Поки ти можеш залізати на верхню полицю в вагоні, то ще чоловік. Як у вас з хропінням?
— Помічники не мають права хропіти,— скромно потупився Олексій Кирилович, переносячи з сусіднього купе свій портфель, до речі, точнісінько такий, як і в академіка.
— А мене, знаєте, відучили в концтаборі,— сказав роздумливо академік.
— Ви були в концтаборі? — не повірив Олексій Кирилович.— Але ж як?!.
— Дивуєтесь? Там спали на дерев'яних нарах, притулені один до одного так щільно, що лежали всі на правому або на лівому боці, так що поверталися тільки за командою. Коли в когось заніміє плече, то прокидається й благає: "Братці, давайте перевернемося!.." Його вилають, ясна річ, але все-таки хтось скомандує: "Перевернулися!" Ну, та це минуле. Давайте вечеряти.
— Я піду замовлю чай,— сказав Олексій Кирилович,— дружина поклала мені тут котлети, вона робить їх дуже смачно.
— А чому вас не проводжала дружина? Вона зайнята?
— Незручно ж,— скромно потупився Олексій Кирилович.— Вона поривається щоразу, але я не велю. Адже в нас службові поїздки, а вона...
— А ви спробуйте не розрізняти поїздок службових і особистих. Життя — це не тільки служба й робота, бо ж існують ще й суто людські обов'язки й вимоги. З роками пересвідчуєшся, що повноцінною особистістю можна називати лише того, хто віддає належне і роботі, й людям, і життю в найширшому розумінні цього слова.
Академік відкрив свій портфель, дістав гранчасту пляшку з золотисто-коричневою етикеткою.
— Віскі п'єте? Немає содової, але я заміняю "Лужанською". Напій тонізуючий. Багато — шкодить, а трохи — саме для пожвавлення роботи серця. Мені присилає знайомий професор з Кембріджа.
— З самої Англії? — здивувався Олексій Кирилович, який, попри свої знання практичних речей, не міг уявити, щоб хтось міг присилати (Як? Ящиками, контейнерами чи по одній пляшці?) напої аж з Англії.
— Ні, це з Америки. Там теж є Кембрідж. Університетське містечко на околиці Бостона. Про Гарвардський університет чули? Він у тому американському Кембріджі. А віскі шотландське. Простіше було б, звичайно, просто з Шотландії, але там у мене немає знайомих. Це дуже гарне віскі. Кінгс рейсом — королівський викуп. Дванадцятирічна витримка. Це означає, що після того, як його зварили з ячменю, воно дванадцять років витримувалося в дубовому, обпаленому зсередини барильці. Дубове вугілля всотало в себе всі сивушні масла, і ми маємо практично чистий напій. Майже як аптечна мікстура.
Академік налив віскі в склянки, додав мінеральної води. Поволеньки пили, мовчки дивилися в темне вікно, за яким летіли темні поля під темним небом. Напад балакучості в Карналя минув, а його помічник через свою природну скромність не наважувався розпочати розмову,— окрім того, він ще каявся в душі за свою, сказати б, зраду, бо коли подумати, то він аж двічі зрадив академіка: сказав про його поїздку Кучмієнкові й запросив до Придніпровська молоду журналістку, і ще й невідомо, як поставиться до її присутності на заводі Карналь. Видатні люди повинні бути добрі, інакше які ж вони видатні? Ця думка помогла Олексію Кириловичу заспокоїтися й заснути, як тільки він доторкнувся щокою до подушки.. .
А Карналь на верхній полиці ще довго перевертався. Все життя своє він не міг заснути відразу і привчив свій мозок най-інтенсивніше працювати саме вночі, коли всі вважають, що ти спиш і нарешті дають тобі спокій. Власне, всі думки з'являлися вночі перед тим, як заснути. Здається, мозок його не мав спочинку й уві сні, але то вже робота була несвідома, щось мовби заготівля матеріалу для нових думань, чи що.
Уранці на вокзалі їх зустрічав директор заводу і винуватець усього Совинський. Олексій Кирилович зітхнув з полегкістю, не помітивши ніде поблизу Анастасії. Може, не приїхала? Так було б краще. Директор і Совинський були мало не однолітки — обидва молоді, високі, дужі, тільки Совинський чорнявий, з обличчям трохи грубуватим, аж ніби суворим, а директор білявий, схильний до повноти чоловік, блакитноокий, добродушно всміхнений. Якось не вірилось, що цей чоловік має справу з металом, з пекельними температурами, з суворістю й твердістю.
— Дем'яненко,— відрекомендувався директор, потискуючи руку Карналеві, а тоді Олексію Кириловичу.— Сколотив нас усіх Совинський, я перепрошую від імені дирекції й обіцяю, що зробимо все для того, щоб ваше перебування в нас... як то кажуть в таких випадках?
— А мене вмовив Олексій Кирилович,— показав на свого помічника академік,— як наполіг... Мовляв, у всіх ми вже бували, а от у металургів... Хоч це парафія Глушкова, але Олексій Кирилович все-таки зумів мене вмовити...
"Навіщо він так каже?" — подумав Олексій Кирилович, але промовчав, тільки всміхнувся за звичаєм, перекособочивши голову і нишком зиркаючи туди й сюди, чи не з'явилася де-небудь Анастасія, бо тоді б йому справді було непереливки. Але все обійшлося гаразд, вони сіли у велику директорську машину, бо до заводу, як пояснив Дем'яненко, було далеко, і пішки, як того хотів був Карналь, ще ніхто добиратися туди, здається, не пробував, принаймні за останні двадцять років.
У Карналя, як одразу помітив Олексій Кирилович, учорашній вечірній настрій зник так само несподівано, як і виник. Академік знову перейшов до своєї манери розмови, що залякувала співрозмовника без найменшого злого наміру з його боку. Виходило це в нього якось само собою.
— Ми з Совинським давні співробітники,— звернувся Карналь до директора,— можна б сказати, до певної міри однодумці в деяких житейських питаннях. На жаль... Іван утік від мене, і нічого не можна було вдіяти. Був такий слухняний хлопець, і зненацька...
— Я завжди був неслухняний, Петре Андрійовичу,— сказав Совинський.
— Може, й краще, що ти такий, а не інший. Але як ти опинився серед металургів?
— А це я заманив його до себе,— сказав директор.
— Ви? Яким чином?
— Колись ви зустрічалися з групою директорів у Раді Міністрів, пам'ятаєте?
— Це треба згадати, коли саме і з якими директорами.
— Одне слово, у тій групі був і я. Послухав, як ви говорите про електронні машини, і вирішив: давай спробую! Гроші у нас були, розпитав, як там і що, швиденько оформив, у міністерстві тим часом не казав нічого, бо хіба ж мало у нас придбань? Все тягнемо на заводи про всяк випадок. У декого цілі запасні заводи лежать на складах, змонтуй — і матимеш паралельне виробництво. А ці ваші машини такі компактні порівняно з нашим металургійним устаткуванням, що можна подумати, ніби то якісь конторські шафи та столи. Купили, привезли, сховали, а далі? Людей у мене нема, спеціалістів жодного, ніхто навіть не знає, чи там комплект, чи просто випадковий набір деталей... їхав мій зам до столиці, я його й попросив: попитай та пошукай. А в мого зама та ваш зам знайомий, а ваш зам вже мав у себе заяву Совинського...
— "Узнаю коней ретивых по их выжженным таврам",— пробурмотів Карналь.— Далі можете не розповідати. Типовий випадок цілковитого поєднання особистого з громадським. До того ж поєднання обопільного. Кучмієнко? — звернувся до Совинського.
— Він не наполягав, сказав тільки, що металурги мене запрошують.
— Так таки особисто? А чом би не...
— Про Юрія він теж казав. Але ж ви самі знаєте: Юра й Люда щойно одружилися, він не міг... Хоч умови тут запропонували просто царські. Мені платять як докторові наук, а хто я такий? Простий технар. Роботяга-електронник.
— Ти спеціаліст і талант,— сухо сказав академік.— А тоді, виходить, обманув мене. Чому не сказав про Кучмієнка?
— Бо ви не питали.
— Вічна історія,— зітхнув Карналь.— Одні кажуть усе, бо їх питають, інші не кажуть нічого, бо їх, бачите, не питають. Ну, гаразд. Ми захопилися з'ясуванням проблеми, в чому полягає майбуття минулого, а нашому директору це нецікаво. Що тут у вас? Чим подивуєте?
— Може, заїдемо спершу до готелю? — запропонував директор.— Влаштуєтесь, відпочинете.
— А ми з Олексієм Кириловичем цілу ніч відпочивали. Поголилися у вагоні, снідали котлетами, які зробила його дружина, до речі, на диво смачні котлети, ніколи таких не їв. А готель — що ж нам готель? Ми сьогодні й додому. Треба квитки забезпечити — оце й уся організація.
— Квитки зарезервовані,— повідомив Олексій Кирилович.
— Бачите, як працюють мої служби,— засміявся академік.— Вірю, що ваші теж не гірші. То що у вас? Маю тверді підозри, що не ждете від мене користі, тільки хочете спертися на авторитет академіка! Вгадав?
— Вгадали,— згодився Совинський.
— Часом мені здається, що й держава вже платить мені не за користь, а за авторитет,— сумовито зронив Карналь.— Але держава ніколи в цьому не зізнається, а от ти, Іване, чоловік прямий був завжди й таким залишився. .Шкодую, що не став ти мені таким близьким, як хотілося.
Директор не розумів нічого з цієї сповненої натяків розмови, Олексій Кирилович не міг втручатися, хоч знав усе. Совинський був безнадійно закоханий у доньку Карналя Людмилу, але сталося так, що вона одружилася з сином Кучмієнка Юрієм, до речі, близьким Другом Совинського, теж техніком-наладчиком обчислювальних машин, хлопцем, у своїй справі талановитим просто рідкісно, може, навіть більше за Совинського.
— То що у вас? — вже вкотре повторив академік.
— У нас невлаштованість і непристосованість,— признався директор.— Соромно сказати, але... Наш завод старий, ще дореволюційний. Після громадянської війни і розрухи його відбудували нашвидкуруч, у перші п'ятирічки поставили кілька нових прокатних цехів для складних профілів труб, війна все понищила. Знову відбудова, і знову в поспіху, в нестачах, в суцільних труднощах... Поступово реконструюємо, фактично все оновлене, але територія тісна, корпуси цехів старі, не дуже розвернешся. Я заздрю тим, хто будує нові заводи на нових місцях,— отам розгін, там розмах, там справжня робота. А наш завод скидається на старого заслуженого ветерана: і на пенсію шкода випроводжати, і продуктивність не та, що в молодого спеціаліста.
— Старі заводи, старі люди,— тихо промовив академік,— а ви молоді, всі молоді. Що ж хочете почути від мене, старого чоловіка?
— Який же ви старий? — здивувався директор.
— Перейшов рубіж. До п'ятдесяти років здається, що йдеш тільки вгору й угору, але від того самого дня, коли сповнюється піввіку, розумієш: у тебе зникає майбутнє.