А коней нема й нема, марно розпитує про них зустрічних…
На світі ж уже весна розквітає. Прекрасна вона на берегах Евксінських, вся зарум'янена квітом мигдалевих дерев.
Горді Таврійські скелі на ту юну красу позирають, але не зворушує вона їх, як не зворушують неприступних й хвилі Евксінські, що до підніжжя їх устами припадають.
Таж за таврійську весну чарівніша, за скелі понадбережні серцем твердіша розквіла на Таврійській землі красуня Ме-люзина. Сиротою жила. Мати вмерла, даючи їй життя, батька ж Мелюзини не бачив ніхто: вдовою від ворогів, що мужа її вбили, прийшла на Таврію мати Мелюзини, втікачка, за цілий скарб свій лише дитину ненароджену маючи.
Сиротою вбогою на світ Мелюзина прийшла, пастуш-кою-вівчаркою красунею виросла. Таж не було хлопця, який би не зітхав по красуні вівчарці, який би Мелюзину дружиною назвати не хотів. Але хвилями прибою розбивалась туга юнацька об гордість завжди самітньої Мелюзини.
Ані подруги не мала красуня, щоб звичаєм дівоцьким звірятися їй зі своїх мрій.
— Всі — не рівня Мелюзині-красуні! — нарікало юнацтво.
— Ані серед зір не має Мелюзина посестри-подруги! — дивувались дівчата.
Немов з єдиною лише громовицею приятелювала гарна пастушка.
Ледве затьмариться небо, вівтарями офірними закуряться верхів'я гір, мевою лине Мелюзина, отару свою до безпечної печери загнавши. Гірською орлицею квапиться скельними стежками, щоб з верхів'я гір милуватися бурею. Аж очима з радощів виблискує, дзвінкими перлами сміх розсипає.
— Вихор — мій милий! Буря — приятелька моя… — з викликом кидає юнакам і дівчатам. Сама ж додає в духу: — І сам Зевс-громобійця мій татко! Іншого-бо не знаю.
Аж старі люди горду красуню остерігали:
— Стережись, дівчино! Небесний грім не виграшка, забава. Голос то богів, що до людей промовляє!
— Власне з богами й любо мені бути! Не з комахами по-земськими! — гордо підносить голову Мелюзина. Та й закликає до бурі: — Суджений мій! Інший за людське плем'я! Непереможний, за весь рід поземський міцніший! Де ж ти забарився? Поквапся! Бо ж тільки людина я й відквіте краса моя марно… А шкода її!
В серці ж ховала думку: "Коли б надпоземська сила зберегла мені молоду вроду мою навіки, — й щастя б своє за те віддала!.."
І в мандрах своїх з отарою шукає зілля-коріння, в чарах таємних вправляється Мелюзина, щоб красу зберегти…
Саме тієї весни, дуже рання, на буряних крилах, прилетіла з просторів позасвітніх перша громовиця — нестримана, шалена, буйна — радісна.
Мелюзина до печери свою отару загнати хтіла, щоб звичаєм своїм на верхів'я гір бігти й звідти бурею у ніг своїх милуватись.
Але вівці не ідуть до печери. На дощ тікають. Під зливою тісним гуртом збились, голови поспускали. Готові радніш смерть від зливи прийняти, як до сухої печери іти. А блискавка, як на пострах, коло самої печери у суху деревину вдарила. Як трут горить дерево, дарма що мокре. Мелюзина вхопила палаючу галузь та й з нею, мов зі смолоскипом — шусть! — у печеру. Стіни яскині освітлює: чи не нетопирі чорними гронами печеру обсіли? Огидним пахом своїм отару виганяють?
Але замість огидних тварин прекрасних коней побачила Мелюзина. Очима мудрими, ясними на дівчину дивляться… Без слів промовляє цей погляд, мовляв, "Не бійся, дівчино! Ми — долю тобі несемо!"
Глянула Мелюзина: колесниця золотом та слоновиною виложена. Сагайдак та двоє луків тугих — добрих! — до неї причеплено. Видко: майно це героя, що у світи по славу подався. Але де ж сам він — герой? Крім коней з колесницею, нікого й нічого в печері нема.
Тільки хід у товщу гори чорну пащу свою роззявляє. За пастушкою ж своєю тепер вся отара слухняно до печери іде, від бурі ховається.
— Чекай же! — всміхнулась дівчина. Взяла за узду коней й повела тією темною пащею, щоб у гірських схованках свою знахідку вкрити.
Сама до отари повернула, насмикала сухої вовни зі своїх овечок, на гребінь її нав'язала. Стала нитку й думку свою сукати:
— Як прийдеш, герою незнаний, викуп заплатиш мені! — І в час такий загадала.
Буря, звичаєм гірських країн, як зненацька прийшла, так, лиха накоївши, дерев наломавши, й відлетіла.
Знов сонце з неба ясного до землі всміхається. А земля — як кохаюча жінка: все милому забула — вибачила. Крізь дощові сльози, — не обтираючи їх, — шепотінням щасливим на усміхи ясні відповідає.
Таж не від вихоря-бурі то ломляться віти. Не бик таврійський лісовими хащами продирається. Під людськими кроками — богатирськими — земля дуднить ближче, все ближче…
— Він! — притулила долоні до серця Мелюзина. Хоче далі прясти, але пальці враз, мов мармурові, похолоділи. В очах світляні кола заточились.
Так задля дівочої схвильованості долю свою повз себе пустити? Що, як не загляне сюди? Коней-бо далеко сховала: заіржуть — не почує.
Напружила волю свою, як готового до скоку гада. І заспівала:
— Люба ж ти пене.
Прясти не можу!
Ниточки рвуться,
Руки трясуться,
Матінко люба.
Та й урвала. На порозі печери, заступаючи сяйво весняного дня, виросла постать високого сильного мужа. М'язи мав з криці, лев'ячою шкірою накритий, меч при пасі золотом кований. На плечі палиця — келеп — як дуб молодий — сперта.
— Хаїре15, співачко гірська, красуне пастушко! — з Мелю-зиною вітається. — Чи не бачила коней каштанових, на сонці золотом виблискують. У колесницю оздоблену впряжені, два луки й сагайдак до колесниці припнуті?
У Мелюзини серце в грудях соняшним зайчиком плигає. Так часто та дрібно колотиться, аж у вухах залягає. Немов раптом всі цикади на світі враз розспівались. Примушує голос свій, однак, спокійно згучати.
— А що даси, як скажу, де?
Засміявся Геракл.
— Добрі, видко, у вас купці-гендлярі в горах, коли й дівча з торгу враз починає! Але, якщо такий звичай у вас, скажи сама, що бажаєш! Радо такій красуні заплачу… — жартує герой.
— Справді? Яку б не сказала ціну?
— Таж кажу, що заправиш!
Сам на Мелюзину дивиться, очима всміхається, уста ж його кораловими гадючками у кучерявій бороді грають.
"Куди ж журливій Пірені до цієї квітки гірської!" — думка метеликом в'ється.
Встала Мелюзина, випростувалась, до Геракла підходить:
— Чи гарна я тобі?
— Гарнішої, мабуть, не бачив!..
— Так от ціна моя: візьми мене за жінку, а я коні тобі віддам…
Аж відступив Геракл. Не буденні події за вік свій бачив. Але щоб дівчина молоденька сама, за незнайомого, от так — з доброго дива! — сваталась, — такого не чув.
— Що ж? Може, боїшся мене? — під'южує героя Мелюзина.
— Не лякався Геракл лева немейського, ані гідри лер-нейської, ані залізнокрилих хижих птахів Стимфалід! Тож і таврійської дівчини не злякається. Проводь до батьків.
— Не маю їх! — втоплює Мелюзина погляд свій у погляд Гераклів, — Ні, не справно кажу я: матері не маю, бо вмерла. Не вмерти ж при народженні мойому не могла: Зевса-бо великого батьком називаю. Як бачиш: рівня я тобі, герою, дарма що пастушка. Бо на жінку героя народилась.
І, як чотири дні, пролетіли чотири роки подружжя Ме-люзини з Гераклом. Трьох синів за цей час придбали: Ага-тирсоса, Гелона й Скита.
Таж не стерпів далі у мирі-спокою відпочивати Геракл.
— Мушу у світ! Бо розмножиться там кривда-недоля, зло розпаношиться… Хто без Геракла їх приборкає? Людство від потвор увільнить? Бувай здорова, розрадонько-дружино, та синів добре ховай!
— Що ж вчиню з ними, як до розуму-віку доростуть, якщо ти до тої доби не повернеш? Маю при собі їх затримати чи до тебе — у світ, на борню зі злом послати?
Відіпнув Геракл злотокований пас, зі стіни лук тугий ізняв.
— Як стануть із хлопців мужі,— глянь: котрий так, як я, напинатиме лук, — натяг тятиву не рівнобіжно до грудей, але навскоси, — котрий так запинатиме пас мій злотокований, — запнув фібулу-клямру у формі золотої мисочки, — того володарем цієї країни вчини. Двох же інших — до світу пошли.
І залишилася самітня, з синами-недолітками Мелюзина. Хлопців розуму навчає, отари пасе, кобилиць доїть, шкіри чинбарить та більш за все те — чарами час свій заповнює. Де були які: чи то у повітрі, у вогні, воді чи у глибинах земних — всіма оволоділа. І силу зел та рослин знала, і на зорі наговори класти уміла. Навіть вітер степовий — й той Мелюзини-чарівниці слухався.
Коли ж мужнього віку сини чарівницині дійшли, лише наймолодший, Скит, лук Гераклів навскоси нап'яв, пасом злотокованим оперезався, фібулою-клямрою у подобі золотої мисочки його запнув. І в пам'ять предка свого, Геракловою сина Скита, скільки існував бойовний — по-бать-кові, по-матері — безмилосердний нарід Скитів, завжди навскоси тятиву лука натягав, коло ж паса носив золоту чи хоч золочену мисочку припнуту. Забулося-бо, що то — тільки фібула-клямра у подобі малої мисочки була.
Та тільки не послала Мелюзина двох старших синів до батька, у світ, з кривдою людською воювати.
— Покинув жінку Геракл, то покинуть й матір сини задля тієї чужої кривди-недолі… Що мені вона?..
І намовила Агатирсоса та Гелона братові Скитові у війні помогти.
— Свій, чей же, ближче, як теє невідоме людство!
А Скит задумав на Кіммерійську землю війною іти, бага-та-бо вона, й скарб золотий такий має, як жодний на світі.
Таж що кіммерійці — численні й сміливі, до помочі синам і сама Мелюзина стала.
На "смертну чверть", коли місяць убуває ("щоб так і ворогів убувало!"), наварила Мелюзина зілля таємного. Довго степом й лісами ходила, доки зібрала "із баб". Але таки знайшла й бабу вузьку, й бабу космату, й бабу зелисту, й бабу безлисту, бабу тонкоколосу, й бабу косу приморську й підгорську, лісову й польову. І бабу смердячу, й бабу свинячу, ще й найлихішу зі всіх: бабоху пся помента16.
Подумала: ще й баб'ячого прокльону17 докинула.
Коли ж відвар прохолонув, змішала його з гадячим салом й, чарівні слова промовляючи, доти намащувалась ним, аж на велетенського полоза перетворилась.
І поплазувала Мелюзина-гад травою степовою, будяччям та крутаями головатими, щоб нишком підслухати:
— Про що кіммерійці радяться?
Кіммерійці ж, замість ради, до сварки-суперечки стали. Одні-бо:
— Відступимо? — казали, — Чи ж мало у світі землі? Нову країну собі знайдемо. Зі скитами ж — як воювати? Твердий це та жорстокий нарід. Не дурно ж сама назва їхня "скит" — "лукострілець" обозначав! Тікаймо, доки час!
Інші ж на те не годились:
— Ганьба нам відступати, коли ми розумніші за них, дикунів.