Народні оповідання

Марко Вовчок

Сторінка 26 з 48

Із Варкою щодня Павло бачився нашвидку. В розмову вона не заходила.

Зійдуться.

— Що? — поспитає вона.

— Так саме... усе гіршає! — одкаже...

Та й годі. Посидять, обіймуться, як на смерть, та й розійдуться.

— Оце вже вона не переживе цієї ночі, — кажуть Павлу. — Се вона сьогодні така перед смертю, се й сон її смертний.

Він подививсь — вона наче тихо спала.

Стемніло. Прибіг до Варки. Як він її обняв, вона вже догадалася.

— Боже мій! Боже мій! — скрикнула. — Коли ж я одпочину? Коли муки тії перейдуть? Чи буде коли добро мені?

— Дівчино! — промовив їй. — Як воно нам само складається... Я гадав... я думав — на все піду, аж ось мені дорога гладка.

VII

Уступає у хату Павло, коли чує:

— Се ти, коханий?

Хотів ступати далі — похитнувсь.

— Не говори до неї, — шепотять йому молодиці в уха, — стань так коло неї, постій.

Підвели його й поставили перед Галею. Вона як вздріла — всміхнулася, дивилась на його поглядом своїм світлим, тихим.

— Се буває перед смертю, полегкість така... — жебоніло поза плечима в Павла.

На ніч зосталося молодиць дві. Галя незабаром знов спочила. Павло сів на лаві.

Молодиці шепоталися довгенько собі, а там і поснули. Він без сну сидів усю ніч темну до білого світу. На панщину не пішов: "В мене жінка присмертна", — одпрохався тим.

Під обідню добу Галя прокинулась, зараз покликала до себе Павла.

— Оце вже й легш мені, легко зовсім, голубе мій! Коли б ще в силу вбратись...

Усміхається до його, говорячи.

Поминув сей день, поминула ніч — молодиці дивують та радіють: одужає Галя. У хаті загомоніли веселіш, не так вже побагату набігає одвідачів...

Павло, не пивши, не ївши, сном очі не освіживши, сидів, дожидав.

Вже три дні він Варки не бачив — не одходив од Галі…

А воно молоде, то швидко і виходилося собі, оздоровіло; вже й у рум’янцях, і весела — тішиться тим, що він усе тут, невідхідно...

Молодички нахожі його звичайненько на оздоровлення Галине вітають; чує він ізнову той голосочок веселенький у своїй хаті, та по кожній хвилинці сам собі визнає, що вона живе... вона не вмирала... не вмре... Й уростав з того визнаття гнів його на Галю, понімав його душу, начебто вона винна у тому була, начебто її воля вмирати чи жити...

— Оце вже я устану, мені вже зовсім добре, — каже йому.

Він дивився мовчки на неї.

— З мене вже впрям ледащичка стала, а роботи такого є...

Він до неї приступив та взяв її за плечі обома руками міцно.

— Ой пусти, пусти! — промовила, — як же бо ти кріпко!.. В мене й у голові закрутилося!

Він з якоюсь лихою втіхою дививсь, що така ще вона вутленька, хиленька...

— Ой, який же бо ти дужий! Коли б ще трохи дужче — задушив би мене навіки!

— Удушив би, кажеш?

— Атож!

Він споглянув ще на неї — вийшов, по дворі ходити став, думуючи, сумуючи, озираючись, начебто якого собі здобичу стеріг.

Гукнула його Галя обідати.

— Чого се ти так задумався? об чім все мислиш?

— А все думаю, хто кого посідає — сильний безсильного чи безсильний того?

— А вже ж сильний безсильного!

— Чи правда ж сьому? Кажуть, як маєш у руці що драгленьке, то пустити мусиш...

— А схочеш, то й не пустиш. Хочеш — понівечиш і встережеш, як встерегти.

— Добре кажеш, Галю! правду кажеш!

Засміявся, а там знову задумався. Вже смеркало надворі — вечір хмарний наближався. Здалека грім вигримляв закотом; вітер гнав бурею.

— Друже мій, чого усе думаєш? Скажи мені, — знов Галя озвалася до його.

— Що дужіш од усього на світі?

— А нема над кохання! — промовила, горнучись до нього.

— Добре кажеш, Галю! Правду кажеш! — так їй знов одказує і знов засміявся.

Щось грюкнуло так по хаті, що аж шибки забряжчали. Галя вжахнулась.

— Що се такеє? Хто се так стукає? Господи! наче хату обворушило!

Здригнувся й Павло! Одсунув віконце — у тьмі щось мріло, кидаючись, бігаючи, наче з землі хапало-збирало.

— Се так щось, — каже Галі, — може, ворітьми вітер.

— Ні, ні! Піди ти, подивись, друже мій, що се таке...

— А бачу ж, що нічого нема!

— Оце як налякалася я!

Відчинила двері — вітер як дмухне, аж засвистів; вона випустила двері з рук.

— Куди ти? — спитав Павло. — Не ходи!

— Я хотіла до відничка у сіни, води унести у хату.

— Я сам тобі внесу, не ходи!

Вийшов у сіни з кухликом, кинувся до дверей сінешніх, розчинив, виглядає, а йому просто два камені, один по другому, летять. Один камінь поуз голову дзизнув, а один у праве плече дав — він аж застогнав від болю.

— Варко! Варко! — кличе стиха. Ніхто не обізвавсь, побігло щось вулицею.

Він уніс води Галі і бере шапку.

— Куди се ти, Павло? — пита Галя.

— Треба мені!

І пішов хутко.

Зосталася Галя сама. Сіла вона шити. Шила та думала собі при тихому смутку. Відчиняла із часу до часу віконце — вдивлялася, прислухала — нічого не видко, нічого не чуть, крім вітру бушуючого...

VIII

Наздогнав Павло дівчину коло двору вже панського.

— Варко! тривай, зажди! — ледве промовляє вже: дух у бігу однявсь.

Схопив її обіруч.

— А що? — вигукнула дівчина, — одужала? Нащо ж ти дурив мене, заводив; чому не прийшов до мене, не сказав мені? Я дні й ночі спожидала, я гинула-пропадала, а ти коло неї упадав там... Чому ж не говориш до мене? Промов, заговори!

— Видужала, — одкаже їй.

— Се я знаю!.. А скажи, що робити мені, скажи та навчи! Ти мене з розуму звів: тепер навчи, як бути мені, — я сама не знаю!.. Я собі смерті хочу!..

— Підожди, дівчино, надумаємо.

— Думати? Се ти думатимеш, коли в мене серце тліє! Я вже думала днями й ночами... Чи знаєш ти, що я переплакала? Мені було жалко її... було мені страшно... я сумувала сумом об їй... от і виплакала, що одужала втіха моя!

— Були й мої дні, були й мої ночі! — промовив Павло.

Вона як впала коло його.

— Павло, коханий мій! — говорить. — Чи знаєш ти, як я побачила вас удвох, як я побачила, що вона до тебе всміхалася, — я б тоді обох вас вбила, якби примогла. Я тут поспитати боюся, дожидаю, тебе нема, — я прибігла під віконце, чи не дознаюся? думала, що вже труна й Охрести, — жаль мені, острах мені... Коли ж бачу — укупі!.. Я тебе хотіла забити на смерть... Оце ж я тепер біля тебе, коханий, та здається мені, що я біля свого ворога першого... Я колись тебе зненавиджу... смерті забажаю тобі... Забий ти її — нехай вмре! Я за що гину? Я щаслива буду з тобою, забий її!..

IX

Пізно вернувся Павло додому. Галя його дожидала — сиділа, шила.

— Як же ти спізнився! — промовляє до його. — Я вже думала, думала, дожидала...

Усе ж той таки голосочок ласкавенький і тії віченьки любиві, тихі... Його серце мстиво якось стрепехнулося у грудях, як до ворога лихого.

— Нащо мене дожидати було? — зговорив гнівно. — Чом же не спала?

— І не дрімалося мені — оце шила. Та як же мені було тебе не зіждати? Чи заходив куди? — спитала — не сказав; попросила вечеряти — не схотів.

Ходив по хаті, наче чого шукав. Далі сів у столу. Білий сидів, а очі горіли. Дививсь на Галю пильно.

— Чого так в мене вдивляєшся, серце? — спитала його любенько.

Він устав, немов острахнувсь, щоб вона до його не зближалася.

— Що шиєш? — каже.

— А се тобі сорочка.

— Добре, поший її хутче.

— О, я вже поспішуся-поскорюся! — одказала.

Він усе по хаті знов ходить-ходить.

— А що се ти усе ходиш?

— Болить у мене голова.

— Ох, наше лишечко! Може, я тобі води холодної подам?..

— Нащо? Само минеться: переболить, та й годі. Адже ж ти кажеш, що усе зле минається, усяке лихо — казала чи ні?

— А як же не казала? Казала.

— І все ще добра сподіваєшся й досі?..

— Сподіваюся, мій голубе!

— А як іще погіршає? Постривай лиш. Я не хочу сподіванок тих чути; а ти мені одказуй, я питаю тебе: як усе гірш буде?

— Що тобі, моє кохання? Чого се питаєш так мене?

— Ти мені одмовляй... як буде гірше?

— Терпітиму, — каже, дивлячись на його обличчя збіліле, хмуре, із жалем та з неспокоєм.

— Терпітимеш? — вимовив гірко. — Ти скажи, тобі, мабуть, здається солодко терпіти? Легко? На голову здорово, чи що?

— Тяженько терпіти, та я з тобою забуваю, що воно важко... Й не чую того, їй же Богу моєму!

— Дякувать тобі, — гукнув, — дякувать!

— Що тобі, Павло? — спитала вона, жалуючи його голоском своїм тихим.

— Нічого! ший собі, ший! А тобі не бажалося ніколи кращої долі, життя веселішого, Галю?

— А я, мій друже, я ніколи не мислила, не гадала об тому. Яке ж мені інше життя, яка друга доля, як не з тобою, не при тобі? Се й найлюбіша!

— То й не жадаєш собі нічого у світі? маєш добра усякого досхочу? нічого собі не жадаєш?

— Коли б ти спокійніший та веселіший став — того я жадаю, коханий!

— Лучче ти мені смерті попроси, — її вивіщуй, жалібнице моя!

— Борони, Мати Божа, сохрани! — крикнула журливо. — Що се ти ізговорив?

— А вмирати чи воно не гарно? Тобі десь не хочеться помирати?

— Не хочу вмирати! — одмовила.

— Чому не хочеш?

— Як се ти питаєш, Павло? Тебе покинути? І світ красний, і я молода... Та як тебе покинути? Як недужа лежала я та об сьому подумала — Господи, світе!.. Як жалко стало. Я не хочу тебе кидати, я не хочу вмирати!

— А як вмреш?

— Я вже здужаю, я молода... я Бога проситиму, щоб у світі жити з тобою.

— Спасибі! Спасибі! — глухо їй промовив, сам усе по хаті ходячи, усе чогось шукаючи, по всіх кутках заглядаючи.

— Чого ти шукаєш? — пита Галя.

— Нічого. Ший мою сорочку — поспішайся!

— Та шию ж... Чого це так тобі треба сорочки тії?

— Обнови заманулось.

Вона озирнулась на його з усміхом, та як глянула — впустила і шитво з рук — такий він стояв у неї за плечима, як з того світу.

— Що тобі? — схопилася, скричала.

— Що мені? Нічого! — одказав, придержавши її рукою міцною... — Голова болить... Ший!

— Вже, мабуть, пізно дуже.

— Ні, ще не пізно.

А сам дивиться їй в обличчя, у вічі... Які ж тихі, які люб’ячі!

Почала знов Галя шити.

Павло на ході узяв сокиру, що з-під лави насталюванням блищала.

Знов зайшов од покутя перед Галині очі, знов на її дивиться пильно: вона підняла од шитва голівоньку, глянула любо, всміхнулася. Він увесь затрепетавсь. Став ходити, носячи сокиру, ховаючи.

— Ший, ший! — промовля Галі.

— А я ж шию, коханий!

Зайшов він од полу та з-за плечей як ударив її по голівці сокирою, ручкою, — тільки блисканула сокира, улучивши їй у голівоньку, а вона й не скричала, тільки зітхнула тихо й скотилася з лавки, як сиділа, з тими шитками у ручках збілілих.

Павло її зняв, і поклав на лаві, і сів сам біля тіла.

X

Ніч ішла; хмари розривалися — зорі блищали...

23 24 25 26 27 28 29