Перші такі свята, які зустрічатиму вдома після чотирнадцятаітньої відсутности. Мій нотатник з 3 січня 1942 нотує: "Майже закінчилася праця в редакції. Видали святочне число (газети) і приготовили матеріял для посвя-точного. Можливо, завтра їду до Кремянця, а там заскочу до Тилявки... Учора дістав листа від Марусі. Можливо приїде, хоч мені щось не віриться"...
А також на цих днях лист від Олени з Києва (1.1.1942). "Дорогий Уласе! Вітаю Вас з Новим Роком та бажаю... самі знаєте чого. Бачила я Таню та розмовляла з нею і то довго, бо вона ночувала у мене. Вирішили ми з нею їхати до Рівного, ледве Ви приїдете сюди, або пришлете авто. Отже — чекаємо!
У мене наразі все гаразд, лише "Літаврів" вже не маю, але за те у Спілці повно роботи, отже скучати не доводиться. Пишу лише кілька слів, бо хочу їх конче передати через п-на Олега, який вже ось-ось поїде до Вас. Вітаю Вас сердечно та стискаю щиро Вашу руку. Олена".
Лишень згодом я міг зрозуміти те їх "отже — чекаємо". А тоді мене ще вдовольняло "у мене наразі все гаразд". З надією, що мені все таки пощастить роздобути якусь можливість, щоб забрати їх сюди, а поки що треба чекати. Наше авто ніби направили, вставили якийсь мотор з розбитої машини, але їхати ним ледве чи доведеться. Хіба що може десь тут поблизу і то дуже малою швидкістю. До Києва воно ніяк не доїхало б, а іншої моторизації поки що не було. Від цього настрій у мене був пекельний.
Але не в редакції. Там повно руху і святочного піднесення. Видали святочне число і редактори збираються святкувати. Майже всі розїжджаються хто куди. І треба було те число бачити. Великого розміру на вісім сторінок з окремим ілюстрованим додатком та великою заголовною графікою нашого графіка Коржа, якого ми видобули з табору полонених. З цілою віршованою кольоною поетів Авеніра Коломийця, Євгена Яворівського, Миколи Первача, Григорія Нищого, Дажбожича, тобто Романа Бжеського. І в тому багато мого. Слово від редакції. Передовиця "Від Ісляндії до Гаїті", спогад "Новий рік у Хусті" та "Слово письменника", яке закінчувалось такою тирадою, від якої міг зірватися в повітря ввесь "Райхскомісаріят для України". "Я вірю в те, що роблю. Я вірю в силу і святість рідного слова! Я вірю в прийду-чість мого великого народу! Я вірю в кожний болючий відрух хворого живчика моєї дорогої батьківщини і, вірючи в це, я не можу бути зрадником своєї віри! Не можу! Бо так збудована моя духова істота. Так написано в тих книгах вічности, які кожна людина дістає від народження, як свій дороговказ. І тому якраз наш літератор у ці страшні воєнні дні не сміє вступитись із стійки обов'язку. Тому якраз він мусить витримати більше, ніж хто інший, й переболіти більш, ніж інший.
А сума цього досвіду дасть йому новий матеріял для нової його творчости. З цього зродяться ті сторінки національного літопису, що їх майбутні покоління братимуть до рук і читатимуть слово в слово, букву в букву.
Як безмежно, як пристрасно хотілося б одного разу вітати день, коли ми, як національна спільнота, цілому великому світові, з повноти серця могли б сказати: ми вільні! Ми осягнули! Ми любимо! Ми подаємо всім вам, вільним братнім народам, нашу братню руку згоди!
Але це лиш марення. Воно десь заховане в наших душах. Маємо дійсність більш, ніж жорстоку і в її отруйному чаду шукаємо своєї рівноваги. Кажемо всім — витримайте! Кажемо — не затратьте духа! Кажемо — будьте на своїй стійці! Кажемо — вірмо собі взаїмно! Кажемо — ще більше, ніж коли, обніміте найслабшого, найменшого. Кажемо — любімось великою любов'ю рідної крови, рідної раси. Не клеве-щім на себе самих, на наше Я. Чуймося воїнами, що рам'я в рам'я, крок у крок йдуть вперед проти спільного ворога, що перемагають, або ж вмирають разом.
І це буде той найбільший зв'язок душ, воль, який дасть нам силу, міць, потужність і який навіть у цей час великої війни дасть нам можливість знайти мудру розв'язку нашого страдного становища.
А головне — вірмо! О, як треба вірити! Як багато віри мусить вмістити в собі наша наболіла душа".
Коли я тепер, у затишному, безпечному канадійському домі переписую ці слова, мені здається, що їх мусіла писати людина у великому поспіху під тиском глибокого розпачу. Знаючи, що це значило для неї, як не смерть, то ще гірше ніж смерть — роки концентраційних таборів. І навіть тепер годі сказати, чому тоді навіть такі перспективи не дуже лякали. Можливо тому, що це був клімат життя. То ж це було на фронті. І хто тоді думав про те, де чекає тебе твій кінець. І коли нас когось оминала смерть, ми приписували це тільки особистому щастю. Значить, нам не судилося. Так само, як іншим — судилося.
Наше святочне число вийшло тиражем 60.000. Найвища цифра, якої ми тоді могли осягнути, гамовані браком паперу.
Коли в четвер по обіді я зайшов до редакції, там було повно руху, гамору, сміху. У великій залі, від якої хазяйновитий Тиктор встиг відкраяти добру частину для своєї адміністрації — бенкет. Столи, на столах настільники з чистого газетного паперу, на настільниках пляшки "сатилівки" (горілки Сатилівського заводу), купи накраяної закуски і вся редакція. Я так і знав, що це "несподіванка". Просили зайти біля третьої. На серйозну розмову. При чому очі Євгена
Ш
Мисечка, нашого редактора вістей, виразно казали, що це за серйозна розмова має бути. Вони зустріли мене бурхливо. Славні, міцні, прекрасні молоді люди. Василь Штуль, Андрій Мисечко, Єфрем Скрипнюк, Протас Тимощук, Дмитро Кондратьїв, Антін Кучер, Анатоль Довгопільський... Бракувало Лазаря, який хоча і вернувся назад з Києва, але до редакції не належав. Але був наш фотограф Іван Шеккер, його приятель отець Іван Сиротенко... Секретарки, кореспондентки. Не було одначе головних адміністраторів, які в цей час були поза Рівним.
Бенкет наш вийшов на славу. Це ж самі співаки. Почалося з коляд, але скоро перейшли на світське. Особливо звучала у нас "Ой, наїхали вози — гей, з України", у якій Мисечків бас гримів велично. Але не згірше виходила і "Ой, видно село" і взагалі ввесь наш чисельний репертуар, включно з "В Закарпаттю радість стала, Україна там постала". Яка мала рефрен — "б'ють шаблями — вправо, вліво чим Ч;ерце наболіло, та гей!"
Роз'їжджалися на другий день в п'ятницю, або в суботу. Чергове число газети мало появитися аж у неділю 11 січня і було воно вже готове, а тому на святкування мали досить часу.
Я виїхав у суботу зрання, заполучивши із собою генерала Капустянського, за міцного морозу, що тріщав під ногами, легендарним нашим Фіятом, якого тільки що витягнули з майстерні і який не давав ніякої гарантії, що довезе нас бодай до Кремянця. їхали, як казав генерал "на авось", а що до Тилявки, куди я збирався їхати і де дороги були засипані снігом, про Фіята не можна було й думати.
Наш Трифон довго відмовлявся ним їхати, але нарешті погодився з тим, що коли станеться аварія, ми з генералом не будемо до нього в претенсії і даватимемо собі раду, як зможемо. А до того він мав намір також податися з Кремянця до рідного села, отуди десь за Вишневець, залишивши нашого інваліда Фіята відпочивати в Кремянці.
Ми з генералом сиділи досить насторожено. А що, як та машина зупиниться раптом серед дороги... В снігу, на морозі. Але вона все таки їхала. Швидкість 40-50 кільометрів. Жартуючи, я питав генерала, чи зможе він видержати "перехід маршем" на випадок зради Фіята, а він, закутаний у сірий кожушок з хутровим коміром, посміхаючись в бороду казав: — То ж я вроджена піхота. То ж марширувалося. На Київ, на Одесу... По всій Україні. Ось, наприклад, в січні 1919 року... Також за лютих морозів... Коли стримували навалу Антонова. — А чи вірили ви тоді, що вам вдасться вибороти самостійну Україну? — питав я його. — Чи вірили? Хто про це думав? Билися. І це все. А коли б не вірили — не билиця б. А інколи таки вірилось. То ж подумайте: Армія. Корпус Січових Стрільців. Запорожська дивізія. Кінний полк Гордієнка. Чорні Запорожці. Гарматні дивізіони. Саперні. Ось на иих теренах, де оце їдемо, оперувала Волинська група генерала Всеволода Петрова. Бравий вояка. Голив голову, як Атила, шведського роду, говорив зросійська, але патріот огнений. Вів юнацьку школу в Житомирі, згодом був міністром. Належав до есерів, але дай Боже тепер нашим націоналістам бути таким патріотом. І взагалі були —люди. Командир Запорожської групи Сальський... Натіїв, Осецькнй. Не кажу вже про Коновальця... Кажу вам — були люди! Є що згадати... І передати нащадкам. І була техніка... І організація не найгірша. Чотири роки війни, революція, втома, анархія, але як не кажіть — наша армія була найкраща зо всіх гих армій революції. Яка постала було... З нічого... "З туману", як казав один москаль. Це була несподіванка. Ми тепер не раз кажемо: маси! Не було проводу. А я вам скажу, між нами, був провід, не було мас. Які там тоді маси. Коли б це тепер сказав — маси, то це є маси. А тоді — дядьки, темні, затуркані дядьки, які не чули слова Україна. Які рвалися додому — хай там потоп. Кажуть мені отаманія. Була й отаманія. Дядько, що начитався Тараса Бульби, мав право бути отаманом, але що скажете тепер? Коли ось наші хлоп-пята, що двадцять років читали декальог і враз зірвали таку отаманію, що там тим і не снилося. Хто з нас тепер дорівняється Петлюрі... Коновальцеві... Удовиченку... Юнакову... Грекову... Тютюннику... Павленкові. То були характери... Культура. Почуття обов'язку... Нам тепер напомпували повні губи фраз про патріотизм... Цього мало. Треба характеру.
Гірше було з політикою, але ця красуня ніколи до нас не липла. Яка там політика з поетів, професорів. Політика вимагає свого типажу, як і все інше... Наші партії — секти, які змагаються за слова.
Наша така розмова продовжувалась цілу дорогу, генерал поринув в минуле, дістав опозиційний настрій... Для мене це видавалось легендою, хоча я ще пригадую ті часи, коли по цих полях проходила армія Української держави. Я ще бачив ті полки, і ті дивізії на власні очі. Тоді я був ще малим хлопцем і не міг знати, лто ними командував, але ось тепер біля мене людина, яка належала до тих, що ту легенду творили. І тепер, коли цією дорогою, туди і назад їдуть машини далекого чужого світу, то це минуле звучить справді казкою.
За розмовою ми й не зчулися, як опинилися на вулиці засніженого Кремянця.