Погляньте.
Касир глянув: справді завмерло все. Німа сцена, як у "Ревізорі" Гоголя. Касир був запеклий театрал. Пам'ятав ще Бучму, Шумського, знайомий був з Наталею Ужвій. Які люди! Боже, які люди! Тепер таких немає і вже ніколи не буде. Зате, бач, є грабіжники, яких ніколи ще не було і чи й будуть ще. Тут, мабуть, не один оцей тракторист, а ціла мафія!
— На повну сумку в мене, мабуть, не вистачить, — сказав касир.
— А мені й не треба повної сумки. Покладіть трохи — і досить. І більше дрібних, будь ласка.
Грабіжник таких здібностей і такі мізерні запити, та ще й "будь ласка" на додачу? Касир уже й сам не знав, де він: на своїй роботі, в банку, чи в театрі. А що наше життя? Театр!
Чуйко безперешкодно вийшов з банку, в кіоску на розі Банкової і вулиці Жовтневої революції купив кілька газет, акуратно прикрив пачки купонів (гарні барви — бірюза, фіалка, гранат, постать стрункої дівчини з розлітайкою за спиною, як на пам'ятнику Шевченку в Москві, і Київська Софія з її задумливими банями серед типово асигнаційних бароккових візерунків, щедро накручених не дуже вправним художником), попрямував до метро.
Буркнувши, як і перед тим у Святошині, "постійний", через турнікет біля чергової пройшов на перон, доїхав до Святошина, квитка на електричку, звісно ж, не став брати (якийсь чудик розмінює дорогоцінні купони на копійчаний квиток!), до Ірпеня добрався навіть швидше, ніж планував, і тепер спокійно міг ждати Галку.
І тільки коли готувався для маскування залягати в постіль, побачив засунуту під подушку записку, якої не помітив вранці.
"Васю! — писала Галка. — Пробач, не буду на обід, бо сьогодні заїзд нового контингенту. В термосі бульйон, в каструльці котлети й каша. Поїж і поспи. Цілую. Твоя Г.".
Він усміхнувся "твоїй Г.". В установі доктора Алі всіх піддослідних братців-кроликів, його так само, теж звали "контингентом".
Увечері він зустрів Галку при повному параді: в мундирі, поголений, начищений і надраєний. Виструнчившись, жартівливо відрапортував:
— Готовий до виконання нових відповідальних завдань!
Галка від радості заплакала, і він насилу вспокоїв її.
У вечірніх телевізійних вістях про пограбування Національного банку України не було й півслова. Те саме на ранок, і протягом наступного дня, і знов увечері. Мовчали мов їм позаціплювало, і Чуйко зрозумів: його теорія справджується. Тепер можна відкриватися перед Галкою.
Після вечері він почав здалеку:
— В тебе на автобус який квиток?
— Постійний.
— Можеш показати?
— Та нащо воно тобі? Може, хочеш завтра в санаторій приїхати? Візьми грошей, купиш собі хоч і десять квитків.
— Постривай. Тут не про це. На електричку в тебе не завалявся часом квиточок?
— На електричку? Мабуть, десь у пальті, може, й є. До діда в Тетерів їздила, трави тобі привозила.
— Покажи.
Вона пішла до комірчини, принесла йому паперовий прямокутничок. Чуйко глянув: порядок у танкових військах, в авіації також.
— Бачиш? — показуючи на обидва квитки, спитав він Галку.
— Та що тут бачити? Квитки як квитки.
— Ну гаразд. Якісь гроші в тебе знайдуться? Троячка, п'ятірка, півсотня, що там є.
— Півсотня? Де вона в мене візьметься!
— Ну, звичайний руб. "Подделка преследуется законом".
— Руб є. І троячка.
— Ну, от. І на грошах, і на цих квиточках, на квитку до кінотеатру, на лотерейному білеті, на всіх грошових документах, одне слово, що ми обов'язково маємо? Скрізь стоїть номер. Бачиш?
— Бачу.
— А на грошах, як і на облігаціях та лотерейних квитках, ще й серія. Згадай, як перевіряємо таблиці виграшу: номер сходиться, а серія ні. Або навпаки.
— Та воно ніколи не сходиться!
— А тепер візьми отой купон, що дала мені позавчора. Знайди на ньому номер.
Галка перевертала купон і так і сяк, але ніякого номера не було. Написано: три карбованці. Національний банк України, — гарні малюнки, колір приємний, але номера ніякого.
— Може, це тільки на трьох карбованцях? — висловила вона припущення.
— На трьох карбованцях? Ось тобі десять, двадцять п'ять, сто карбованців. Є тут якісь номери?
— Васю! — перелякано розширила вона очі. — Звідки в тебе стільки купонів?
— Звідки — це потім. Я тебе питаю; є номери?
— Та нема, нема! А купони? Де ти їх набрав? Я ще на сто рублів і не бачила.
— Начфін нашої дивізії приїздив. Видав мені платню. За вредність, за висотність, за нову техніку і за, — він зареготав, — і за доктора Алю з її московським генералом!
Але Галці було не до жартів. Де взяв, звідки такі купони, як же це так?
— Сядь біля мене і заспокойся, — звелів їй Чуйко. — І послухай, що я казатиму. Є закон, який діє в усьому світі: грошові документи — від копійки до мільйонів і мільярдів — обов'язково мають на собі номери, а іноді ще й серії. На трамвайному квитку — і то є номер. А на українських купонах — нічого. А це ж гроші. Хай тимчасові, але гроші, на які сьогодні можна закупити все, що є в магазинах, а то й набагато більше. Купони без номерів, отже, їх можна випускати скільки завгодно, можна красти ящиками, контейнерами, вагонами, можна роздаровувати всім родичам і друзям, можна гребти лопатою до себе й від себе — обліку ніякого. Було й нема, і нічого нікому не доведеш. Тоді що ж? Тих, хто таке зробив, треба негайно виганяти з роботи, знімати з найвищих постів і судити просто на площах, на морозі, привселюдно. Розумієш?
Вона мовчки кивнула головою.
— Тому питати мене, де я взяв кілька цих папірців, — смішно. Яка різниця? Поки я тобі показував три папірці, якийсь відповідальний товариш (тепер вони всі стали панами!) міг украсти мільйон, десять, сто мільйонів, підігнати до банку КамАЗ із причепом і завантажити його купонами — ніхто не спохопиться, бо полічити ці безномерні папірці незмога. А про справжні гроші як кажуть? Гроші лічбу люблять. Тут же, виходить, як у Греції чи в Римі: гроші не пахнуть. Ну, Галко? Ти вловлюєш?
— Що ж тут вловлювати, Васю, що вловлювати? — збентежено прошепотіла вона.
— Піди в комірчину і знайди там сумку. Така сіренька, їшачої масті.
— Це ще мамина.
— Ну, от. Принеси її сюди.
Вона пішла, принесла, поставила біля його ніг. Ще нічого не знала, але руки їй дрижали, дрижала всім тілом.
— Зніми оті газетки, — звелів Чуйко.
Вона підняла тільки краєчок газети "Правда" і зойкнула:
— О Боже! Що це? Це ж ти…
— Вкрав? Та ні. Заспокойся. Я ж тобі все розтовмачив. Украсти купони не можна, бо вони ж не піддаються обліку, раз без номерів. їх можна просто брати — от я й узяв…
— Я віднесу це, — безтямно белькотіла Галка, — оце зараз і віднесу… в міліцію… Не знаю, куди, а віднесу… Тут же он скільки! О Боже, Васю, що ж ти наробив?
Він підвівся, обняв її за плечі, пригорнув, став обціловувати їй голову, лице. Ще вчора так обціловувала його Галка, щоб зцілити, тепер він повинен зцілити її, але не тіло, не плоть, а її дух, над яким тяжіли тисячопудові моральні заборони.
— Не плач. Галко, — втішав жінку Чуйко, — я ж не задля користі. Не знаю навіть, скільки тут: тисяча, сто, півмільйона? Я просто хотів їм показати, що вони роблять. Ти ж помітила: ні по радіо, ні по телевізору — ні слова про це. В газетах теж, мабуть, нічого. Ти ж не чула нічого в автобусі, в санаторії? Ну, от бачиш. І не скажуть, все приховають, сподіваючись, що народ дурний і не збагне, в яку аферу його втягнули. А народ не такий дурний. Що ж, ти думаєш, оце тільки я помітив, що купони без номерів? Та тисячі цілі, і вже багато хто зробив висновки. Ну, Галко, заспокойся!
— Я… я спалю їх! — прошепотіла Галка.
— Спалиш? Ну, як хочеш. З сумкою?
— І з сумкою!
— Я допоможу. Ну, пару пачок про запас залишу, — положено ж мені за висотність і за доктора Алю? — а решту пали! Хай воно все йде димом!
22
У відомстві Валерія Винокура після здобуття Україною незалежності сталися великі зміни, але одне лишилося беззмінним: як у всіх колишніх детективах, тут могли спати на посту лише підлеглі, генерали ж не спали ніколи і першими помічали ту нитку, потягнувши за яку можна розмотати весь клубок.
Винокурів генерал теж не спав і, хоч, здавалося, вже й забув про справу, доручену майорові, знов, як і тоді, після Нового року, коли прислав сталінського смершівця, вирішив підкинути свіженької інформації.
Він подзвонив по внутрішньому телефону, поцікавився Винокуровим самопочуттям і тим, як іде служба, а тоді несподівано спитав:
— А як там так звана доктор Аля?
— Не можемо добратися до неї, — розгублено відповів Винокур. — Я вже думав: може, попросити електронщиків з наших технічних служб…
— Боюся, що й електронщики не поможуть. Вона ж там так засургучилася, що сам Господь Бог безсилий. До неї треба добиратися інакше. Нетрадиційними методами. Рикошетом. Ось товариш з Київського метробуду, я попрошу його зайти до тебе, порадьтеся.
Метробуд і доктор Аля? Може, це вони споруджували її "Затишок"? Хтось же все те будував, чорти його бери!
Інженер Заремба, зовні мовби сонний і байдужий чолов'яга, вразив Винокура фантастичною відданістю обов'язку, так ніби він народжувався не в хрущовсько-брежнєвську епоху наплювательського ставлення до всього на світі, а вискочив з першої сталінської п'ятирічки, коли ще були дурні, які вірили в ідею.
Заремба керував прокладанням тунелю для нової лінії метро від головного вокзалу, попід Батиєвою горою до Совських ставків і далі на Теремки-два. Треба було проходити річку Либідь, під її руслом наштовхнулися на потужні пливуни, довелося застосувати прохідницький щит. Ну, це і морочливо, і дорого, і…
Винокур пильніше поглянув на інженера. Зовні чоловік ніби й викликає довір'я, але говорить таке, що мимоволі починаєш думати про отого побитого склерозом смершівця, який патякав отут про свої нічні зустрічі саме з тим розшукуваним льотчиком.
— Одну хвилиночку, — ввічливо промовив Винокур, — ви сказали: траса метро від вокзалу до Батиєвої гори і далі… Але ж така траса не значиться ні в яких перспективних планах Київського метробуду. Як вас розуміти?
— Десятка, — сказав Заремба.
— Тобто?
— Ну, у вас була "дев'ятка"[6], а в нас "десятка". Десяте управління метробуду. Спершу, ще за Сталіна, створили його в Москві для прокладання секретних трас метро, тоді й у Києві. Ніхто й не знав нічого. Тільки Політбюро та хтось там з уряду. У нас воно й не дуже. Так собі — паралельні траси, якісь там вузли.