Із Варкою щодня Павло бачився нашвидку. В розмову вона не заходила.
Зійдуться.
— Що? — поспитає вона.
— Так саме... усе гіршає! — одкаже...
Та й годі. Посидять, обіймуться, як на смерть, та й розійдуться.
— Оце вже вона не переживе цієї ночі, — кажуть Павлу. — Се вона сьогодні така перед смертю, се й сон її смертний.
Він подививсь — вона наче тихо спала.
Стемніло. Прибіг до Варки. Як він її обняв, вона вже догадалася.
— Боже мій! Боже мій! — скрикнула. — Коли ж я одпочину? Коли муки тії перейдуть? Чи буде коли добро мені?
— Дівчино! — промовив їй. — Як воно нам само складається... Я гадав... я думав — на все піду, аж ось мені дорога гладка.
VII
Уступає у хату Павло, коли чує:
— Се ти, коханий?
Хотів ступати далі — похитнувсь.
— Не говори до неї, — шепотять йому молодиці в уха, — стань так коло неї, постій.
Підвели його й поставили перед Галею. Вона як вздріла — всміхнулася, дивилась на його поглядом своїм світлим, тихим.
— Се буває перед смертю, полегкість така... — жебоніло поза плечима в Павла.
На ніч зосталося молодиць дві. Галя незабаром знов спочила. Павло сів на лаві.
Молодиці шепоталися довгенько собі, а там і поснули. Він без сну сидів усю ніч темну до білого світу. На панщину не пішов: "В мене жінка присмертна", — одпрохався тим.
Під обідню добу Галя прокинулась, зараз покликала до себе Павла.
— Оце вже й легш мені, легко зовсім, голубе мій! Коли б ще в силу вбратись...
Усміхається до його, говорячи.
Поминув сей день, поминула ніч — молодиці дивують та радіють: одужає Галя. У хаті загомоніли веселіш, не так вже побагату набігає одвідачів...
Павло, не пивши, не ївши, сном очі не освіживши, сидів, дожидав.
Вже три дні він Варки не бачив — не одходив од Галі…
А воно молоде, то швидко і виходилося собі, оздоровіло; вже й у рум’янцях, і весела — тішиться тим, що він усе тут, невідхідно...
Молодички нахожі його звичайненько на оздоровлення Галине вітають; чує він ізнову той голосочок веселенький у своїй хаті, та по кожній хвилинці сам собі визнає, що вона живе... вона не вмирала... не вмре... Й уростав з того визнаття гнів його на Галю, понімав його душу, начебто вона винна у тому була, начебто її воля вмирати чи жити...
— Оце вже я устану, мені вже зовсім добре, — каже йому.
Він дивився мовчки на неї.
— З мене вже впрям ледащичка стала, а роботи такого є...
Він до неї приступив та взяв її за плечі обома руками міцно.
— Ой пусти, пусти! — промовила, — як же бо ти кріпко!.. В мене й у голові закрутилося!
Він з якоюсь лихою втіхою дививсь, що така ще вона вутленька, хиленька...
— Ой, який же бо ти дужий! Коли б ще трохи дужче — задушив би мене навіки!
— Удушив би, кажеш?
— Атож!
Він споглянув ще на неї — вийшов, по дворі ходити став, думуючи, сумуючи, озираючись, начебто якого собі здобичу стеріг.
Гукнула його Галя обідати.
— Чого се ти так задумався? об чім все мислиш?
— А все думаю, хто кого посідає — сильний безсильного чи безсильний того?
— А вже ж сильний безсильного!
— Чи правда ж сьому? Кажуть, як маєш у руці що драгленьке, то пустити мусиш...
— А схочеш, то й не пустиш. Хочеш — понівечиш і встережеш, як встерегти.
— Добре кажеш, Галю! правду кажеш!
Засміявся, а там знову задумався. Вже смеркало надворі — вечір хмарний наближався. Здалека грім вигримляв закотом; вітер гнав бурею.
— Друже мій, чого усе думаєш? Скажи мені, — знов Галя озвалася до його.
— Що дужіш од усього на світі?
— А нема над кохання! — промовила, горнучись до нього.
— Добре кажеш, Галю! Правду кажеш! — так їй знов одказує і знов засміявся.
Щось грюкнуло так по хаті, що аж шибки забряжчали. Галя вжахнулась.
— Що се такеє? Хто се так стукає? Господи! наче хату обворушило!
Здригнувся й Павло! Одсунув віконце — у тьмі щось мріло, кидаючись, бігаючи, наче з землі хапало-збирало.
— Се так щось, — каже Галі, — може, ворітьми вітер.
— Ні, ні! Піди ти, подивись, друже мій, що се таке...
— А бачу ж, що нічого нема!
— Оце як налякалася я!
Відчинила двері — вітер як дмухне, аж засвистів; вона випустила двері з рук.
— Куди ти? — спитав Павло. — Не ходи!
— Я хотіла до відничка у сіни, води унести у хату.
— Я сам тобі внесу, не ходи!
Вийшов у сіни з кухликом, кинувся до дверей сінешніх, розчинив, виглядає, а йому просто два камені, один по другому, летять. Один камінь поуз голову дзизнув, а один у праве плече дав — він аж застогнав від болю.
— Варко! Варко! — кличе стиха. Ніхто не обізвавсь, побігло щось вулицею.
Він уніс води Галі і бере шапку.
— Куди се ти, Павло? — пита Галя.
— Треба мені!
І пішов хутко.
Зосталася Галя сама. Сіла вона шити. Шила та думала собі при тихому смутку. Відчиняла із часу до часу віконце — вдивлялася, прислухала — нічого не видко, нічого не чуть, крім вітру бушуючого...
VIII
Наздогнав Павло дівчину коло двору вже панського.
— Варко! тривай, зажди! — ледве промовляє вже: дух у бігу однявсь.
Схопив її обіруч.
— А що? — вигукнула дівчина, — одужала? Нащо ж ти дурив мене, заводив; чому не прийшов до мене, не сказав мені? Я дні й ночі спожидала, я гинула-пропадала, а ти коло неї упадав там... Чому ж не говориш до мене? Промов, заговори!
— Видужала, — одкаже їй.
— Се я знаю!.. А скажи, що робити мені, скажи та навчи! Ти мене з розуму звів: тепер навчи, як бути мені, — я сама не знаю!.. Я собі смерті хочу!..
— Підожди, дівчино, надумаємо.
— Думати? Се ти думатимеш, коли в мене серце тліє! Я вже думала днями й ночами... Чи знаєш ти, що я переплакала? Мені було жалко її... було мені страшно... я сумувала сумом об їй... от і виплакала, що одужала втіха моя!
— Були й мої дні, були й мої ночі! — промовив Павло.
Вона як впала коло його.
— Павло, коханий мій! — говорить. — Чи знаєш ти, як я побачила вас удвох, як я побачила, що вона до тебе всміхалася, — я б тоді обох вас вбила, якби примогла. Я тут поспитати боюся, дожидаю, тебе нема, — я прибігла під віконце, чи не дознаюся? думала, що вже труна й Охрести, — жаль мені, острах мені... Коли ж бачу — укупі!.. Я тебе хотіла забити на смерть... Оце ж я тепер біля тебе, коханий, та здається мені, що я біля свого ворога першого... Я колись тебе зненавиджу... смерті забажаю тобі... Забий ти її — нехай вмре! Я за що гину? Я щаслива буду з тобою, забий її!..
IX
Пізно вернувся Павло додому. Галя його дожидала — сиділа, шила.
— Як же ти спізнився! — промовляє до його. — Я вже думала, думала, дожидала...
Усе ж той таки голосочок ласкавенький і тії віченьки любиві, тихі... Його серце мстиво якось стрепехнулося у грудях, як до ворога лихого.
— Нащо мене дожидати було? — зговорив гнівно. — Чом же не спала?
— І не дрімалося мені — оце шила. Та як же мені було тебе не зіждати? Чи заходив куди? — спитала — не сказав; попросила вечеряти — не схотів.
Ходив по хаті, наче чого шукав. Далі сів у столу. Білий сидів, а очі горіли. Дививсь на Галю пильно.
— Чого так в мене вдивляєшся, серце? — спитала його любенько.
Він устав, немов острахнувсь, щоб вона до його не зближалася.
— Що шиєш? — каже.
— А се тобі сорочка.
— Добре, поший її хутче.
— О, я вже поспішуся-поскорюся! — одказала.
Він усе по хаті знов ходить-ходить.
— А що се ти усе ходиш?
— Болить у мене голова.
— Ох, наше лишечко! Може, я тобі води холодної подам?..
— Нащо? Само минеться: переболить, та й годі. Адже ж ти кажеш, що усе зле минається, усяке лихо — казала чи ні?
— А як же не казала? Казала.
— І все ще добра сподіваєшся й досі?..
— Сподіваюся, мій голубе!
— А як іще погіршає? Постривай лиш. Я не хочу сподіванок тих чути; а ти мені одказуй, я питаю тебе: як усе гірш буде?
— Що тобі, моє кохання? Чого се питаєш так мене?
— Ти мені одмовляй... як буде гірше?
— Терпітиму, — каже, дивлячись на його обличчя збіліле, хмуре, із жалем та з неспокоєм.
— Терпітимеш? — вимовив гірко. — Ти скажи, тобі, мабуть, здається солодко терпіти? Легко? На голову здорово, чи що?
— Тяженько терпіти, та я з тобою забуваю, що воно важко... Й не чую того, їй же Богу моєму!
— Дякувать тобі, — гукнув, — дякувать!
— Що тобі, Павло? — спитала вона, жалуючи його голоском своїм тихим.
— Нічого! ший собі, ший! А тобі не бажалося ніколи кращої долі, життя веселішого, Галю?
— А я, мій друже, я ніколи не мислила, не гадала об тому. Яке ж мені інше життя, яка друга доля, як не з тобою, не при тобі? Се й найлюбіша!
— То й не жадаєш собі нічого у світі? маєш добра усякого досхочу? нічого собі не жадаєш?
— Коли б ти спокійніший та веселіший став — того я жадаю, коханий!
— Лучче ти мені смерті попроси, — її вивіщуй, жалібнице моя!
— Борони, Мати Божа, сохрани! — крикнула журливо. — Що се ти ізговорив?
— А вмирати чи воно не гарно? Тобі десь не хочеться помирати?
— Не хочу вмирати! — одмовила.
— Чому не хочеш?
— Як се ти питаєш, Павло? Тебе покинути? І світ красний, і я молода... Та як тебе покинути? Як недужа лежала я та об сьому подумала — Господи, світе!.. Як жалко стало. Я не хочу тебе кидати, я не хочу вмирати!
— А як вмреш?
— Я вже здужаю, я молода... я Бога проситиму, щоб у світі жити з тобою.
— Спасибі! Спасибі! — глухо їй промовив, сам усе по хаті ходячи, усе чогось шукаючи, по всіх кутках заглядаючи.
— Чого ти шукаєш? — пита Галя.
— Нічого. Ший мою сорочку — поспішайся!
— Та шию ж... Чого це так тобі треба сорочки тії?
— Обнови заманулось.
Вона озирнулась на його з усміхом, та як глянула — впустила і шитво з рук — такий він стояв у неї за плечима, як з того світу.
— Що тобі? — схопилася, скричала.
— Що мені? Нічого! — одказав, придержавши її рукою міцною... — Голова болить... Ший!
— Вже, мабуть, пізно дуже.
— Ні, ще не пізно.
А сам дивиться їй в обличчя, у вічі... Які ж тихі, які люб’ячі!
Почала знов Галя шити.
Павло на ході узяв сокиру, що з-під лави насталюванням блищала.
Знов зайшов од покутя перед Галині очі, знов на її дивиться пильно: вона підняла од шитва голівоньку, глянула любо, всміхнулася. Він увесь затрепетавсь. Став ходити, носячи сокиру, ховаючи.
— Ший, ший! — промовля Галі.
— А я ж шию, коханий!
Зайшов він од полу та з-за плечей як ударив її по голівці сокирою, ручкою, — тільки блисканула сокира, улучивши їй у голівоньку, а вона й не скричала, тільки зітхнула тихо й скотилася з лавки, як сиділа, з тими шитками у ручках збілілих.
Павло її зняв, і поклав на лаві, і сів сам біля тіла.
X
Ніч ішла; хмари розривалися — зорі блищали...