Одвічна мука титана. І здригнулася Гіпатія, отямилася від першого пориву.
— Так ти тоді не загинув? — не вірила вона своїм очам.
— Ні, — тремтячи від хвилювання, мовив Ісідор, загортаючись у ветхий, подертий гіматій. — Я виплив, шукав тебе. Я бачив, як тебе стратили у Пальмірі…
— Не стратили, — крізь сльози усміхалася вона, поклавши руки йому на плечі. — Мене купив магараджа, володар з Індії. Я була в далекій Аріаварті. Доля вивела мене звідти. Ой, Ісідоре, ти не повіриш, коли я тобі все оповім, що зі мною було. Але я пройшла, пройшла всі стежки і тепер знаю, хто допоміг мені! Твоя любов берегла мене! Ми повинні були зустрітися, Ісідоре!..
— Це не так, Гіпатіє…
— Чому? Чому не так? — дивувалася вона, і в очах її грали божевільні вогні збудження. — Що ти кажеш, коханий?
— Я поховав тебе, — понуро мовив Ісідор. — Адже я вважав, що тебе нема. І я вирвав із серця всі принади світу, пішов у пустелю. Там я розірвав живу пуповину, що в’язала мене з людьми. Ти була для мене у недосяжності, в бутті духу, у єдиному потоці всеосяжності й спокою. Я приспав своє тіло, почуття, я одсік їх. Сини Гнозиса відкрили мені таіну буття. Я збагнув, що цей світ створено силою зла, що треба відсікти його в душі своїй і прагнути лише неуявної повноти у лоні Плероми…
— Ах, мій смішний! Мій прекрасний! — сміялася і плакала Гіпатія. — Ну, що ти таке говориш? Ну, навіщо така моторошна пустельна філософія? Світ створено силами зла? Які дурниці! Хіба зло може що-небудь створити? Воно лише може псувати творення добра! О ні, мій чарівний! Світ народжений рідною нашою Матір’ю-Природою, ласкавою і ніжною матір’ю! А ріка зла в ньому — то сліди викривленого розуму. Ти не звільнишся ніколи від своєї суті, а лише можеш освятити її, піднести до ідеальних висот. Ти прийшов, і тепер розсіється мла. Мій коханий, ти допоможеш мені роздувати вогонь Прометея! Якби ти знав, як жадають його люди! О, дяка долі, нарешті, й мені усміхнулося сонце! Мій Геліос повернувся з країни Аїда! О, моє щастя!
Ісідор затуляв обличчя худими руками, безтямно похитував головою, повторюючи:
— Пізно… Пізно… Все спопеліло в грудях… Я йду по землі, несу вість вільного Гнозиса, що воля для духу — лише в неосяжності, поза тілесним виявом… Це — моя ідея, моє життя, моя місія…
— Ах, мій Ісідоре, — палко промовляла Гіпатія, зазираючи блакитними вогнями у змучену душу коханого, — я поверну тобі вогонь серця, я запалю тебе! Відкинь марення втомленого мозку. Навіщо кликати людей у порожнечу вигаданого життя? Де воно? Ми всі зіткані з почуттів і думок, атомів і поривань чуттєвого світу. Та ідея, яку ти несеш, — породження маніакальних жерців іудейського бога, який приготував хитру пастку для могутніх шукачів. Вони не знаходять вияву тут, у видимому світі, ось і прагнуть у небувалий світ безликості, де самі себе прикують у диких горах бездіяльності. Отямся, Ісідоре! Ти ж маєш могутній розум! Зерно майбутнього світу любові і щастя у нашому серці. Його треба лише доглянути і виплекати. Я кличу юних і мужніх людей. Вони є, коханий, вони йдуть! Лише не падай в імлу зневіри, не йди у небуття…
— Не знаю… не знаю… Якби ти пішла зі мною, я б обійняв духом весь світ, — прошепотів Ісідор, і в погаслих очах зажевріли іскри. — Давай стрибнемо у безодню, кохана…
— У яку безодню? — здивувалася вона.
— У небуття, де осягнемо божественну повноту…
— Ах, мій дивний Ісідоре, — печально мовила Гіпатія. — Як ти заблукав. Ти хочеш розірвати зв’язки причинності, одсікти себе від Видимого світу, забути сонце, зорі, квіти, вітчизну, любов. Що ж ти матимеш у безликості, якщо відсічеш зерно цього життя?
— Ах, залиш мене, залиш, — тужливо простогнав Ісідор, одвертаючись від коханого обличчя. — Я не готовий для такої розмови. Я йшов з Сінаю, блукав пустелею, ніс людям слово синів Гнозиса. Я не знав, що стріну тебе… Ця зустріч палить мене… Щось горить у душі… Відчуваю, що чогось не додумав, не збагнув… А може, то лише поклик проклятої плоті… Ти розбудила дрімаючого звіра… О, Гіпатіє! То — великий гріх!
— Гріх — вигадка жерців бога! — гнівно скрикнула Гіпатія. — Хто більше вчинив злочинів, ніж вони — проповідники небесного царства і всевладності Зевса чи Єгови? Який гріх може бути у людей, задавлених скелями невблаганної причинності? Треба вивести людей до сонця правди, до країни любові, а потім говорити про гріх. У Матері-Природи нема гріха, а лише нескінченна казка. Чуєш, коханий?
— Я ще прийду до тебе, Гіпатіє, — прошепотів Ісідор, втомлено сідаючи на скелі. — Дай мені зібратися з думками, дай мені повернутися з самого себе… Я хочу побути на самоті…
— Добре, добре, — ніжно кивнула Гіпатія, загортаючись у плащ і відступаючи від нього. Вона долонею згорнула зі щоки самоцвітну сльозу, повернулась, пішла. Зупинилася, крикнула: — Знайдеш мене в Музеумі!
— Знайду, — шепотів Ісідор, приклавши руки до виснажених грудей. — Знайду, моє кохання… Тільки дай зітхнути і відчути, чи є ще в мене крила, які я так довго ховав у пустелі.
Він дивився незмигно вслід Гіпатії і жадібно ховав у серці рідну постать. А вітер грався з плащем і піднімав його вгору, як крила, і здавалося схвильованому Ісідорові, що кохана ось-ось підніметься вгору, і полетить у буряне небо, і навіки втече від нього — у недосяжність…
Частина шоста
ВИЗВОЛЕННЯ ПРОМЕТЕЯ
КРИВАВА РІКА
А море гриміло, шаленіло, закликало. І небо зімкнулося над землею сірим склепінням хмар, і непроглядний морок опанував виднокіл.
Ісідор довго лежав біля скелі, на вологому березі моря, намагався збагнути те, що сталося цього страшного дня. Небувала, неждана зустріч! Ось вона — насмішка деміурга, ось вона — відплата за його поривання у світ свободи!
Сон збувається: вони стрілися над безоднею, і шляхи їхні розминутись не можуть. Гіпатія кличе його в стихію життя, у небо прагнення — а він не бачить мети у тому вирію. Лише нове томління, лише повторення давніх, вичерпаних циклів. Плач, серце, плач! Ти створило для себе нову в’язницю і нову ілюзію!
Сіяти зерна ілюзорного знання в душі людей, які жадають лише насичення? Що вони зроблять з тим вогнем? Полум’я розуму вони використають хіба що для підпалу храмів! Знання таємниць природи? О горе! Розковані стихії вони спрямують супроти ближніх своїх, щоб поневолити їх і одібрати земні блага для власного вжитку! Надія на прийдешність? Та хіба з дітей гієни виростає козеня чи ягня? Ні, ні, світ порочний і страшний у своєму зерні! Ні, Гіпатія помиляється і треба її визволити з тенет ілюзії. Спокійно і дружньо, як колись, розмовляти, відкрити для неї панораму вічності. Вона збагне… і тоді піде за ним… Це саме те, чого йому не вистачало — рідної душі… Так тяжко, невимовно тяжко йти у безодню, не маючи поруч коханого серця… З ким же запалиш вогні нового життя серед пустелі вічності, хто освятить вільне творення духу? Хто стане Свою Нового Світу? Лише вона, лише та, яка вічно живе у серці…
Ісідор рушив до міста, поволі міряючи прибережні піски втомленими ногами. Вулиці Александрії зустріли його тривожними криками, розлюченими юрбами людей, багряними пожежами, заграва від яких танцювала над ветхими стінами.
— Що діється? — запитав він ченця, який пробігав з смолоскипом вузенькою вуличкою.
— Відьму схопили! Дочку диявола! — засміявся зловісно чернець, вимахуючи димлячим смолоскипом. — Тут їй і кінець! Догралася дочка Сатани!
— Яка дочка Сатани? — крикнув Ісідор, відчуваючи, як холоне в нього тіло і дрібно трясуться руки.
— Гіпатія! Язичеська свята! — зареготав чернець і побіг далі, щось несамовито гукаючи.
Ісідор кинувся бігти. Ноги підгиналися, в грудях закипало сухе повітря. Нічим дихати! Доле! Це він винен! Не затримав її! Це — відплата за його черствість, за зраду життю! Навіщо тепер йому небесна повнота, навіщо всеосяжне блаженство? То — насмішка мари, то байдужа порожнеча! Як не стане її, то проклята вся безконечність! Не може так статися! Він знайшов її, щоб знову і знову втратити?
Він біг на крики товпища. Відчував, що не встигне! І знав, що біжить їй назустріч по найтоншій нитці над прірвою…
А Гіпатію котила на гребені кривавої хвилі невблаганна юрба фанатичних ченців. Вони схопили її, коли вона поверталася з Музеуму, зірвали вбрання і оголену, беззахисну, як статую прадавньої богині, повели до християнського храму. Гриміли урочисті крики, вигуки впиналися в її душу, як плювки демонів, але вона не чула їх, не бачила облич, знала, що це — останній шлях, з якого нема вороття до рідної школи, до прозорих очей Теона, до листів Сінезія, до змарнілого лиця Ісідора, до спогадів дитинства…
…Ісідор рвався крізь дику, фанатичну юрбу, бив по звірячих обличчях кулаками, кричав щось і не міг пробитися туди, де в обіймах багаторукого дракона звивалося в передсмертній агонії прекрасне тіло титаніди Гіпатії. Град каміння падав на пелюстки божественної лілеї, ламав тичинки, кривавив райдужною кров’ю байдужий прах землі.
— Прокляті! Прокляті! — кричав Ісідор і простягав руки до багряного неба, у якому гуляли пожари і сміялися хижі обличчя богів. Не було ні людей, ні землі, ні болю, ні смерті. Над світом котилася, вирувала дика стихія — кривава ріка несла води до нескінченної прірви і спадала страшним водограєм у безвість і не могла наповнити жадібної пащі часу.
На хвилях крові пливли їхні очі, двоє пар очей — чорні й блакитні. Погляди очей зустрілися. І блакитні втікали у далеч, а чорні гналися за ними і не могли догнати. І не могли догнати…
А Гіпатія лаштувала човник серед суцільної світової пітьми, казковий човник. І співала свою останню улюблену пісню.
Море, море кохане,
Подаруй черепашку казкову,
Я втечу на світанні
На простори привільні, чудові…
Дивне слово я знаю
Й черепашку чарівну отую
В чужинецькому краї
В корабля зачаклую
Хмари, хмари крилаті,
Подаруйте дощі небувалі,
Щоб чужинці прокляті
І не чули й не знали,
Як по річці грозовій
Мій кораблик поплине до моря —
На простори чудові,
Де немає ні щастя, ні горя..
І золоте вітрило здіймалося над рожевим корабликом, і ніжні вітри надимали його веселі груди, несли у нескінченність…
— Смерть безбожникам! Бий! Бий! — ревіла юрба, і смолоскипи кипіли довкола, і постать Христа у терновім вінці здавалася темним, страшним привидом.
Ісідор впав на закривавлене тіло Гіпатії, обняв його широко розкинутими руками, ніби хотів прикрити крильми від жорстокого світу.