Розітнулись надривні зойки й стогін катованого.
Володя рвонувся вперед. Підвал освітлювала електрична лампочка. Ні, це не підвал, це була глуха земляна могила. На кам'яній підлозі лежала маленька постать людини, яку бив кулаками Лі Фун. Тут же стояв Гохан і гарчав.
— Лі Фун! Лі Фун! — несамовито гукнув Володя.
Вартовий хутко глянув на нього, і юнак побачив обличчя з косими очима, перекривлене від люті. Повільно велетень випростав спину. За мить він посміхнувся і вже без гніву штовхнув ногою в'язня.
— Лі Фун! За віщо ти його? За віщо? А коли б тебе так?
В'язень звівся на ноги. Це був маленький, худий, як тріска, японець. Він побачив Володю, і його очі заблищали.
— Урусі? Совєто урусі? — несподівано вигукнув він.
— Хагімура! — мимохіть зірвалось у Володі.
В ту ж мить юнак знаками показав, щоб Хагімура мовчав. В'язень, сам того не бажаючи, міг підвести Володю під велику небезпеку.
Лі Фун здивовано дивився то на Хагімуру, то на юнака. Потім сердито потягся однією рукою до револьвера, а другою відштовхнув Володю подалі і хряпнув дверима. Замкнув замок і ключ поклав собі в кишеню.
Володя був сам не свій. Так ось хто таємничий в'язень! Хагімура! Маленький японський солдат, який замірився на офіцера багнетом!
Військовий суд засудив Хагімуру, певно, до страти, і його надіслано до секретної хімічної лабораторії замість експериментального кроля. Засуджений навіть не знав, яка доля чекає його.
Володя кинувся в лабораторію. Тільки через годину йому пощастило винести звідти в глибокій кишені штанів пляшку з спиртом.
Юнак повернувся до Лі Фуна. Велетень-вартовий цього разу дуже підозріло подивився на Володю. Але хлопчина швидко сунув йому в руку пляшку. Лі Фун довго бовтав її, чомусь не зважуючись пити. У нього, мабуть, не виходила з голови думка, що в'язень і цей юнак, який тільки що приніс йому вогняну воду, знають один одного. Чи не краще зараз же покликати Фудзіту?
Але пляшка вабила, притягала до себе всю істоту Лі Фуна. Жадібні вогники жевріли в його очах.
Нарешті бажання перемогло. Востаннє глянув вартовий на Володю і повільно підніс пляшку до губ. Володя схопив його за рукав і хутко проказав:
— Не всю! Не всю! Ковтни двічі. Залиш мені… Я теж питиму… Я питиму…
Він зробив вигляд, що хоче забрати пляшку в Лі Фуна.
Вартовий смикнув руку, посварився кулаком і почав пити. Спирт булькав, Лі Фун відривався од пляшки, хрипів, спльовував і нарешті розбив пляшку об стіну.
Його очі налилися кров'ю, губи посиніли. Він схопився за кобуру, розстебнув її і хотів витягти револьвер…
Це була критична хвилина. Коли б хтось нагодився, все б загинуло.
Лі Фун незабаром звалився на долівку. Володя почекав ще трохи і легко витяг у нього револьвер з кобури.
Лі Фун лежав, мов колода, щось бурмочучи й здригаючись усім тілом. Він уже нічого не розумів.
На одну мить Володя завагався. Тікати негайно, тікати, не затримуючись! Але він нахилився над Лі Фуном і дістав у нього з кишені ключ.
Руки трусились, і ключ не потрапляв у замок.
Нарешті двері відчинились. Вони зарипіли, і Володі здалося, що по його нервах провели тупою пилкою… Хагімура спочатку, не зрозумів, у чому річ.
— Треба тікати! — сказав Володя, — Тікати!
В'язень враз метнув навколо очима. Побачив на долівці Лі Фуна й Гохана, який стояв, повискуючи, над вартовим.
— Не відставай од мене! — наказав Володя.
Він пішов уперед, заховавши револьвер за пазуху. Так він ішов, переборюючи непереможне бажання бігти, бігти стрімголов!
Без перешкод утікачі пройшли мимо дверей віварія і вийшли на подвір'я. Перша половина Володиного плану втечі вдалася якнайкраще. І хоч попереду було найважче, Володя здивовано спостеріг, що він зробився тепер цілком спокійним. Усі думки були ясні й гострі, кожний крок, кожний рух точний і твердий.
Зненацька ззаду щось глухо заричало. Ще не озираючись, Володя вже знав, що це — Гохан. Пес стояв за два кроки ї скалив на Хагімуру зуби.
— Гохан! — прошепотів Володя. — Гохан! Негайно — назад!
Пес наїжив шерсть і заричав ще голосніше. Дивлячись просто у вічі собаці, Володя безперестану повторював:
— Назад! Чуєш? Назад! Назад!
На мить майнула картина: він, Володя, прив'язаний до дерева… Навколо тайга… Місяць світить крізь. гілля модрин… На відстані кількох кроків рись… Блищать її зелені зіниці…
— Назад! Гохан! Назад! Назад! Назад!
І пес не витримав. Винувато похнюпився і повернувся.
— Тепер уперед!
Але Володя не доказав цих слів. Хагімура вхопив його за руку і мовчки вказав на протилежний бік подвір'я. Юнак побачив коменданта Фудзіту і з ним трьох жандармів. За хвилину вони будуть тут. Один з жандармів здався Володі дуже знайомим. В ту ж мить юнак ледве не скрикнув:
— Хабаров!
Так, це дійсно був Хабаров, провокатор і шпиг, документи якого лежали зараз у Володиній кишені, Отже, негідник не загинув у проваллі. Не було сумніву, що йому пощастило натрапити на Володин слід.
Жандарми дуже поспішали. Хабаров щось похапцем говорив Фудзіті, який на бігу витирав хусточкою рясний піт з лоба.
Володя здригнувся від думки, що, коли б він хоч трохи спізнився, довелося б знову стати віч-на-віч з японською контррозвідкою.
Смикнувши Хагімуру, юнак ледве встиг заховатися за ріг будинку. Жандарми пробігли мимо. Вони поспішали якнайшвидше. Володі навіть вчулося, що один з жандармів назвав його справжнє прізвище.
Тепер настала вирішальна хвилина. Володя кинувся бігти широким подвір'ям. Хагімура не відставав. З розгону Володя вскочив у приміщення для вартових, через яке був хід до воріт. На той час у приміщенні двоє солдатів грали в якусь настільну гру. Третій вартовий, спершися на гвинтівку, стежив за меткими рухами пальців своїх товаришів, які качали на столі білі кістяні кульки.
— Лягай!
Цей вигук звалився на вартових, як довбня. На мить, розгублені й ошелешені, вони застигли на місцях.
— Лягай! — удруге гукнув Володя, націлившись з револьвера.
Ті, що грали, беззвучно сковзнули вниз і розпласталися на земляній підлозі. Солдат з гвинтівкою зробив непевний рух — можливо, що він хотів вистрілити. Та Хагімура, підскочивши до нього, вихопив у нього зброю, і той підвів руки вгору.
Хагімура метнувся до воріт і почав торсати важкий засув. Відсунути його заважала гвинтівка, і, кинувши її додолу, вже обома руками в'язень нарешті розчинив ворота.
І тут пролунав постріл… Другий, третій. Щось дзенькнуло біля самісінького вуха Володі, і він побачив, як Хагімура, мов підтятий косою, впав. У розчинені двері приміщення для вартових націлилось кілька револьверів. Майнули обличчя Фудзіти й Хабарова. Шпигун випускав кулю за кулею, ховаючись після кожного пострілу за двері. В ту мить, коли його обличчя виткнулось знову, Володя натиснув курок. Чіпляючись за двері, Хабаров упав. Відстрілюючись, Володя побіг у розчинені ворота. Ще хвилина, і він був у тайзі.
Юнак знав, що зараз його ніхто й ніщо не врятує, крім власних ніг. Ці чудові сильні ноги, пружні й м'язисті, тільки на них була надія.
Володя біг, мов лось, який рятується від лісової пожежі. Згадуючи потім про цей біг, юнак лише дивувався, як він не розбився об зустрічний стовбур смереки…
Давно стихли далекі постріли, насунувся присмерк, а Володя все не зупинявся. Порятунок був у тому, щоб опинитися якнайдалі від страшної й ненависної лабораторії. І коли впала ніч і в темряві не можна було нічого побачити за два кроки від себе, Володя сів на купу сухого хмизу. Юнак був на волі, але він не вважав, що небезпека минула. Проте втома перемогла. Володя тут же, на хмизі, міцно заснув.
Прокинувся він від людських голосів, які незабаром стихли, але юнак чув, як десь далеко тріщало сухе гілля. Так тріщати воно може тільки під ногою людини. Звірі ходять у тайзі нечутно й обережно.
Володя знову кинувся бігти. Він докладав великих зусиль, щоб не робити шуму. Це йому вдавалося. Тільки іноді стріляла під ногою суха гілочка, але навколо в тайзі стояла урочиста тиша, і ніщо не вказувало на присутність ворога. Володя подумав, що коли й була за ним погоня, то тепер самураї, напевне, вже загубили слід і відстали. Та це ж безглуздя ловити втікача в дикій тайзі.
Цілий день ішов Володя, продираючись крізь хащі. По дорозі нарвав трохи ягід. Ягоди були зелені і неймовірно кислі. Володя набив собі оскому, але з'їв їх усі до останньої.
Коли сонце почало сідати, стомлений юнак став готувати собі ліжко між кучугурами вітролому. Два величезні соснові стовбури, звалені бурею, тісно притулившись один до одного, утворювали бар'єр, за яким Володя намостив на хмизі зелених гілок та листя папороті. Постіль була готова. Напившися води з невеликого болітця, Володя ліг.
Угорі, над верховіттям дерев, ще стояв тихий передвечірній присмерк, але в тайзі поміж стовбурами сосон уже залягла ніч.
Володя ще не встиг заснути, як враз глухе знайоме ричання розляглося над його головою. Юнак хотів зірватись і… зустрівся з зеленими вогниками зіниць та довгими білими іклами оскаленої морди пса.
АЇНЕЦЬ
Троє японських поліцаїв з великим рудим догом дійшли до болітця. Пес захвилювався і рвучко натягнув ремінний поводок.
Поліцаї бачили тепер, що стривожило собаку. Край болітця ясно відбився людський слід. Він був зовсім свіжий. Людина тут пила воду і звідси пішла в хащу, де починався вітролом. Відбитки слідів губилися в заростях папороті.
Поліцаї стали радитись. Вони були дуже стомлені. Один з них шкутильгав, у другого на щоці засохла кров — сучок зірвав шкіру.
Хутко насувався тайговий присмерк.
— Ми далі не можемо йти, — сказав один з поліцаїв. — Мені здається, що ми заблудилися. Що ж до злочинця…
— Він зовсім недалеко, — підхопив другий. — Подивіться на пса, як він рветься вперед. І ці сліди свідчать, що…
— Почекайте, я вас помирю, — сказав третій. — Пес дійсно рветься, але це його особиста справа. Можливо, що справді він чує недалеко втікача. Ми ж нікуди далі не підемо і завтра повернемося назад. Але пса я пропоную зараз же одв'язати. Хай біжить. Коли він знайде злочинця, він зуміє затримати його без нашої допомоги.
— Але…
— Та не турбуйся. Пес загавкає, коли буде треба. І ми тоді поспішимо йому на допомогу.
Поліцай відчепив од нашийника кінець поводка, і дог безшумно помчав у хащі, нюхаючи слід.
Небезпека стає безмірно страшнішою, коли з'являється несподівано.
"Кінець! Мене впіймали!" Юнак чекав, що зараз почує кроки й голоси людей, що зараз його схоплять.