Він кривився від болю й робив страшенні зусилля, щоб не стогнати. Але стогін мимохіть виривався з його грудей.
Бровко тужливо завив. — Треба в лікарню. Негайно! — сказав пошрамований. Старий "ковбой" обережно ніс на руках Сашка Цигана до машини.
— Гайда, хлопці, з нами! Покажете, де лікарня, — пошрамований уже одчиняв дверцята "мерседеса". — Швидше!
Машина розвернулася і з місця рвонула вперед. Бровко, дзвякаючи уривком ланцюга, кинувся слідом. Хлопці заніміли, з жахом дивлячись на дорогу…
От зараз… зараз… зараз…
— Доннер веттер! — лайнувся лисуватий, який сидів за кермом, різко гальмуючи.
— Що таке?! Дорогу перекопано! Цього ж не було! — пошрамований обернувся до хлопців, які сиділи на задньому сидінні поряд із старим "ковбоєм", — той тримав на руках Сашка Цигана.
Хлопці втягли голови в плечі й мовчали. "Мерседес" почав розвертатися, щоб їхати назад. І тоді Журавель не витримав:
— Не треба!.. Там теж… Дайте лопату! Ми… ми… закидаємо. Ми…
Пошрамований щось сказав німецького мовою, відчинив дверцята й вийшов з машини. Дістав з багажника лопату й заходився закидати рів.
Хлопці теж вискочили з машини і, ставши навколішки, почали руками згортати в рів мокрі, але тверді грудки землі, які ще зовсім недавно вони з таким трудом видлубували з битого шляху.
Хто ж знав, що таке станеться?
По обличчях струменіли патьоки, у яких сльози змішувалися з дощем.
Бровко дивився на них, і від очей його теж текли краплі.
Здавалося, що він плаче.
Засипали тільки у двох місцях, щоб можна було проїхати. Нарешті…
— Досить. Проїде… І справді, "мерседес" трохи пробуксував, але проїхав.
Бровко довго біг за машиною, поки нарешті не відстав.
Потім, брудні, мокрі, хлопці сиділи поряд з іноземцями в коридорі на білому дерев'яному диванчику і чекали.
Пахло тим особливим запахом лікарні, який завжди примушує відчувати себе неспокійно, тривожно і самотньо.
Пошрамований мовчав, нічого не розпитував, і хлопці були вдячні йому за це.
"Звідки він знає нашу мову? — подумав Марусик і вирішив — Певне, був у полоні…" Вій не раз читав про це у книжках.
Т от вийшов високий вусатий лікар. Обличчя в нього було заклопотане й суворе.
— Добре, що одразу привезли. Перелом гомілки, рвані рани стегна. Ще трохи — і міг бути сепсис, тобто зараження. — Лікар перехопив перелякані погляди хлопців і додав, втомлено усміхнувшись — Але нічого страшного, жити буде, стрибати буде, у футбол гратиме. Тільки доведеться трохи полежати… Рани вже промили, зашили. Зараз гіпс накладають. Не хвилюйтесь, хлопці! Могло бути гірше, — він знову спохмурнів. — Але чого вас понесло у ту аварійну розвалюху? У негоду, серед ночі… Чого?
Марусик і Журавель опустили очі й мовчали…
РОЗДІЛ СЬОМИЙ,
заключний, в якому з'ясовується, нарешті, хто такі пасажири таємничого "мерседеса" і чого вони приїхали. "Палата героїв"
Тоді вночі так нічого й не з'ясувалося.
Іноземці одвезли хлопців додому, на Бамбури, потиснули їм руки, підбадьорливо поплескали по плечах. Ті двоє сказали: "Гут! Гут! Гут нахт!" А пошрамований сказав: "На добраніч!" І поїхали у Липки, так нічого й не сказавши, хто вони і чого приїхали. Оскільки вони нічого не питали хлопців, то й хлопцям розпитувати було незручно. Та й виснажені були вкрай і Марусик, і Журавель.
Хлопці попросили, щоб їх не підвозили до самої хати, а висадили десь за півкілометра, щоб не розбудити маму й бабусю. Але мама й бабуся, схвильовані й мокрі, зустріли їх на подвір'ї.
Як ті мами відчувають, що з їхніми дітьми щось негаразд, що їх примушує прокидатися вночі, і дряпатися на горище, і пересвідчуватися, що там нікого нема, і годинами стояти під дощем, чекаючи, — пояснити вам не берусь. Це одна з таємниць і загадок природи.
Т довелося хлопцям усе геть-чисто розказати: і про іноземців, і про перекопування дороги, і про катастрофу в старій хаті, і про несподівану появу Бровка, і про те, як їх вирятували…
Мати й бабуся тільки ахали й сплескували руками. А почувши, що сталося з Сашком Циганом, мати так забідкалася, так заголосила, що аж бабуся змушена була її заспокоювати. Вона навіть хотіла негайно їхати у район в лікарню. Ледве її відрадили.
Бабуся й мати нашвидку одмили хлопців від бруду і вклали спати, — вони ледве трималися на ногах.
Останнє, що спитав, уже засинаючи, Журавель:
— А де Бровко?
Бровка не було.
Бровко зник…
З іноземцями все з'ясувалося вранці, коли повернулися з Києва ті, хто їздив на весілля.
Іноземці приїхали до голови колгоспу Максима Богдановича Танасієнка, той зібрав правління (бо не щодня ж приїздять у Гарбузяни гості з Німецької Демократичної Республіки і з Федеративної Республіки Німеччини), і на правлінні відбулася щира розмова. І тоді…
Але послухаємо краще разом із Сашком Циганом (хлопцеві ж теж не терпиться!), як про все це розказували йому надвечір у лікарні Журавель та Марусик.
Сашко Циган уже пережив удень відвідини батька й матері, материні сльози й батькові зітхання, співчутливі айайкання Марусикових батьків та Журавлевих матері й бабусі… І тепер, забувши про загіпсовану ногу, забинтовані рани, про свої болі й переживання, нетерпляче квапив друзів, щоб швидше розповідали.
— Ну… ну, по-перше, — почав Марусик. — По-перше, той пошрамований — зовсім не іноземець.
— Як?!
— А отак. То підполковник у відставці, активіст Комітету ветеранів війни Андрій Васильович Дідух. Він воював у нашому районі, визволяв наше село.
— А яке ж він має відношення до тих іноземців?
— Та почекай! Не все зразу. Зараз розкажемо. Отой старший "ковбой" то… як його… підкажи Журавель.
— Пауль Беккер. Із Федеративної Німеччини.
— О! Я ж казав! "Мерседес"!
— Ага! А той лисуватий — то Рудольф… як його, от не запам'ятовую я прізвищ, хоч ти вбий. Журавель!
— Рудольф Грос. Із Німецької Демократичної… З Веймара, де жив Гете, той, що написав "Ерлькьоніг" — "Лісовий король", — ми вчили, пам'ятаєш: "Вер райтет зо ишет дурх нахт унд вінд…"
— "…Ес іст дер фатер міт зайнем кінд…"
— Точно!
— Так вони з різних країн?
— Виходить.
— А чому ж?..
— Та почекай, дай же розказати. Не перебивай! Хворий, називається…
— Ну, розповідайте, я мовчатиму.
— Ну так от… Виявляється, батько Рудольфа Гроса…
— Гюнтер Грос.
— Так, Гюнтер Грос загинув тут у нас, у Гарбузянах, Причому як загинув! Його розстріляли фашисти.
— Ну-у!..
— Ага. Він був солдат, але антифашист. Допомагав нашим партизанам. Йому наказали розстріляти ти знаєш кого? Параску, Тайфун Марусину бабусю… Вона була зв'язковою у партизанів, її схопили. І він, Гюнтер Грос, її відпустив. І тоді його…
— А син Гюнтера, Рудольф Грос, шукав усіх, хто щось знав про батька.
— Чекай, Журавель, чекай, дай я… Він, розумієш, всюди писав, у газети, в журнали, виступав по радіо… Він сам журналіст… І от цієї весни зовсім випадково в Югославії, на курорті в Опатії (є такі містечко на Адріатичному морі), він зустрівся з оцим Паулем Беккером з ФРН. І виявилося, Що той теж антифашист і знав його батька, товаришував з ним, служили вони разом. І Пауль Беккер був тоді в Гарбузянах, коли все те трапилося. І бачив, як розстріляли Гюнтера Гроса тут, у липовому гаю… І тепер приїхав з Рудольфом Гросом, щоб показати йому місце, де загинув його батько.
— А підполковник Дідух з Комітету ветеранів супроводжує їх, бо вони зовсім не знають нашої мови.
— От бачиш, — вражено промовив Сашко Циган. — А ми думали… Ех, незручно як! — Він трохи помовчав і додав: — Треба було б пам'ятника там поставити.
— Правління вже прийняло таке рішення, — сказав Журавель. — І ухвалило доручити догляд за могилою антифашиста Гюнтера Гроса нашому класові… І ще ті розвалюхи в Липках вирішено негайно зносити і закладати бджолоферму.
— Правильно, — сказав Сашко Циган.
— Нема питань! — відрубав Марусик.
— А той Пауль Беккер живе де, ви кажете? — спитав Сашко Циган.
— У Федеративній Німеччині. Та хоч живе він у капіталістичному Мюнхені, але бореться за мир, бере активну участь у антивоєнних демонстраціях і навіть у поліції за це двічі сидів…
— Ти диви…
— А що ж ви думали, хлопці! Всюди є чесні люди, які борються за мир. В усіх куточках світу, — сказав сусіда Сашка Цигана по палаті, який уважно слухав розмову друзів.
Він лежав на високому ліжку з підвішеною догори, трохи не до стелі, загіпсованою ногою. Коло ліжка сиділа дружина, симпатична кирпата молодиця, яка весь час білозубо усміхалася, дивлячись па хлопців.
їхню палату хворі вже охрестили "палатою героїв". Палата була маленька. Лежало їх там тільки двоє. Сусідою Сашка Цигана був комбайнер з Васюківки Павло Денисович Завгородній. Про нього знав не лише увесь район, а й уся область. Про нього писали в газетах, передавали по радіо і навіть по телебаченню…
Два тижні тому він повертався з Києва додому, на станції раптом побачив, як колію перебігала дівчинка. А тут іде на швидкості товарняк. Дівчинка зупинилася па шпалах і завмерла з переляку.
Павло Денисович кинувся на колію, схопив дівчинку, відштовхнув, але сам відскочити вже не встиг. Тепловоз з ходу вдарив його, відкинув метрів на десять, добре, що не під колеса. Але ногу розтрощило. Хірурги сім годин збирали й стуляли докупи уламки кісток…. Півроку йому тепер лежати в гіпсі, не менше.
Дружина поправила йому подушку, ніжно погладила по руці. Він усміхнувся їй лагідно й зітхнув:
— Ех, Ганю, дивлюсь я оце на хлопців і згадую наші з Явою походеньки.
— Було! Недарма вас дід Салимон шелегейдиками називав, — білозубо усміхнулася дружина.
Павло Денисович підморгнув хлопцям:
— Єсть у мене друг Ява, Іван Васильович Рень, прикордонник зараз, заступник начальника застави. Ех! Ми з ним у дитинстві витворяли… І метро під свинарником копали, і на безлюдний острів тікали, і з коровою Контрибуцією "бій биків" влаштовували… І незнайомця з тринадцятої квартири по всьому Києву шукали, і…
Що вони ще витворяли з другом Явою, Павло Денисович розповісти не встиг, бо в цю мить за вікном у дворі почувся гавкіт.
Хлопці завмерли. Потім Марусик і Журавель підхопилися й кинулися до вікна.
— Бровко! Бровко!
Перед вікном, брудний, у реп'яхах, з уривком ланцюга на ошийнику, сидів Бровко. Палата була на першому поверсі, вікно відчинене.
— Бровко! — гукнув з ліжка Сашко Циган.
Бровко гавкнув відчайдушно, розігнався, стрибнув і скочив на підвіконня.
— Ой!
Бровко кинувся до ліжка і, прищуливши вуха, метляючи хвостом і жалібно повискуючи, почав лащитися до господаря.
Сашко Циган обхопив його обома руками і, ховаючи сльози, ткнувся обличчям у шерсть.
Двері палати прочинилися, і з'явилася голова медсестри у білій косинці:
— Ой! Що це? Звідки собака?! Ви що? Не можна! Не можна! В палаті собака — це неможливо!
Сашко Циган, не розтуляючи рук і не підводячи голови, проказав:
— Віл мені… життя врятував.
Невідомо, як події розгорталися б далі, але тут у коридорі почулися голоси.
Двері широко розчинилися, і в супроводі високого вусатого лікаря зайшли голова колгоспу Максим Богданович, підполковник Дідух, Пауль Беккер, Рудольф Грос і ще якісь люди, які не вмістилися вже в палаті, стояли в коридорі.
— О! Та ти тут не сумуєш! Навіть Бровко тебе розважає.