Підослав вбивцю Лусконога, котрий з засади застрелив Шелеста.
Шелест як людина розсудливий, підступний, неза-пальний, сходчивий. І як тому свідчать в народі, мабуть повстання не розпочав би. Ганебне вбивство отамана Шелеста призвело до гіршого, того ж дня 4 червня року 1768 відбулася велика Рада Холоднояська, на якій козаки, селяни, великі гайдамацькі загони своїм отаманом одностайно прокричали запорожського козака Страшного Залізняка Максима. Упертість, рішучість, сміливість та доскональне керівництво боєм відважного Запорожця
адже відомо кожному. Того ж дня 4 червня року 1768 атаман Залізняк подав страшний останній клич: "Гайда!"
Очевидці свідчать, ще й півні не заспівали, як Медее-дівку охопила пожежа, палали маєтки, жидівські хати, лавки, амбари. Крики приречених розтинали небо. За Медведівкою запалали Суботів, Чигирин. Нескінченні ружейно-гарматна пальба, пісні, танці, зойки приречених, гудіння церковних дзвонів, кінський топіт зколихну-ли береги Тясменські. Калюжі крові, трупи забитих завалили вулиці Медведівки. До пізньої ночі 5 червня по погребах та горищах, по тайниках та очеретах Тясмен-ських боліт шукали панів, жидів, ляхів. Отаманська ■ сотня налічувала до 500 максимців, так її звали — <гмаксим-ці" ще при дворі Мотренського монастиря, кожен мак-симець мав бути і був як Страшний Максим.
Отаман повсталих Страшний Максим Залізняк людина надзвичайно жорстока, непідкупний, надзвичайно сміливий, рішучий, хоробрий, сильний, досконале володів військовими справами, в обучі та бою, тому содіяне ним під час повстання є рівним його власній природі. Його побратими помічники всим схожі на нього. Але про отамана та них буде написано в актових приписках, яко й велено. В пунтовках актів дозволено заактувати лише саму подію.
5 червня року 1768 отаман Залізняк наказав всім сотням козацьким, загонам гайдамацьким та загонам посполитих зібратись до Мотронського монастиря для приняття клятви святой. Після утрені, яку відправив старий чернець Андрій Проценко, за наказом М. Залізняка з церкви винесли Клейноди гетьмана Сагайдачного, під військові стяги построились козачі сотні, гайдамацькі загони та селянські ватаги. Малось відбутись благословення святої Церкви, але чернець А. Проценко відмовився від поблагословення за відсутністю на те права. Благословив від церкви св. Мотрени розстрижений чернець Іван Юрчик, оний вручив: булаву, літаври, бунчуки предводителя повстання, також освятив зброю повсталим. На закінчення церемоніалу приймали клятву святу за Україну, на східцях церкви вишикувались отамани. Чернець loan Юрчик на плечі М. Залізняка накинув гет-манську кирею і вручив коштовну домаської криці шаблю колишнього гетьмана правобережної України Петра Дорошенка, яка тайно хоронилась в монастирі. Припавши на коліна, М. Залізняк поцілував шаблю, прийняв клятву святу, підвівшись він об'явив пірзвище та ім'я своє: Максцм Залізняк, син Легорія Залізняка. Після того як отаман повстання був посвячений і приняв клятву перед церквою і військом, він і священник loan Юр-чик прийняли клятви від усих. Військовоцерковний почт закінчився гарматно-ружейним салютом та ударами в дзвони —; по всіх церквах тутешніх.
Після обіду в монастирі св. Мотрени гайдамаки, розділившись на 2 крила, рушили по Смілянському шляху через містечко Жаботин, рушив зі своїми сотнями М. Залізняк, по Черкаському шляху зі своїми сотнями рушив М. Швачка. Отаманом Холодноярської Січі залишився С. Неживий. Старшиною м-ка Медведівки, отаманом обозу, скарбничим і ікономом війська повстанців залишився в Медведівці J. Вусач (Усач)".
Запис на звороті.
"Вночі мені снився чорний метелик. Великий-вели-кий, як решето. Він залетів до мого покою і сів на стіні. Я хотів його упіймати, чалився, підкрадався, але він злетів і замотиляв по покою. А тоді сів на стелі й склав крильця. На крильцях у нього — великі очі, круглі й печальні. Метелик сниться не вперше, іноді я прокидаюся в паніці й холодному поту. Але сеї ночі — я його не злякався. Може, навіть навпаки. Бо й очі на крильцях були веселі. Це...— її очі. Тієї дівчини. Ластівки.
Сьогодні увесь день почувався хороше — бадьоро й легко. Я — житиму. Тепер вірю — житиму. Поїв пампушок з медом і випив великий мідний питун молока. А сам думав... Згадував...
Ледве дочекався вечора. Ноги самі принесли мене на Тернешівську греблю. Я знову сховався під віттям верби. Не знаю для чого... Було вітряно. Дві чайки пролетіли проти вітру високо в небі, неначе дві стріли, випущені з лука. Сусідньою греблею, через Бочковий, або "Погибельний" міст верталися в село женці, видзвонювали в коси та серпи, співали "Посилала мене мати..." Мабуть, оджнивувалися. Сонце давно зайшло, але на сході палали хмари. Здавалося, вони димлять. І тоді я побачив її. Йшла і дивилася на небо. Я виступив з-під віття, щоб не злякати її, привітався. її очі — медового кольору — сяйнули, такі очі не переносять обману, та вони й не даються на обман. Вона не здивувалася. "Який чудний вогонь на небі",— сказала. "Сонце за пругом землі, ще й пруг заступлений хмарами, а ті хмари високо, воно освітлює їх",— пояснив я. "Ви вчитель? *— запитала вона.— Як вас звати?" "Я — студент. Звати мене І политом. Кажи мені — "ти". А тебе як звати?" "Лукією.' Студенти — це ті, що по базарах крадуть?" Я гаряче заперечував: студенти є бідні й багаті, вони вчаться, а тоді побачив лукавий усміх у її очах і замовк. "Однесла татусеві їсти?" — запитав по хвилі. "Ні". "Але ж... Млин, здається, меле?" "Меле". "То хто ж у ньому засипає?" Вона усміхнулася. Боже, яка в неї усмішка. Неначе сонечко з-під ранкової хмарки. На лівій щоці — ямочка. "А той?.." "Який?" "Ну, про якого ти запитував, чи я з нйм не цілувалася"... "Водяний?" "Не зовсім. З того племені, але інший". "З рогами? Чорт?" — зареготав я. "Не називай проти ночі. Він не любить",— майже серйозно. Я не знав, як затримати її. "Покажи мені, як він меле". Вона закусила нижню губку, замислилася. "Ходімо". Ми пішли назад до млина. Ступали поруч, її маленькі босі ноги і мої черевики з довгими блискучими носами. Подумав: отако б іти, йти без кінця...
Заставки відчинені, вода падала на лотоки, крутила колесо, в млині щось скрипіло й потріскувало. Я подивився на Лукію. "То—він",— знову без усмішки. "І ти не боїшся? Давай я його прожену". "Не треба. Він добрий. Такий невеличкий, сухенький, з борідкою, як у тебе". Тепер засміявся я. "Намеле й піде собі". "А що він меле?" "Як що? — здивувалася.— Тютюн. Намеле клуночок, закине на спину й піде... Іноді побавиться. Я одного разу прийшла, а колесо крутиться проти води". "Ти з ним зустрічалася?" "Не раз. Такий гречний... уступить дорогу. Як оце ти?" "Ти мене... зрівняла". Реготалися обоє. Стояли на греблі, дивилися на воду. Вода на очах міняла кольори — з голубих на сині, з синіх на темні... Лукія низько схилилася над бильцем... У неї на голові був віночок з лісових квітів. Я знав тільки одні квіти — дзвіночки. Ніжний вигин дівочої шиї, щоки... Мені до безтями захотілося доторкнутися до її щоки бодай пальцем. Не одважився. Тільки підніс руку до її голови й одщипнув одну квіточку — дзвіночок. Лукія ворухнулася, й віночок зісковзнув з її голови. Вода закрутила його й понесла в сутінь. "Ой! — скрикнула Лукія.— Поганий знак". "Нічого поганого... Я тобі одягну на голову такий вінок, такий..." — сказав, і мені не вистачило повітря. Скаже вона мені у воду стрибнути — стрибну, не задумуючись. "Ти?" — і подивилася на мене таким поглядом, аж у мене затерпло в грудях, і стало жарко, й солодко, і чомусь страшно. "А що?.. А що?.. Хіба я..." "Ти—панич". "Я не панич... Мій тато — гімназійний учитель... А мама й зовсім з простих". "Гімназійний учитель,— в протяг, голос мені здався, як у іволги.— Значить, панич. А тут у кого гостюєш?" "У дядька. Він настоятель Миколаївського монастиря". "Отець Іоаникій?" "Так". Вона чомусь осмутніла. Раптом стрепенулася. "Мені пора". "Мати битиме?" — жартівливо. Лукія довго мовчала. "Нема в мене мами... Бабуся... теж Лукія. Тільки вона стара й недужа... Сестричка і братик... Я їм за маму. І все хазяйство на мені. Треба поспішати, я засипала в кіш... Поки вимелеться, прийде тато... Він молотиме всю ніч". Вона побігла. "Лукіє, Лукіє,— гукав я.— Зачекай. Підемо разом". На мить зупинилася. "Мені треба поспішати. Я побіжу". Не відаю, як вихопилося: "Я тебе чекатиму завтра на цьому самому місці". "Завтра? Не знаю... Завтра я піду в ліс по зілля". "Яке зілля?" "Од хвороб. Для бабусі. Для тата". "А можна мені з тобою?" Мовчання. "Можна. Ополудні. Чекай у кінці греблі".
Квітку я поклав ось сюди до зшитка й увесь вечір дивився на неї при свічі".
Олег підніс зшиток до світла й побачив обриси плями. Заплющив очі, перед ним синім відсвітом загорілася ніжна квіточка-дзвіночок. Таємниця чужого кохання, яке ледве зародилося, схвилювала його. Йому захотілося побачити Лукію, постояти з нею на палубі млина, піти разом до лісу. Вони ходили чи не ходили? Що було там?
Щось схоже на ревнощі ворухнулося в Олеговому серці. Він засоромився, але подолати те почуття не міг. Тепер поспішав з читанням ще дужче. Й не знав, що його більше цікавило та хвилювало — печальна доля звитяжних гайдамаків, чи таємниця чужого кохання. Він переживав його як своє власне. Як не дивно було йому самому, таємниця кохання хвилювала дужче. Навіть хотів забігти наперед, перегорнути сторінки, а тоді чомусь стримався, якась засторога зупинила його. Напружено вдивлявся в покорчені, ніби з болю, рядки, намагався прозирнути кудись далі... за сторінки зшитку. Почерк у Іполита нервовий (від хворби чи від кохання?), літери вистрибують з рядків, хиляться то в той, то в інший бік. Олег намагався уявити його за писанням (на вікні—вазон з квітами, на стіні — ікона, він дивиться у вікно, нервово кусає губу), наблизити до себе} але це не вдавалося. Довговидий, блідий, марний, з тонкими рисами обличчя, русявими вусами, а може, й з ріденькою русявою борідкою", довгими нервовими пальцями. "Полюби ближнього свого..." А чи можна його любити... ближнього — абстрактного, далекого?.. Люблять же героїв з книжок! Але — не так... Вони — не ближні. їм ні допомогти, ні офірувати...