Чому таке знайоме довгасте бронзове лице? Де він бачив ці полум'яні очі під густими бровами? Очі, в яких суворість і ніжність, ласка й вражаюча сила. Де він чув тихий і владний голос? Хочеться кинутись до ніг дивній людині, притиснутись обличчям до її колін і заплакати, як плакав колись у дитинстві.
Але його порух перехопили. Незнайомий обняв Вайвасвату, лагідно дивився в його глибокі блакитні очі, де тремтіла сльоза. Прошепотів тривожно:
— Ти пізнав мене, сину?
— Учителю,— вилетіло з вуст Вайвасвати.— Я чув У серці твій голос. Ти вів мене серед бурі. Ти врятував мене. Але я вже зустрічав тебе. Де? Коли? Скажи...
Сиві вуса Учителя здригнулися в посмішці. Погляд затуманився далеким спогадом.
— Тоді над маленьким островом Атлантіса гриміла буря. Я залишив тебе в човні на березі. О Вайвасвато, як сумувало моє серце, сину! Навіть знаючи закони причин і наслідків, знаючи, що рука Швета-Двипа проведе тебе серед хаосу життя, мені було тяжко лишати тебе самотнім. Потім тебе знайшли Анура й Діавара...
— Як? — палко скрикнув Вайвасвата.—То був ти?
— Я,— ніжно сказав Учитель.
— Але навіщо? — не міг ще збагнути Вайвасвата.— Поясни. Навіщо це було потрібно? Для чого?
— Ти про все дізнаєшся,— м'яко відповів Учитель.— Заспокійся. Крім земних батьків, у тебе є батьки на іншому планетному крузі. На Шукрі...
— На ранковій зорі? — перепитав приголомшений Вайвасвата.
— Так. Тільки зажди трохи. Ти повинен сприймати нові тайни послідовно.
— Але ж я... земна людина? Як усі...
— Земний двійник. Ти тут і на Шукрі. Кожне явище мас свій вищий вияв у Безміру.
— Я — там, на Шукрі? — вражено перепитав Вайвасвата.— І я міг би зустрітися з самим собою?
— Ти зустрінешся. Але зажди...
— А Маруіра? Вона як?
— Маруіра — твоя таємниця, — зітхнув Учитель. — Про неї я не можу сказати. Ту таємницю розкриє тобі серце. А тепер я залишу тебе. Незабаром стрінемося знову. Будуть бесіди, буде навчання. Спочивай, приглядайся, сину...
Учитель зник так же раптово, як і з'явився. Вайвасвата тривожно й радісно зітхнув, відчувши в грудях нез'ясовне почуття щастя й заспокоєння. Він приплив до рідних, казкових берегів. Попереду вгадувалися ще значніші, ще бурніші дороги. А нині серце бажало випити повну чашу таємниці й любові...
ЧАРІВНА ДОЛИНА
Вайвасвата повернувся до кам'яного притулку. Там він знайшов на дерев'яному столику череп'яний кухоль з молоком, невеликий запашний корж. На ліжку лежала біла туніка з пурпурною облямівкою, міцні сандалії, темно-синій оксамитний плащ. До слуху Вайвасвати долинув дружній голос:
— Прийми дарунок друга. Одягнись і поїж.
Юнак поглянув навколо. Нікого не видно. Він посміхнувся. Дивуватись не слід. Він в краю казки.
Вайвасвата скинув свою туніку, від якої лишилось саме лахміття, одягнувся в подароване вбрання. З насолодою випив густе, цілюще молоко, заїдаючи коржем. Потім вийшов знову на простір.
До нього наблизився молодий хлопець. Той самий, якого він врятував на гірській стежині. Великі сірі очі хлопця сповнилися безмовним почуттям вдячності. Він обняв Вайвасвату, потім відхилився, сказав:
— У мене був небезпечний дослід. Трохи невдалий. Я опинився в горах. Знепритомнів і не міг повідомити одразу своїм. Добре, що ти трапився...
— А потім? — запитав Вайвасвата.
— Потім нас побачили в магічному дзеркалі. Вислали агнісферу.
— Що це?
— Летючий корабель.
— А чому я так довго йшов сам? Невже мене не бачили раніше?
— Бачили,— спокійно відповів юнак.— Та закон Великого Іспиту вимагає, щоб шукач ішов сам до останньої межі. Лише на грані відчаю посилається поміч. Так наша суть кристалізується самовідданістю, вірою й мужністю... Тобі про все скажуть старші. Ходімо, я покажу тобі нашу долину. Звати мене Хео.
Удвох вони рушили до великої вежі. Праворуч від них, на широкому майдані, закладалися підвалини гігантської споруди з рівних кам'яних брил. Там поралася невелика група людей у темних туніках. Вайвасвата зупинився, спостерігаючи за ними.
На його очах висока скеля луснула навпіл, одсунулася від своєї основи. З неї відпала верхівка, потім посипалися боки. Залишився іскристий гранітний куб висотою до десяти ліктів.
Люди, взявшись за руки, стояли непорушно. Куб безшумно колихнувся, потім поплив у повітрі до основи споруди. Там він тихо ліг на своє місце, доточуючи недобудовану стіну.
— Що це? — прошепотів Вайвасвата.—Хто розколює скелі? Хто рухає їх? Адже люди непорушні!..
— Тіло їх непорушне,— сказав Хео.— А думка напружена й дійова. Субстанція творящої думки — не зрівняна ні з чим сила. Об'єднуючії силу думки, ці люди збуджують у просторі силу єдності матерії, яка породила все видиме й невидиме. Ти побачиш багато дивного. Безліч прекрасних таємниць у Космосі. Ходімо...
Вони ступили під віття кедрів. Йшли по золотистій глиці, по м'якому моху. Вайвасвата мовчав. Думав. Не міг звикнути до того, що таємнича Швета-Двипа така проста, близька і разом з тим така чудесна...
Велична вежа виростала, закривала небо. Вже видно було чорні отвори, ніби бійниці, в стіні, відчувалася непохитність у обрисах будови, у її темно-фіолетовому забарвленні, в тиші, що оточувала дивовижний утвір Швета-Двипа.
Хео різко повернув праворуч, повів Вайвасвату до невеликого будиночка з плоского покрівлею. Вони увійшли і в двері, стали спускатися вузькими сходами вниз. На стінах де-не-де мерехтіли грозові трубки.
Вайвасвата оглянувся, запитав Хео:
— Ми не підемо у велику вежу?
— Туди рано,— скупо відповів товариш.— Тіло не витримає. Великі потоки сил, космічна напруга. Та вежа — зв'язок з далекими планетними кругами. Жди пояснення старших, Вайвасвато...
Хео відчинив ще одні двері, завів Вайвасвату до темної кубічної кімнати. Біля однієї стіни стояло щось схоже на чорне люстро, на стелі палахкотів один грозовий ліхтар. Хео вказав рукою на чорну площину.
— Дещо схоже на це має Володар Атлантіса.
— Магічне дзеркало? — скрикнув Вайвасвата.
— Так.
— В ньому можна бачити весь світ?
— Можна.
— І Атлантіс? — тривожно допитувався Вайвасвата.
— Можна, Вайвасвато,— прихильно всміхнувся Хео.— Для цього я й привів тебе сюди. Таке веління твого Учителя. Він знає, чого бажає серце твоє. Дивись...
Зникла чорна поверхня дзеркала. Попливли в глибині золотисті, багрові, блакитні тіні. Завихрилися спіралями, спліталися в якісь поєднання. Потім запломенілп зірки на нічному небі. Виникли обриси сферичного купо— і ла, постать жінки з дитям на руках. В грозовому світлі ліхтарів чітко вирізьбилось її обличчя. Сумний погляд, тіні під очима, повні тремтливі вуста.
— Маруіро,— прошепотів Вайвасвата, відчуваючи, як мліють у нього ноги, як хвиля ніжності й жалю підкочується до грудей. — Рідна моя! Маруіро!
Він простягнув руки до дзеркала, ніби поривався обняти її. Хео торкнувся рукою його плеча.
— Вспокійся, брате! Вона жива. Вона має дитя — сина твого. Рука Швета-Двипа над нею...
БЕСІДА
Учитель сидів навпроти Вайвасвати на маленькій зеленій галявині. Їх оточували скелі, десь недалеко тонко дзвенів водоспад. В небі пливли сріблясті пасма холодних хмар. Учитель промовляв до Вайвасвати простими, короткими фразами, слова його лягали в душу, в чашу розуму, ніби давно знайоме й бажане знання.
— Ти прибув сюди не для спочинку, Вайвасвато. Планетний круг у небезпеці. Наближається руйнування земель і поява нових гір. Земля здригається в болях нового народження. Ти почуєш від мене те, що необхідне, а потім залишиш Швета-Двипа...
— Надовго, батьку?
— Надовго,— сумно сказав Учитель.— Ми не належимо собі, Вайвасвато. Ми належимо еволюції Космосу. Для цього й прибули з далеких планетних кругів. Слухай, я розповім тобі те, що приховали від народів земного круга чаклуни й жерці Атлантіса...
Вони навчають темних людей, що над ними панує верховна істота, яка створила все. А жерці нібито стають тим річищем, крізь яке протікає струмінь мудрості з неба і воля творящого володаря сущого. Такий погляд на Буття злочинний і руйнівний. Він змушує людину принижувати свій розум, свою творчість, своє проходження по земному кругу. Вірячи в свавільну, грубу, страхітливу вищу істоту, яка нібито панує над світом, люди не спроможні піднятися у Безмір, дітьми якої вони є.
Істинне знання просте, як промінь Сонця. Воно давно відоме кращим ученим Атлантіса. За нього згинуло безліч героїв і трударів.
Даремно шукати остаточну причину сущого. Безглуздо шукати кінець у безконечному. В незміряній можливості розвою думки, в нескінченності пізнання й любові — велика радість буття. Приводити тайну початку Всесвіту до волі верховної істоти — це означає зупинити пізнання. Всесвіт — безпричинна Причина. Розкриття таємниці Всесвіту неможливе, бо ніколи не скінчиться політ творящого розуму до Несказанного.
— Це страшно,— прошепотів Вайвасвата.
— Це прекрасно,— тихо заперечив Учитель.— Як можна конечним розумом пізнати Безконечне?
— Тоді треба самому стати безмірним,— палко скрикнув юнак.
Учитель пильно й ніжно глянув на Вайвасвату. Схвально хитнув сивою головою.
— Ти справжній син Безміру. Ти сказав істинні слова. Цю істину неможливо вмістити на земному крузі, в обмежене тіло. На Землі ми пізнаємо речі і явища як щось окреме. Отже, навіть при неосяжному знанні поза ними буде океан чужих речей і явищ.
Субстанція Буття вічна. Вона не має початку, вона не матиме кінця. Тримаючи в собі безмежні можливості вияву, вона в незмінному і величному ритмі Великого Подиху творить неосяжні світи.
Тепер ти збагнеш, Вайвасвато, все інше. Виникнення сонця або інших зірок, виникнення планетних кругів є закономірне зростання й розвиток матерії. Поява розумних істот є розквітання прихованих сил матерії. Природа йде довго, з великими муками, до створення носіїв Розуму. Та коли вони з'являються, еволюція прискорюється. В її хід втручається воля розуму, який свідомо об'єднує в один потік роз'єднані зусилля еволюції.
Досягаючи космічного вияву, маючи змогу мандрувати до інших планетних кругів, розумні істоти присвячують свої сили для вселенської Еволюції.
Вони звертають свій погляд на інші планетні круги, Вони допомагають первісним народам вийти на свідомий шлях еволюції. Нам теж допомагають ще вищі сфери Буття. З неосяжної далини Космосу долинає радісний струмінь розуму. Він закликає до великої єдності й творчості.
Та не завжди радісні й вдалі єднання різних світів.