Ні, хай уже краще в поводирях походить, зате як літа сповняться — то й стане вільним.
— Якщо до того не вмре від голоду, від холоду, від напасті чи від людської мерзоти.
— Зі своїм поводирем я по совісті.
— Ти-то по совісті. Та від безсовісних сироту хіба затулиш? Як горох при дорозі: хто йде — скубне.
— Воно так, бо який там у сліпого прихисток?.. А як же ти, друже? Як тобі ці роки?
— У мене що? У мене добре, як у всіх...
І один, і другий знає, що їхня головна розмова — попереду. Вони тягнуться, вони поспішають до тієї розмови, без якої і зустріч оця не мала б ніякого смислу. Водночас вони в душі бояться: а раптом десь просковзне у тій розмові фальшиве слово? Адже одне-однісіньке фальшиве слово — і все! Буде перекреслено стільки, що вже решти їхніх днів не вистачить, щоб усе поправити.
І вони підступаються до своєї головної розмови обережно, як подорожній підступає до малознаної річки, яку йому треба переходити. Бо вже кожен з них для іншого у значній мірі невідомість — роки змінюють не тільки русла рік.
— Ти біля виноградника так і ходиш?
— Таке скажеш! Про виноградник я вже й забув, що він колись був у мене. Тепер я ковалюю.
— Який з тебе коваль, Ксеноне?! Ти ж, здається, до того ніколи й потягу ніякого не мав.
— Хіба то таке вже мудре діло? Підняв молота і стукнув, підняв і стукнув. Клепаю та й клепаю собі: виноградареві — мотику, пастухові — казана, щоб було в чому сир варити, а воїну — щита. Моя робота всім потрібна. От і не сиджу без хліба. У мене добре, як у всіх...
Ксенон навпомацки тягнеться до кратери, вихлюпує в чаші рештки вина. Проте так і не бере в руки чашу — надовго заходиться сухим давкучим кашлем. Той кашель тіпає все Ксенонове тіло, ніби хоче витрясти з нього душу.
— Це ти в нас тепер знаменитим став, — мовить, коли нарешті ядуче бухикання вгамовується.— Спитай хоч старого, хоч малого — кожен скаже: "Це той Гомер, що склав пісню про Іліон..." Аж не віриться, що в далекі дні ми з тобою разом на сусідські яблуні таємно дерлися. Скажи по щирості: ти хоч раз коли-небудь згадував оті дні?
— Питаєш!
— Виходить, мало згадував, коли тільки через двадцять літ згорився навідатися.
— Так уже вийшло, Ксеноне.
— Та я розумію. Хочеш одне, виходить інше. Я розумію... Ти бери, бери чашу.
Відливши із чаш по кілька крапель на долівку — узли-вання безсмертним богам — вони відсьорбують по ковтку-другому сильно розбавленого водою терпкувато-кислого вина.
А та, головна розмова все ще попереду. І Гомер відчуває, що далі відтягувати ніяк.
— Єлену... часто бачиш?
Ксенон старається бути якомога спокійнішим.
— Де там! — каже.— Ото на свято Деметри покажеться та й знову нікуди не визирає з дому.
— Хворіє?
— Ні, просто не показується. Нікуди не ходить — та й усе. Колись дуже хворіла, одразу як ти пішов. Батько забрав її непритомною до себе додому. А тоді якраз ще те нещастя з Єлениним батьком приключилося: зірвався з обриву і розбився. То воно Єлені й ще додалося... Аліферс її тоді за сестру взяв, од смерті виходив. От і живе вона в Аліфер-совому палаці.
— Ти... буваєш? У них буваєш?
— Де там! В Аліферса такі, як я, зараз не бувають. Він вельможею зробився, до нього тепер і не підступишся. Тепер чи не половина нашого міста — Аліферсові боржники... Словом, великою паскудою став наш Аліферс, наш колишній приятель.
— Здається, ти його все життя ненавидиш.
— А за що маю любити? — враз зривається Ксенон.— За що, скажи? За те хіба, що мене було голим по світі пустив? Це ж у нього опинився мій виноградник... Я до нього — як до людини, а він — як розбишака з великої дороги...
У Ксенона голос тремтить, як тополиний листок. І знову Ксенон надовго заходиться деручким кашлем. Тулить до рота рукав, щоб хоч своїм бухиканням не розбудити хлоп-чика-поводиря.
У грудях Ксенона гуготить, як у горні. І з того хрипу-клекоту народжуються тихі і страшні слова:
— ... Тоді був голод, розумієш? А в мене дружина, діти... Я ж був одружений, Гомере... Я був батьком трьох дітей — трьох синів... А потім на нас варвари напали... Один я зараз, друже, один, як билина в полі...
— Пробач, Ксеноне, я не хотів... Я не знав, Ксеноне. Місячна тиша повисає в кімнаті надовго.
А в цій тиші тільки розмірене посопування поводиря на тапчані та згасаючий клекіт задавненого кашлю у Ксенонових грудях.
— Ти не осуди за мою слабкість,— ніяково виправдовується господар дому.— Якось саме собою нахлинуло... Зараз я собі живу непогано. Зараз у мене добре, як у всіх...
Відчуваючи, як болить другові згадка про втрачену сім'ю, Гомер пробує непомітно перевести балачку в інше русло. Обмацує пальцями лавку:
— Це, по-моєму, та сама, що й була?
— Вона,— киває Ксенон.
— Он чого на ній так зручно сидіти...
— А ти все маєшся по світі та складаєш пісні? Гомер зітхає:
— Колись складав. Колись.
— Ну-ну, говори-балакай. Думаєш, як сам не навідувався, то ми тут про тебе нічого й не знаємо?
— Я правду кажу, Ксеноне. Правду. Тобі першому і, певно, єдиному... Лише ти нічого не розпитуй, добре?
Той щиро співчуває:
— Ех-ма!.. А я думав, у тебе життя — як у пташки: тільки літай та співай, і ніякісіньких турбот. Аж бачу, теж більше дряпає, ніж гладить.
— Ото й того, що літаю з місця на місце. А так у житті дріб'язку більше, ніж чогось путнього. Поки розібрався — роки й шугнули, уже їх і нема... Ти мене розумієш, Ксеноне?
— Стараюся зрозуміти.
— Тож вирішив прийти, покаятися. Перед усім рідним покаятися, поки живий... Може, так і не одважився б на це. Коли ж ото недавно в дорозі один випадок трапився, і мені відкрилося все-все про Аліферса. І дійшло до мене, що Аліферс усіх нас одурив. Страшно одурив... Це й підштовхнуло мене... А ось зараз сиджу і думаю: чи не запізно я спохопився? Адже минулого не повернеш, то чи ж варто ворушити його?
Чалапаючи босими ногами по долівці, Ксенон обходить довкруг столу, сідає поруч з Гомером, обнімає його за плечі.
— Я не гідний бути суддею ні тобі, ні Єлені. Проте, мені здається, вам треба зустрітися.
Гомер ще нижче схиляє голову:
— Для чого?
— Виплачете душі — легше стане.
— А коли Єленина душа вже своє виплакала і заспокоїлася? Яке я маю право ятрити її?
— Єленина теж не заог^коїлася.
— Звідки тобі відомо?
— Бачиш, я зараз маю кузню. Ковалюю. А ти не здогадався поцікавитися, як воно так сталося: якщо я позбувся усього майна, навіть виноградника, то звідки раптом я взяв гроші на кузню?
— Це має якийсь стосунок?
— Прямий. Бо гроші на кузню потайки передала мені Єлена... Знаю, соромно мужчині брати в жінки гроші, але я зараз про інше... Тепер тобі освітилося?
— Ну?
— Якщо в когось душа заспокоюється, то тій людині перестає боліти біда іншого.
— Все одно пізно. Сам кажеш, Єлена всі ці роки живе в палаці. Там багатство, там слуги, вона звикла до всього цього. А я що їй дам?.. Запізно, Ксеноне.
Знову чалапають босі ноги по долівці. Господар повертається на попереднє місце, поспішними ковтками допиває із чаші вино, стискує долонями скроні.
Потім каже:
— Якби я тебе, Гомере, не знав змалечку, то назвав би слабкодухим боягузом... Що ж, я помовчу.
— Не сердься, друже, я не хотів тебе образити, — підводиться Гомер.— І прийшов я до тебе з проханням.
— З проханням?
— Візьми мого хлопця-поводиря. Уже підріс він, уже б йому до якогось діла прилучатися пора. А при мені він чому навчиться? До пісень хисту не має, а чогось іншого — то знов я не вмію. Візьми хлопця до себе в кузню — з нього толковий помічник буде, бо до роботи он який беручкий.
— То ти залишаєшся тут? — у словах Ксенона неприхована радість.— І правильно робиш: свій поліс — то таки свій, а не чужий, хоч би який він був.
— Спитають, чого хлопець тут,— скажеш, що я на якийсь час залишив, що, мовляв, скоро заберу. А там, дивись, і його повноліття прийде, то вже ніхто не прискіпається — вільному воля... То береш?
—
— Ще питаєш!
— Дякую, друже... Я звикся з ним, він мені — що й рідний син. Але ж так йому буде краще.
— У домі знайдеться місце і тобі, і хлоп'яті.
— А мені не треба. Я завтра рушаю до Фокеї. Мене дорога кличе. Своя дорога.
— Чекай, чекай, тут я чогось не розумію... Ти — в дорогу? Сам?.. Але ж...
— Колись я вже пішов звідси без поводиря, ти знаєш.
— Ні, то не діло! Вважай, як хочеш, а я кажу — не діло!.. Хоч людям покажись путяще — ти ж Гомер!
— З чим покажуся? Що мав — роздав, уже воно ніби й не моє. А більше — і душа порожня, і формінга німа... Завтра піду, таки завтра...
На тапчані заворушився хлопчик-поводир, застогнав уві сні.
Ксенон схоплюється до нього, поправляє лаха, що сповз додолу, лагідно шепоче:
— Спи, спи, пташеня. Спи, горобенятко. Отак. От і гарно. Спи. У нас із тобою буде все добре, як у всіх...
* * *
У Єлениній кімнаті, завжди старанно прибраній, сьогодні все шкереберть. І хазяйка метушиться:
— Ти не бачила моєї голубої заколки?
Рабиня Зоїла зачудовано і дещо заздрісно дивиться на Єлену: та вона ж іще он яка! Досить було їй зодягти нове, гарно пошите голубе плаття, як одразу разюче перемінилася. Невже чорний одяг, що його досі постійно носила хазяйка, міг так притьмарювати людську красу?
Рабиня Зоїла буквально не впізнає хазяйки. Та враз якось помолоділа, в її завжди строгих, задумливих очах засвітилися променисті живинки. Навіть на щоках заграв рум'янець.
Ой не тільки нове плаття спричинилося до такої переміни! Ой не тільки!
— Голубої заколки не помічала?
— Ні,— схоплюється Зоїла,— не бачила.
— Десь запропастилася,— мовить Єлена.— Була і запропастилася. Я ж її сьогодні зі скриньки сама діставала.
Зиркнувши ненароком на кучеряво-шовковисті коси хазяйки, рабиня сміється:
— Тож заколка он у косах!
— А й правда,— знічується Єлена, мацнувши рукою коси.— Це треба так забутися?.. То, кажеш, він ночував у Ксенона?
Зоїла киває:
— Тамечки.
Єлена ще раз переколює заколку, розправляє складки на платті, береться в боки перед Зоїлою:
— Цей пеплос мені до лиця, як ти вважаєш?
— Ти в ньому, як сама Афродіта.
Рабиня мовить це таким захоплено-щирим тоном, що Єлені тільки б порадіти.
А вона ніби одразу й забуває про плаття, знову на попередню балачку переводить:
— Кажеш, у Ксенона...
І раптом твердо, впевнено мовить:
— Це він до мене вертає, Зоїло.
Зоїла розуміє, що останні слова хазяйка говорить більше для самої себе, ніж для неї.