Надто небезпека йшла від нього тоді, коли ми готувалися до тієї акції. Часом мені здається, що загинути мусив був я, а не Хома. І від його, Дідка, руки.
— А, може, й обоє, — сказав Булига-Компанієць. — Пам’ятаючи твої застереження, я тримався від нього подалі. Але вітер роздмухував полум’я. Суміш, якою ми обсипали все довкіл, щоб перегородити дорогу вогню, не дуже допомагала і виникали ситуації, що я вже не гасив пожежу, а боровся за своє життя. Отоді-то він і вдарив мене ломакою по голові... До речі, про докази. Вони під камінням. На схилі, де я тоді приземлився, є оголені породи. Там я і сховав плитку, запас сухого спирту для неї і харч. І ще одне: коли я запитав про причину недовіри до Дідка, ти ухильно відказав щось на зразок: у нього, мовляв, вуха круглі, як у гієни.
— Хе-хе, справді, — усміхнувся Тищенко. — З виду гарний, високий чоловік, а вуха... — По миті додав: — Якщо в тебе така надійна інтуїція, то мусив би відчути, що це і є Хома. Ну, сутність Хоми. І привів її з потойбіччя я. Чи, може, ти й мені вже не довіряєш?
— Якщо так просто замінити людську сутність, то де докази, що це справді Тищенко, а не дідько в його тілі? — сказав Куляба, тамуючи посмішку.
Батько "Експарки" пошукав очима, де б сісти.
— Он лавка, на дитячому майданчику... Навряд чи її озвучила Служба охорони "Порядку". Почнемо з кінця. Від тебе вимагається повернути з того світу сутність Микити Коршуновича. Ти його ще застав у "Експарці". Але перед тим мусиш знати все, що зі мною сталося останнім часом. Отож, як кажуть, наливайте дядьку, карафку повніше, бо розмова довга буде...
З-над дерев і даху п’ятиповерхового будинку бризнуло проміння вранішнього сонця: пронизавши крони каштанів над дитячим майданчиком, воно виплеснулось на вікна котельні, перетворивши їх у гігантські свічада.
...Вже сонце стояло в зеніті, коли до Будинку Куляби підкотило авто Панаса Дряпуна. Вийшовши з нього, водій-секретар бігцем попрямував до дверей під’їзду. А потім озирнувся і, помітивши їх, спинився, полегшено зітхнув.
— Старий я вже для таких потрясінь, — сказав, коли вони підійшли до машини.
Тищенко й Булига-Компанієць дивилися на нього запитально. Але водій з поясненням не поспішав. Серед них був чужий. Він озвався, коли Куляба зник у під’їзді, а вони повсідалися в авто:
— Той, кому належала ваша теперішня плоть, підклав нам ще одну свиню. Знайшлися свідки, котрі бачили, як він вилив на дорозі за містом мастило.
— Але ж там нікого не було! — вихопилося в Тищенка. — Принаймні, в пам’яті нічого такого не відбилось.
— Виходить, були, — сказав Дряпун.
Він пояснив, що в лісосмузі обіч дороги, неподалік від того місця, де від центральної траси відгалужується бічна смуга, сиділи мотоцикліст із дівчиною. Вони бачили, як біля розвилки зупинилася вантажівка, як водій, що з неї вийшов, спершу поглядав на годинник, а тоді дістав із кузова каністру і випорожнив її на асфальт, саме на дузі тієї дороги, що вела до котеджів чільних людей "Порядку". Відтак, розвернувшись і від’їхавши з півкілометра, став спостерігати з машини, як чорний урядовий лімузин, тільки трохи збавивши швидкість, збочив на вужчу смугу. А тоді, як кажуть ті молодята, легкова машина немовби попливла в повітрі і, збивши два придорожні стовпи, обертом пішла з насипу.
— Все саме так і було, — підтвердив Тищенко.
— Так ось, кинуту в передмісті вантажівку знайшли вже після похорону Каламуса-онука. На кермі, панелі, ручці перемикання передач — всюди відбитки пальців провідника, тобто ваші.
Теленькнув телефон.
— Так, устиг, — озвався Панас, приставивши його до вуха. По миті обличчя, яке досі виражало занепокоєння, стало тривожним. Сказавши "гаразд", він кинув телефон на заднє сидіння і повернув ключ запалення.
— Іван Іванович, — пояснив, різко натискаючи на акселератор. Машина при цьому не рушила, а зірвалася з місця. — Довкіл вашого будинку уже стовбичать оперативники. Розіслані також групи до будинків кожного з людей "Експарки".
— Спиніть машину! — наказав Булига-Компанієць. — Треба забрати Кулябу.
Він погодився. Панас так само різко загальмував, а тоді дав задній хід. По Кулябу побіг Тищенко. Та за три хвилі, коли обоє вже гулькнули в прочинені дверцята авто, з-за рогу виїхав мікроавтобус під брезентовим верхом. Панас, упізнавши машину оперативників, вивернув кермо праворуч, вискочив на дитячий майданчик і, петляючи поміж деревами, погнав легковик до котельні. Водій мікроавтобуса теж не гаяв часу. Його машина, збивши лавку і поламавши кілька молодих каштанів, помчала слідом.
По миті легковик Панаса вискочив на асфальт біля котельні, мало не обдерши боки об дві вкопані труби, обіч яких росли великі верби. Водій мікроавтобуса ледь устиг загальмувати — габарити його машини були на чверть метра більші за відстань між трубами. Він дав задній хід і, розвернувшись, погнав назад, сподіваючись перехопити втікачів десь на центральній вулиці. Водночас начальник групи, що сидів поруч з водієм, диктував у радіотелефон марку, номер, колір легковика.
Тим часом водій-секретар, відірвавшись від переслідувачів і вивівши машину на вулицю, загальмував біля автобусної зупинки.
— Виходьте, — сказав Булизі-Компанійцеві. Перевівши погляд на Кулябу, додав: — Ви — теж. До готелю доберетеся міським транспортом. Будьте поблизу один одного, але не разом.
...Тищенко напівлежав на задньому сидінні, ні про що не розпитував. Він немало здивувався, помітивши вивіску авторемонтної майстерні, під яку в’їхало їхнє авто. А ще більше його здивувало те, що машину загнали на мийку.
— Щось не збагну вашого ходу, — озвався він до акуратно підголеної потилиці водія-секретаря.
— Кузов покритий спеціальною мастикою, — пояснив той. — Вона надає поверхні палевого відтінку. Після миття шампунем машина набуде свого натурального кольору, тобто білого. Залишиться тільки замінити номери, та й по всьому.
— Не зовсім по всьому, — сказав Тищенко. — Треба ще кудись подіти мене. Мабуть, у кишені кожного автоінспектора уже лежить моє фото. Вони зупинятимуть всі машини такої моделі, як у вас — білі, сірі, палеві...
— Мабуть, так, — погодився Панас, обертаючись і вдивляючись у заднє вікно. — На конвейєрі мийки слідом за нами рухається червона машина. Треба з тим шофером домовитись, щоб він одвіз вас до готелю.
— Шофером... — посміхнувся лже-Каламус. — Тепер уже майже ніхто так не каже. Кажуть — водій.
Шурхотіння щіток по кузову, струмені води й біла піна за вікнами робили авто схожим на літак, що опинився в дощовій хмарі. Та машина поволі виходила з мийки; капот її, справді, став білим.
— Той, у чиєму тілі перебуває тепер моя сутність, скоїв три вбивства, — подав голос лже-Каламус. — Від покари за перше ви мене вберегли. Тепер ось спливло друге. А там, гляди, й третє... Боюся, що мені доведеться бути вічно в бігах. Адже оперативник, якого пришили ваші люди, напевне ж, зоставив десь течку з матеріалами справи.
— Немає вже тієї течки, — відказав Панас Дряпун. — І ніколи не буде. Це ж — нове діло, сподіваюся, також влаштуємо. Головне зараз не потрапити до них у руки.
— Прикро якось виходить, — знову озвався лже-Каламус, — він убив мене, мого сина й онука, а переховуватися доводиться мені ж таки.
— В такій справі, як наша, порушення логіки неминуче. Звикайте. Втім, логіка нічого не варта, якщо вона не веде до мети.
За кермом червоного легковика, який виповз із мийки, сидів ще зовсім юний хлопець.
— Шефе, підкинь у центр, — звернувся до нього Тищенко. — Бо наша тачка щось забарахлила. — І показав на білий автомобіль з піднятим капотом, біля якого порався Дряпун.
Хлопцеві полестило слово "шеф". Він кивнув на сидіння; машина зірвалася з місця. Молодик, либонь, хотів продемонструвати, що він справді шеф. Та на першому ж перехресті його завзяття згасло. Автоінспектор і двоє з автоматами перевіряли документи у водія машини такої ж моделі, як і в Дряпуна. Червоного авто вони не спинили.
— Мабуть, знову хтось утік із в’язниці, — озвався хлопець.
— Напевне, — сказав пасажир. — Тепер отих з жезлами натикали всюди.
Автоінспектори з автоматниками, справді, стояли на кожному перехресті. На молодого чоловіка це справило враження — він вів машину на швидкості, меншій за дозволену. Повернути з мосту на набережну відмовився, мовляв, там знак "В’їзд заборонено".
Тищенко змушений був удавати з себе роззяву, якому нічого робити і який прогулюється вздовж парапету. Та він не пройшов і сотні метрів, як почув знайомий клаксон. То сигналив водій-секретар.
— Так швидко, — сказав лже-Каламус, сідаючи поруч. — Вас що, не зупиняли?
— Зупиняли, але в мене є посвідчення працівника апарату "Порядку", — відказав Панас.
7
— Що б там не казали, а наша система має таки свої переваги, — мовив Іван Іванович з усміхом. — За якого ще ладу вдалося б так швидко припинити кримінальну справу?
— Ви хочете сказати, що мені більше нічого не загрожує? — озвався Тищенко.
— Єдине, що вам загрожує, — відказав керівник Центру перевтілення, розкорковуючи пляшку горілки, — так це упитися до втрати пульсу.
Він віддозував порівну в мельхіорові келишки, які одразу ж спітніли.
— Не прихопити б ангіни, — з острахом мовив Панас Дряпун, гріючи чарку в кулаці.
Іван Іванович, піднісши келих, сказав:
— Ну, за те, щоб це було вже останнє непорозуміння.
Випивши, длубнув виделкою оливку, велику, як слива, і довго смакував нею. Його тарілка була порожня. Він, здавалося, радів з апетиту Тищенка, спостерігаючи, як той розправляється з холодцем. А тоді й собі поклав.
— Як вам ото пощастило? — запитав лже-Каламус. — Адже був явний факт терористичного нападу. До того ж убито не простого функціонера, а чільного представника "Порядку".
— Люди в нас здебільшого дисципліновані. Надто ті, котрі працюють у правоохоронних органах. Зараз усі, хто був задіяний у вашій справі, перебувають у дорозі до нових місць призначення. Багато вигідніших, ніж дотеперішні їхні посади. Матеріали справи — ну, там свідчення очевидців, експертиза, передано мені. В пам’яті комп’ютера теж нічого не залишилося.
— В наші часи таких дисциплінованих, про всяк випадок, теє... — мовив водій-секретар, виразно глянувши на лже-Особу.
— У ваші часи тільки-но починав формуватися тип нової людини, — сказав Іван Іванович.