Добре ж, що він порожній був, чистий та — додам тута: і не гарячий! Так і накрив він мене, як мишу горщиком. А фамулюс мій — і хто міг би сподіватись цього від мого Гото, не спритнішого за мій роздувальний міх, почав, як і слід було спочатку рятувати лабораторію: бо ж могла б неабияка пожежа трапитись, коли жар розкотився по всій підлозі! І тільки вже тоді, як з поміччю святого Флорина усунув Гото мій вогняну небезпеку, випустив і мене з темниці мідяної. Певніше сказати: не випустив, а витяг чи виволік з-під "Конрада". Мусив потім мене всього перев'язати й перенести на ліжко. Плече — ліве — розбите. Голова аж у трьох місцях потовчена. Нога ж — права — пошкоджена в кістці, що аж не можна її вживати. Маю ще її в лубках, всю подушками обкладену, аж писати через неї незручно!..
На вулиці ж, поки я під казаном лежав, неначе брами пекельні відчинились. Потім і я дещо бачив, бо фамулюс, поклавши мене в ліжко та обв'язавши, як вмів, підсунув ложе моє до вікна, з якого раму (аж вигнуло її) так і висадило в хату! І от, бачив я за життя те, що Ви, друзі мої, лише по смерті в долині Йосафатовій побачите, як зійдемося там усі на суд останній!
Хто гукав, що налетіли вороги. Хто кричав: "Тікайте! Рятуйтеся!" Інші — що надійшов кінець світу й порятунку нема. Інші знов благали рятунку, гукаючи: загибаємо!
Люди бігали, хто куди, без напряму й мети. Зойки, виття псів, ридання жінок, плачі дитячі — все це мішалося з тріском розломаних луток, брязкотом скла, шаленим тупотінням коней, ревом корів та звуками незнаними. Наші лучники та й комонники метались по вулицях, шукаючи небезпеки. То тут, то там рвучка й тривожна звучала військова сурма, як голос архангелів у день суду! І в катедралі дзвонили на гвалт. І по інших костьолах плакали дзвони. І холод біг по спині від ридання металу в пітьмі. Громовиця ж,— начебто її прикликано знову тим гармидером пекельним, повернула ще раз, і була страшна: вогненними стрілами пронизувала й прошивала небеса.
Я підвів очі на небо й дивився уважно: провірити хотів, чи дійсно все так, як Пліній описує? Бо ж думав я: це — землетрус! І хоч недоречна була та думка моя, та ви мене за неї не осудите, бо ж: що знаємо ми з грізних законів природи? Де той, що може сказати: це я, що зрозумів їх?
Так вертаю знову до опису. За Фрейбургом, де кляштор Бертольдів — півнеба палало. Мідяно-металевим вогнем були облиті всі гори. Аж блискавиці в тім червонім вогні згасали. Ніколи досі не бачив я такого дивного світла. Однак, як по перевірці виходить, з Плінієвим описом дуже згоджується. Над самим же кляштором висіла чорна хмара. Навалилась на нього, мов скеля, а в ній, як оливо в тиглі, клекоче, кипить! І — Господи, прости мене! — здалось не мені одному, що в тій хмарі щось злісно харчало, лаялось, хулило, загрожувало, тріумфувало вигуками нелюдськими. Жахливо! Справді, жахливе було це видовисько! Я— ні, але дехто з людей вірогідних чули на власні вуха глузливий регіт, інші бачили в полум'ї страшну постать, що загорталась вогнем, мов киреєю. Люди падали навколішки просто в болото, під дощем: молились, плакали, благали...
Сталося це передучора. Однак і за цілий день вчорашній ніхто не відважився ані за нагороду, ані страху ради перед наказом влади — підійти до руїн, Тліють-бо ще й днесь. Вибухають снопами вогненними, а їдкий дим душить тих, хто зважується наблизитись. Язики вогненні вириваються з-під грузів й по руїні перебігають, то виростаючи вгору високо, то ледви повзаючи по землі. Істинно, як кажуть люди, подібне це видовисько до того, що це шукають схованих душ чернечих ті, що їх. і погубили.
Над Фрейбургом же два дні висить рудаво-каламутна димова імла. І — друзі мої! — смаженим дуже чути...
Чи лишився ж хтось живий по льохах кляшторних? Ніхто ще про те не знає, бо ж були там цілі катакомби, Відомо, що врятувалося лише трьох ченців: придверник, що раніш, як замкнути головну браму, обходив кляштор довкола. Його — як сам він вже розповідає превелебному панові соборному канонікові, що забрав його до себе на лікування,— сила неземська пхнула спочатку штурханом гігантичним, аж, мов на крилах могутніх, він полетів з кляшторної гори й упав на стіжок торішнього сіна. Одначе таке було падіння, що хоч і на м'яке пощастило йому впасти, проте має кості поломані, інакше ж — у здоровому розумі перебуває. І це,— вже не мале чудо! Недурно він і наймення таке носить: брат Фелікс іменується.
Другий — брат Криспін, чоботар кляшторний, без небезпеки вив'яз. Ходив до міста умовлятись з чинбарнею відносно дубової кори й, дощем застуканий, перечасував у костельника. І найстарший з ченців — отець Сильвестр, котрого ради старечої немочі його перед кількома днями до термів відвезли, де він свої хворі ноги вигрівав. Цей і не чув навіть нічогісінько, що в його кляшторі сталось...
Ще розкажу Вам про одну істоту, що потерпіла на пожарині. Хоч Ви не любите її — це вірний, бідолашний пес Локі. Тепер сидить він, поклавши голову на мою скалічену ногу. Дивиться сумно так, що я вірити готовий, що не лише сарна лісова плакати вміє. Не гавкає, не плигає, не їсть. Зажурився. Бо ж бігав він вчора аж на саме пожарище, й попалився там так, що тепер далеко більше нагадує "печеного чорта", як я сам. Ні, не кажіть, що нема вже приязні та вдячності на світі. І в наші недобрі, позбавлені всіх ідеалів часи, вони ще є. Дарма що це не учень мій, а лише колишній його пес доказав.
Серце ж моє болить за тим учнем невдячним, нещасливим. І тому я уклінно прошу пана Фрідріха негайно, як лише фамулюс мій привезе цього листа, давши коням потрібний перепочинок, враз до Фрейбурга їхати. Посилаю з Готом своїм ще й другого коня: знаю-бо, що коней не тримаєте. Я ж найняв у кіннотчиків-кондотьєрів, що відбули свою службу десь у Іспанії та нової нагоди збройної по світу шукають і до нас заблукали.
Знаю: скажете мені, а особливо достойний пан Фрідріх, що неблагої пам'яті Бертольд наш ані турбот моїх, ані жалів не заслуговує. Бо ж, як подивитись на його життя тепер, то виглядає воно так, ніби лише бавився всім у житті чоловік цей, як лицар соколом на полюванні. Бавився наукою. Бавився й рясою чернечою. За останній рік я все ще одного разу, в день на царя Константина, відвідав був його, хоч, як знаєте, ставився він до мене так, немов не я, а він мені вчителем був. Таж не всякий, хто рясу чернечу одягне та біля горна обернутись вміє, вже й Альбертус Магнус з Кельна зробиться. Хоч би був перед цим також ніби "з Кельна", й хоч, кажуть, також свого "гомункулюса" металевого вигадав, щоб льохи кляшторні охороняти — а все ж таки був це лише — "Конрад"!
Давно вже відвернувся нерозумно Бертольд наш від серйозних приписів відвічно непорушних законів науки правдивої. Від часу ж, як приблудився до кляштора їхнього якийсь, нібито вчений, чернець з Італії,— цілком у забобони химерні занурився. Не бачив я того ченця славнозвісного, бо ж — кажуть — все він хворий був. Та признатись — й не намагався я його побачити, хоч нібито й був він учнем дом Алессандро-да-Спіна. Отож, можливо, що на окулярах він дещо й тямив, але ж, судячи по тому, чого він Константина навчив,— у правдивій науці не тямив він ні боба! Лише грався він наукою, як дитина грається люстерком на сонці. І от цього — скажу грубо — жонглера науки Бертольд мені у вічі називав своїм вчителем. Мало не за пророка його вважає, а мене ж зневажав тяжко, ще гірше, як тоді було в останній раз з Вами.
Я за себе не ображався ніколи. Бо ж дійсно: хоч і працював я багато, але знаю мало. Та шкода мені було Бертольда, бо ж здібності цей чоловік мав великі. І я все вірив, що він отямиться й правдиву науку зневажати різними химерами перестане, Бо ж повинні люди науку добру не менше шанувати, як і саму теологію. Бо ж наука правдива дає людині радощі великі, нічим не зрівнянні. Таж, здається мені, що й теологію в останній час наш Бертольд зовсім занехаяв... Бідний чоловік, та й годі!"
Фізикус так заглибився у свої жалі, що й не зауважив, як відчинились двері й в лабораторію увійшов Гото — його слуга й фамулюс в одній особі. Старий вчений дуже цінив його за дійсно надприродну здібність мовчати, хоч би й по кілька день. Мова була зайвим даром ній дивовижній людині, і за це алхімік вибачав йому всі його численні хиби. Тепер Гото приніс із сусіднього шиночку вечерю собі й своєму панові, бо пан рішуче не дозволяє приправляти їжі вдома, будучи певним, що неминуче помилково до їжі може втрапити якась з його солей, силу котрих перевірити на собі самому він не мав найменшого бажання. Слуга вийняв з кошика й поставив на край меншого, трохи вільнішого від хімічного посуду, столу глиняний дзбан з пивом, окраєць хліба, шматок печеної свинини та два кислі огірки. Якусь хвилю дивився на фізикуса, ніби вагаючись: чи має йому перешкоджати, чи ні? — й потім, ніби відповідаючи сам собі, махнув мовчки рукою, вийняв причеплений до паса ніж, відбатував шматок хліба, врізав свинини й сів біля горна. Дивився у вогонь і не поспішаючи жував, уважно й серйозно. А фізикус тим часом писав далі.
"І от, вигадали ці двоє — захожий так званий "вчений" та наш, злополучної пам'яті Бертольд, якесь "чорнозолото". Чому — чорне? Це — їхня таємниця. Мало ж воно бути цінне тим, що нібито не тільки все золото світу воно дало б тому, хто його мав, але ж ще й славу, владу, і хто знає, які ще дурниці. Подумайте самі: яка безглузда ідея! Коли взагалі треба всіма способами змагати до того, щоб золото знищити, як причину всіх бід та лиха людського, вони були такі великорозумні вчені, що мимо жовтого природного ще завзялися вигадати штучне, чорне!
І щось таки, кінець кінцем, вигадали. Про те мені зволив сказати навіть сам Бертольд. Одначе, в чім саме річ, мене не втаємничив. Звісно, у них усе було таємниця, мало не окультна! Бо ж ці новітні вчені забули, що наука існує для блага широкого людства, інакше ж вона — лише зло! Здобутки правдивої науки вимагають якнайбільшого розголосу, щоб якнайшвидше стати загальним надбанням. Вони ж кажу, як псевдовчені, зробили з науки маєток окремих осіб. І навіть продавали її, як Симон Маг продавав свої чари.
Брати розповідали, що навіть сам патер гвардіян, цей найліпший з людей, з душею чистою та богобоязливою, ще й в науці чимало тямучий, і він на Бертольдові таємниці зловився.