— І що ж змінилося?
— Ну, я ж не знав, що ви такий конспіратор.
Раптом він промовив голосом, у якому вчувалася рішучість:
— І все ж не скажу, кого підозрюю. Не хочу кидати ні на кого тінь.
— Тоді викресліть із вашого списку підозрюваних Ткача, якщо він у ньому є, — сказав я підводячись.
Я назвав Ткача не лише через те, що був певен у його людських якостях, а й тому, що з трьох науковців нашої кімнати не мав алібі (а точніше був під підозрою) тільки один. До того ж той, котрий сидів найближче до приладу. І вже це мусило б спонукати Михайлюка до якогось зауваження стосовно нього. Але він нічого не сказав. Його голос наздогнав мене вже біля дверей:
— Радий, що наші оцінки стосовно Ткача збігаються.
Мене підмивало повернутись, вивести на папері "цвіркуна" і поцікавитись, чи потрапляла йому колись на очі та карлючка. Але Михайлюк був сьогодні якийсь "закритий" і тому я вийшов.
Подумалося, що встановити, хто веде діалоги на гіпермові не так уже й важко. Досить знати день "виходу в ефір". А потім виключати з кола підозрюваних тих, хто на той день перебував за межами інституту. Оскільки в нашому геологічному відділі постійно двоє-троє у відрядженні, то коло щораз звужуватиметься. І ще одне: в "передачі" задіяні двоє — свідома комахолюдина і та, що недавно пройшла спіткання. Ця обставина теж може стати у пригоді. А саме, є можливість простежити, яка пара співробітників одночасно не відлучається з інституту. Хоча тут виникають і свої складності. Якщо робоче місце однієї з істот мусить бути в межах дії приладу, то інша може перебувати, де завгодно (також за стінами інституту) і приходити тільки на "бесіду."
Я вперше подумав про Білоконя. Але в мою логічну схему він ніяк не вписувався. Адже він ні з ким, крім нас з Ткачем, не спілкувався. І тут прийшло в голову, що для гіпермовного діалогу не обов’язково мати співбесідника поряд. Він може бути й за стіною (за стелею, під підлогою), аби тільки в межах дії гіперзвуку. Комахи здатні перемовлятися на відстані, часто не бачачи одна одну... І все-таки щось мені нашіптувало, що грішити на Білоконя немає підстав. Але ж ота карлючка на столі...
І я став прикидати, з ким би міг вести діалог Білокінь, якби він виявився таємничою істотою. За вікном був сквер, праворуч — Михайлюк з його апаратурою, за дверима, навскіс через коридор, — двері Філоненка і його помічниці. Але якщо провести пряму від столу Білоконя до столу Філоненка, то матимемо щонайменше дванадцять метрів... Ліворуч за стіною, на відстані чотирьох-п’яти метрів сиділи Вакуленко з Тхоликом. Таким чином, якщо Білокінь вів діалог на відстані, то тільки з кимось із цієї компанії... Або ж з Данилюгою — завідуючим відділом свердловиків, кабінет якого був на другому поверсі над нашою й Михайлюковою кімнатами. Отже, коло підозрюваних осіб звузилося до чотирьох. А саме: Білоконя, Вакуленка, Тхолика і Данилюги.
Раптом завважив, що стою у коридорі між Михайлюківською й нашою кімнатами, обіпершись об панель. Коридор у довжину мав, либонь, до ста метрів і з обох його боків було багато дверей, які раз по раз відчинялись; постійно хтось звідкись виходив і кудись заходив. І тут спало на думку, що я, можливо, через помисливість, утягнувся в версію, котра не має під собою грунту. Адже комахолюдина не стане ні сіло, ні впало демаскувати себе, малюючи на видноті таємний знак — це просто нерозумно. Білокінь десь бачив його — того"цвіркуна" і по пам’яті вивів на ватмані. Ось і все... А радистом може бути і Дмитро Сергійович Пожидай, і його підлеглий Слимчук, кімната яких прилягає до Михайлюкової з протилежного боку. Це може бути й Посудієвський. До речі, очі він має якісь дивні — всевидющі. Хоча в нього є й алібі. По суті, антимольну кампанію в інституті він очолив. А це аж ніяк не в’яжеться з намірами комахолюдей. Істота, котра вигадала оту жахливу "гру" з шахівницею, не те що сама не стане винищувати комах, а й докладе всіх зусиль, щоб перешкодити іншим. Здалося, що я стою не в коридорі, а в тунелі з безліччю відгалужень і що в якомусь із відгалужень причаїлося лихо.
— Від вас завжди так апетитно пахне кавою... — зауважив Ткач, щойно я переступив поріг нашої кімнати.
Я промовчав.
— Ви чимось стурбовані? — знову колега.
— З чого ви взяли? — відказав я не дуже поштиво. Не відповів, а огризнувся.
"А й справді, з чого він узяв?" Я висунув шухляду столу і крадькома зиркнув у люстерко, що там лежало. На моєму повновидому обличчі читалося все сум’яття душі. "Це ж треба бути таким відкритим!" — майнула прикра думка. З заздрістю подумав про Михайлюка — його крицевість характеру і повну непроникність. І чи не вперше пробачив йому небажання ділитися зі мною своїми підозрами. Він знав про мою відкритість... Піймався на тому, що перебираю в уяві всіх співробітників відділу. Вони прямо човплися перед моїм внутрішнім зором; лиця їхні змінювали, заступали одне одного. Пробував зосередитись на комусь одному, та його одразу ж витискав інший. Це було схоже на якесь марення. І невідомо скільки б те тривало, якби не прочинилися двері і в кімнату на зайшов Білокінь.
Він поклав на стіл шкіряну течку і, окинувши нас із Ткачем короткозорим поглядом, сказав:
— Вся команда в зборі... — В голосі вчувалося вдоволення, як у батька, який бачить, що вся родина на місці.
Він скинув свого темно-синього піджака і, повісивши на бильце гвинтового крісла, сів. Тоді підсунув течку, "жикнув" змійкою і виклав на стіл якісь папери. То були документи — акт експертизи, офіційний лист, надрукований на фірмовому бланку. Я те бачив краєм ока...
Михайлюкова пропозиція підвезти була несподіваною. Адже мешкали ми в протилежних кінцях міста. Коли вже повсідались і господар ввімкнув запалення, до машини підскочив Вакуленко.
— Антоне, підкинь до віадуку!
Михайлюк кивнув на заднє сидіння. Хоч він був і не в захваті від другого пасажира, проте на обличчі в нього годі було прочитати бодай якесь почуття. Три хвилини, що ми їхали до мосту, господар не озивався. Мовчав і я. Тільки Вакуленко в нас за спинами насвистував якийсь веселий мотив.
— Отут, Антоне... — озвався Вакуленко.
Вийшовши з машини, він, не зачиняючи дверцят, став нишпорити по кишенях штанів, які одвіку, мабуть, не знали праски, вдаючи, що шукає дрібні гроші.
— Блазень, — сухо сказав Михайлюк і натис на "газ".
Машина рвонула з місця, дверцята за інерцією хряснули й зачинились. Я крадькома глянув на колегу. Обличчя в нього лишалося непроникним. Чіткий профіль можна було б карбувати на монетах.
Мене терзало нетерпіння.
— Антоне Кузьмовичу, ви записували дати виходу в ефір гіперзвукових розмов?
— Авжеж.
— Тоді можна дізнатися, хто радисти.
Михайлюк на мить скосив очі в мій бік, проте не озвався; очікував, що я скажу.
— З книги обліку відряджень, — провадив я, — можна довідатись, кого на час виходу в ефір не було в інституті. І їх вилучити зі списку підозрюваних... У нашому відділі налічується сорок чоловік. Щодня двоє-троє — у відрядженні. Нехай у дні, коли велися передачі, десяток співробітників перебували за межами інституту. Відкиньте також себе, мене і Ткача... Виявити авторів передачі — питання часу. Якщо ж обмежити коло підозрюваних радіусом дії гіперзвуку, то встановити це буде і зовсім неважко.
Михайлюк не поспішав з відповіддю. Руки його звично лежали на бублику керма, машина "пливла" в суцільному потоці автомобілів. Нарешті він озвався:
— Така логіка... Нею я керувався з самого початку... Вам хотілося б знати, кого я підозрюю? Не скажу. Але назву людей, котрі не мають алібі. Це Данилюга, Білокінь, Посудієвський, Вакуленко, Тхолик, Філоненко, Пожидай, Слимчук.
— У Посудієвського є алібі, — зауважив я. — Він очолив антимільну кампанію.
— Справді, — погодився Михайлюк. — Цей його вчинок не в’яжеться ніяк з тим, що нам відомо про комахолюдей.
Хоч колега й приховував імена підозрюваних, проте я вже здогадувався, що одним із них був Данилюга. Саме за ним він спостерігав під час обідньої перерви. До того ж, як скаржилися хлопці-свердлярі, з мораллю в нього було не все гаразд: плутав де своє, а де чуже — безсоромно приписувався в автори винаходів і наукових статей. А тих, хто опирався цій сваволі, їв, як кажуть, поїдом. Зовні ж був симпатичним, ставним чоловіком із шляхетним обличчям. Проте шляхетність, як пильніше придивитись, була ніби намальована. Вони наче з’явилися внаслідок багаторічних тренувань м’язів обличчя.
— А чого ви приховуєте ім’я підозрюваного? — запитав я.
— Якщо той, кого підозрюють, ненароком піймає на собі пильний погляд однієї людини, то скоріше за все не надасть тому значення. Якщо ж на ньому схрестяться два уважних погляди, то це вже його насторожить і він, природно, сам почне спостерігати за оточенням... Мине небагато часу, і наш загалом непоганий колектив опиниться в атмосфері підозрілості й страху. Це коли людина непричетна... Якщо ж вона і є таємнича істота, то, налякана можливим викриттям, заляже "на дно", і ми вже нічого не довідаємось. А ми ж не знаємо головного — мети, програми комахолюдей... Я чітко висловлююсь?
— Авжеж. А тільки мою увагу все одно буде прикуто до тих, у кого немає алібі.
— До всіх... А спробуйте-но зосередитись на комусь одному — він тут же це відчує. Як би ви не вдавали з себе байдужого... Людина, крім усього, наділена ще й інтуїцією... Звичайна людина, так би мовити, гомо вульгарус... Істоти ж, котрі нас цікавлять, володіють, напевне, ще купою всіляких інстинктів.
Михайлюк припаркував автомобіль навпроти мого будинку. Але зайти відмовився. Натомість, кивнувши на шухлядку в панелі, сказав:
— Візьміть...
Там виявився великий конверт, наповнений пакетами з фарбником для волосся.
— Леська десь дістала. Цього вам надовго вистачить.
Я подякував і вже прочинив дверці, коли колега знову подав голос:
— Якби вам довелося бути в компанії, де буде й моя жінка, прохав би вас не втаємничувати її в те, що сталося з вами на Марининій горі.
— Маю добрий приклад, як слід тримати язика за зубами, — відказав я.
Михайлюк чи не вперше сьогодні посміхнувся і взявся за важіль перемикання передач.
6
Попри високий ступінь доктора геолого-мінералогічних наук Білокінь одягався просто й одноманітно — темно-синя пара, сорочка — біла, або картата, без краватки.