьогодні, не відкладаючи, виручати Романа, хоча б довелося пустити в хід шаблі!
— Це можна зробити не раніше вечора, — сказав стрілець. — Удень нічого про це й думати. Нас схоплять, мов куріпок. І самі загинемо, і Романові не допоможемо.
Раптом з замка ударила гармата. Постріл був такий сильний і несподіваний, що всі оторопіли на мить. За першим пострілом ударив залп усіх гармат. Задвигтіла земля.