Жолтков не так зрозумів мій рух.
— Звичайно,— провадив він далі,— жалко... товариш... н-да... І того денщика розстріляти мало. Хоч, не тим будь спом’янутий небіжчик, жорстокий був і скупий, денщика свого за малу вину зеленою вулицею прогнав. Як просивсь,— не помилував... Н-да. Царствіє йому небесне, шельма німецька, душа в нього була не наша. Як пив, як в карти грав, все на копієчку і на чужу. Скнар! А знаєш, що в нього знайшли в кишені, коли акта складали?
— Що?
— Острогу офіцерську. Хтось згубив, а він підняв і сховав... Ха, ха, ха! Знадобиться, мов, колись...— Жолтков аж покотився од реготу.
Я почув, як мурашки побігли мені по руках і по ногах. На волосинку... на єдину волосинку од смерті... Такий доказ в його руках! Згадка про загублену острогу ошпарила мене,— я глянув непевно на свої чоботи... Остроги були на обох.
Гончаренко! Це він. Я глянув по хаті і побачив його, він стояв при дверях, рівний, мов струнина, руки по швах, обличчя закам’яніле, тільки в очах радість та хитрий вогник десь в глибині... Наших не піймаєш,— не на таких, мов, наскочили!
— Ну, вип’ємо ж за упокій німця, хоч вони й в упокій не вірять,— виголосив урочисто Жолтков, наливаючи чарки,— тим паче, що нам і робота немала: наказ перетрусити все в палаці, в парку, в лісі, щоб і миша не втекла! Ну! — він підняв чарку, ми чокнулись всі: — Дай же йому, Боже, там "на смотр" не спізнятись!
Признаюся, ніколи не перехиляв я склянки з більшим задоволенням, як цей раз.
З полку прибуло ще двоє офіцерів, і ми шпарко взялися до справи. Я виявив надзвичайну енергію: ми підняли весь ескадрон, перетрусили скрізь все. Мене тільки турбувала одна думка: чи встигли графиня і Стецька вибратись з двору, але Гончаренко знайшов хвилину і сказав мені тихо, що бачив, як світом вийшли з палацу старенький ксьондз і молода монашка.
Два дні перетрушували ми все й перешукували скрізь. Гончаренко трактував офіцерів вином, і час минав непогано. Нарешті Жолтков з офіцерами повернулися до Шаровки і подали командирові рапорта, що жодного інсургента не знайшлося у всій околиці.
Історія закінчилася, в ній залишалось багато недомовленого, непевного... але обвинувачувати мене не було реальної підстави,— моє "alibi" було засвідчене всіма. Тим часом якась тінь висіла наді мною. Війну було скінчено. Я не мав охоти залишатись надалі в військовій службі, подав в одставку і повернувсь до себе на Полтавщину.
Багато років перебігло з того часу.
Я оселився в своєму селі. Мати вмерла і мусив я сам взятися до господарства. Часто згадував я Броніславу... Але зима зміняла осінь, літо — весну. Хвилі життя, як і хвилі моря, точуть каміння і скелі, підмивають кручі, замулюють береги.
Десять років минуло. Я одружився і був щасливий в моєму родинному житті, як ніхто. Минуло ще п’ять років, в мене було вже два сини і дочка. Сталася ще одна радість, Гончаренко закінчив свою службу і вернувся до мене... Трезор бідний, старий, вже майже сліпий, пізнав його, і радощам друзів, здавалося, не було б і кінця. Та пропав незабаром Трезор, почув свою смерть, пішов десь і не вернувся...
Одного разу поїхав я в господарських справах до Києва, було свято в Лаврі, я пішов до церкви. Прочан, народу, тиск! Ми виходили з церкви... Я звернув чогось увагу на огрядну жінку з рум’яним обличчям і веселими карими очима, вона виходила поруч з нестарим панотцем, тримаючи за руку підлітка-хлопця.
Щось знайоме, щось давнє пропливло в мене перед очима.
Ми пішли до трапезної. Дивно. Навскоси від мене посідали вони. Я знову глянув на неї пильно, вона теж глянула на мене пильно раз, другий, і я побачив в її очах жаль — болючий, глибокий.
Панотець і хлопчик підкріплялися, а вона не їла нічого.
— Ну, матушко,— озвавсь нарешті панотець,— час. Вони підвелись. Час було і мені. Я встав навмисно хутче, і ми зіткнулися з нею. Вона глянула на мене, вся почервоніла, але насмілилась і спитала тихо:
— Скажіть, будь ласка, чи я не помиляюсь... ви стояли колись з вашим ескадроном в Ружмайлові?
— Тася! — скрикнув я.
— Тася, Тася! — одказала вона радісно.— А це мій чоловік, це мій старший син.
Ми познайомились. Тепер я придививсь до неї. Так, це була Тася, але її не можна було пізнати: з тієї любої Хлої вона зробилась огрядною жінкою, загрубілою від господарства і буднів життя.
Два-три моїх запитання про батька, про життя, про нових власників Ружмайлова. Вона відповідала — батько вмер, на парафії тепер її чоловік, Ружмайлово купив якийсь московський купець.
Але знати було, що вона має ще якесь питання, не наважується, але таки наважилась! Почервоніла і запитала тихо, несміло: "А поручик Турута живий, здоровий?"
Вона ще згадує його. Я розказав їй все, що знав про нього: що він служить, дослуживсь генерала, одружився, такий веселий, як і був.
Жаль глянув на мене з її очей. Ми попрощались. Я дивився їй вслід, вона пішла разом з панотцем і сином. Тихо пішла, покірно. А як вернеться додому?.. Чи не співатиме вона, гаптуючи біля вікна: "Не всі тії сади цвітуть, що весною розвиваються, не всі тії вінчаються, що любляться та кохаються?"
Чи не втиратиме краєчком хустки очей?
Як кохала! Та й він веселий, молодий, чи ж не кохав він її? Чи не створені вони були одне для одного? Але — він офіцер, вона бідна квітка польова. О, вона побігла б за ним на край світу... Але він не озвавсь, вона не сказала.
І кожне пішло своїм шляхом, а невимовлені слова кохання каменем прикипіли до серця.
Ця зустріч сколихнула і в мені давні спогади.
Прийшов великий шістдесят перший рік — знищення кріпацтва, а за ним і шістдесят третій — останнє польське повстання.
Був літній вечір. Ми сиділи на терасі, хтось читав вголос новий часопис. Коли це загавкали собаки, чути було, як до ґанку під’їхали коні, козачок увійшов на терасу і сказав, що приїхав якийсь незнайомий пан і бажає мене бачити.
Я ввійшов до зали. Літній і зовсім незнайомий чоловік польського типу чекав на мене.
— Вишинський,— репрезентувавсь він.
Ми привітались... Я попрохав сісти. Гість добув з кишені великого пакета і передав мені.
— Давні приятелі доручили мені передати це панові до рук.
В його вимові чувся польський акцент.
Я взяв пакета.
— Пан дозволить?
— О, прошу, прошу.
В конверті були два листи і п’ять стофунтових купюр.
Гроші!? Звідки? Від кого? За що? Мабуть, в листі якесь доручення. Під одним листом стояло "Стефан", під другим — "Броніслава".
Рука моя затремтіла... кров припливла й одпливла з обличчя.
Стефан писав коротко: він кілька разів доручав приятелям довідатись про мене, розпитатися, де я, знайти адресу мою, щоб він міг вислати мені борг — ті п’ять тисяч карбованців, що я витратив на них. Він дякував ще раз за все, що я зробив для них.
Лист Броніслави був довгий.
"Дорогий, незабутній друже,— писала вона,— не знаю, чи ви забули за нас, чи ні, але я робила все можливе, щоб знайти слід ваш, та боялася скомпрометувати вас і сліду вашого не знайшла. Бабуся давно вже вмерла на моїх руках, упокоївся і пан Сошальський — наш фурман тієї страшної ночі, пані Стецька в Римі, в кляшторі кармеліток, вона щиро вітає вас. Мої обидва сини,— Віталій і Стефан,— зробили те, чого нам не поталанило зробити,— вони полягли в січі, разом з тими, що вмирали за отчизну. Коли вам віддадуть цього листа, ми будемо вже їхати океаном до Америки,— розбиті бурею пташині зграї збираються в новій землі. Та де б ми не були, завіти Ружмайлова залишаються в наших серцях. Прощавайте! Бувайте щасливі. Броніслава".
А під спадом ще стояло: "все життя..."
Лист затремтів в моїй руці. Категоричний імператив Канта — переміг.
Але проти мене сиділа незнайома особа, треба було взяти себе в руки. Я сховав гроші і листи і звернувсь до свого гостя:
— Я мушу дати розписку панові, то прошу до кабінету.
Ми перейшли до кабінету, незнайомий взяв в мене розписку і почав прощатися.
Я здивувався:
— Як, без вечері? То ж неможливо.
Та незнайомий не дав себе умовити.
— Прошу вибачити, поспішаю, до ночі маю бути в Козацькому.
Він поїхав. Більше я не мав звісток про них.
Дід змовкнув, сива голова схилилася на груди. В хаті стояла тиша... чути було тільки, як міряв годинник час, радість і горе, життя і смерть...
І здавалось мені, що сиві сувої минулого, розгорнені дідовим оповіданням, знову згортаються і осідають туди, в ту бездонну безодню, куди пішли всі людські радості, болі, надії, думки...
Діамантовий перстень блищав вічною красою в сумній півтьмі.
— Гончаренко, набий люльку! — гукнув дід.
28.11.1929 р.
________________________________________
1 Костянтин Павлович — російський великий князь, брат Миколи І, на цей час був намісником російського імператора в Царстві Польському.
2 Йдеться про повстання декабристів 26 грудня 1825 р.
3 Можлива неточність. За наказом царя російське і польське війська збиралися в похід на революційну Бельгію, яка тоді виборювала свою незалежність.
4 Б а т а в и — військові лави.
5 Acharne — запеклим (фр.).
6 Еgаlіté, fraternité, liberté'?— Рівність, братерство, свобода? (Фр.)
7 Коли б не поляки — навели б ми у Франції свої порядки, був би й Вісімнадцятий там, де Перший...— Тобто на французькому престолі. Тут авторка, певно, трохи наплутала, вкладаючи у вуста одного з героїв цю фразу. Річ у тім, що французький король Людовік XVIII помер ще 1824 р., його місце посів брат Карл X. Але Липнева революція 1830 р. скинула Карла X з престолу, французькі депутати призначили герцога Орлеанського королем, який прибрав ім’я Луї Філіппа І. Російський цар Микола І не визнавав нового французького короля, мав намір збройно поновити Карла X на престолі. Цьому намірові перешкодило повстання поляків.
8 ...принц Оранський, і Бобеліна, і грецькі ватаги...— Вільгельм Оранський (1533–1584) очолив боротьбу Нідерландів за незалежність проти іспанського короля Філіппа II; Бобеліна — багата вдова негоціанта, борець за незалежність Греції, командувала військовим кораблем; грецькі ватаги — авторка, як і в попередньому випадку, мала на увазі національно-визвольну боротьбу греків проти турецького панування (1821–1827).
9 Солдат не знає, що таке обов’язок, він підкоряється своєму командиру (фр.).
10 І н с у р г е н т и — повстанці (латин.)
11 В місті бились козаки і драгуни.— Йдеться про загони донських козаків.
12 О ф і ц и н и — флігелі (польс.).
13 Ж о л ь є р — жовнір, солдат (польс.).
14 Far nichte — неробство (італ.).
15 Р у т а — земля, якою громада наділяла священика.