І що це є властиво тема нашого дня, а не якась там "духовість", якісь "героїчні типи" й інші небесні мадригали. Після цього брали слово без перерви, і всі без винятку повторювали той самий рефрен про вивози, безсонні ночі, страждання. А ми "там" сиділи по каварнях і нічого не знаємо, що тут діялося. І ніхто так і не згадав властивої теми і не сказав нічого на нашу користь.
Дивлячись на це і слухаючи, я лише дивувався. Я ані трішки на них не сердився, лише в душі мені було справді їх шкода, чого властиво вони й домагалися від нас: жалю! Щоб їх пожаліти. Поплакати з ними. Мені справді хотілося їх і пожаліти, і навіть плакати, але не над їх горем, а над їх духовою безрад-ністю, над їх браком гідности і їх глибинним почуттям менше-вартости, яку вони так безпосередньо, щиро і наївно, як типова юрба, висловлювали і виливали у безсилий гнів проти всього, що сильніше від них. Тим більше, що багато з них, особливо тих "представників культури і мистецтва", зовсім не належали до гнаних і переслідуваних минулого режиму, а були або його репрезентантами, які самі гнали і переслідували, або його вірними слугами, які користувалися благами режиму і, відчуваючи свою вину, хотіли відвернути від себе увагу засобами "лови злодія", охоче використовуючи наміри наших партійних противників, завданням яких було зірвати наші сходини, а нас самих здискредитувати в очах суспільства.
Розуміючи цю музику, я в заключному слові, винятково спокійно і зовсім байдуже, висловив лише кілька речень, що мені всі їх жалі і болі зовсім знайомі, бо я й сам зажив чотирнадцять років вигнання, і що вони мусять знати мене не лише як того, що висиджував по каварнях, але й того, що за ці роки щось із собою приніс, але тепер не час скаржитися один одному і плакати, а час думати і діяти. А що я тут висловив кілька своїх думок, це не значить, що я силую когось з ними погоджуватися, і з такого приводу не слід аж так впадати в гістерію. Багато з тут присутніх, можливо, думає, що ми прийшли сюди їх судити або їх повчати, але ми на прийшли сюди лише як судді й учителі, а також як підсудні й учні, бо горе їх є однаково горем нашим, і завинили в цьому ми всі, як не тепер, то в минулому, як не особисто, то наші предки, і тут ніякі обвинувачення не поможуть, а поможе добра воля і розум, як ці наші хиби направити. Прийшли ми сюди не когось повчати, але і навчитися самим, бо ми хочемо не лише висловити свою думку, але й почути думку інших, а мене лише при цьому глибоко хвилює і бентежить те, що наша авдиторія вибрала саме таку форму реакції, по-моєму застрашаюче некультурну і не достойну людської гід-ности, яка ображає не лише нас, які нічого поганого не зробили, але й їх, бо одного разу вони ці речі передумають і їм буде соромно за самих себе. Мене дивує, що вони не знайшли в наших словах нічого позитивного і що між ними не знайшлося ні одної людини з відмінними думками і поглядами на ці важливі проблеми нашої духовости.
Зовсім відмінно реагувала на це явище Олена. Вона так само, як і я, зігнорувала ту гал айстру, яка виповнювала глибину залі і була послана сюди лише робити обструкцію і зривати бурі оплесків на кожне проти нас висловлене слово, репрезентуючи собою "гнів народу", а всією силою свого темпераменту кинулася на тих "мучеників" режиму, тих, "понижених і ображених", які ніяк на таких не виглядали і, можливо, в душі жаліли, що їм це корито наживи так несподівано зникло. Ми тут почули стільки скарг, стільки плачу, стільки нарікань, а що мають сказати ті на сході, які прожили під тим режимом не два з половиною, а двадцять п'ять років. Від них ми ніяких скарг не чули, а чули лише про боротьбу, опір, відпорність, мужність, як у тих, що кинули гостре гасло — "Геть від Москви!", не зважаючи ні на які режими, Сибіри. Скільки засланих, загнаних, знищених там і скільки тут? Де ті ваші Хвильові, Антоненки-Давидовичі, Вли-зьки, що ім'я їм легіон, яких розтерзав той режим.. .
— Ви тут не боролися, а плазували перед тим режимом! — гостро і рішуче кидала вона свої слова у той занімілий простір, що після цієї нашої мови, здавалося, перестав дихати. Але це рішуче вплинуло. Заля якось справді, вже за моєї промови, соромливо втихла, а за промови Олени дубово заніміла. А коли скінчилося, голова зборів Пачовський, дуже хвилюючись, зовсім зніяковіло почав передо мною вибачатися і передав мені збірку своїх віршів з підписом: "Єдиному справжньому європейцеві" ... Підійшов вибачитися і Голубець, звалюючи все на "ту публіку" і на "нездалість голови зборів", забувши, що він був чи не першою скрипкою у тому дикому концерті. Підходили й інші, що не брали голосу в "дискусії", і також вибачалися. Одна якась пані сказала, що вона у Львові ще "чогось такого дикого" не бачила.
А пізніше, коли ми гуртом верталися на нашу вулицю Тар-навського, між нами виникла бурхлива дискусія, яка продовжувалася за північ. Ольжич, який, як звичайно, сидів десь у кінці залі і лише мовчазно приглядався до цілої комедії, почав аналізувати перебіг цього вечора, зазначивши, що ми не вибрали для такого виступу властивої теми. Треба було справді щось актуальніше і приступніше, щось, що їх одразу зацікавило б.
Олена, що була все ще під сильним враженням минулого, гостро відповіла, що тут справа не в темі, а в на ставленні. їх завданням було нас дискредитувати. Все це зрежисеровано. Завданням тієї юрби було робити с^бструкцію, а де, були наші люди? Чому їх не було?
— їх не повідомлено, — казав Ольжич.
— Власне! Не повідомлено. Але чому ми їх не повідомили?
— Бо це не наша оправа, — казав Ольжич.
— А чия справа?
— Спілки.
— Але ті не чекали, поки повідомить їх спілка.
— Бо ми такі справи не вважаємо предметом вуличної демагогії, — казав Ольжич.
— А вони, бачте, вважають і скрізь перемагають. А ми? Ми сиділи собі по кутках, як засватані, набравши в рот води. Чому ви не взяли слова і не висловили їм своєї думки?
— А навіщо? — запитав я.
— Як навіщо? Щоб вони знали... Щоб бачили ... Щоб ми не пасли задніх ...
— Ви ж самі сказали, що їм на цьому не залежало, — казав я.
— Але вони цим перемагають, — казала Олена.
— Що перемагають? Кого перемагають? — питав я.
— Нас! Усіх!
— Вас? Вони вас перемогли? Маєте ви до них респект...
— Тут не респект ...
— А що ж інше? їх горло, м'язи, крик? Чи будете ви їх шанувати взагалі? Колись? По роках? Що вони вам таке вражаюче сказали? Що вони нещасна, сіра, примітивна юрба? Це вас задовольняє? Хотіли б ви бути ними?
— Але життя саме з таких складається, — боронилась Олена.
— Ще з гірших. Є ще Африка. Конто. Нова Гвінея. Джунглі. Чи вам це імпонує? — провадив я своє. — І Олег правильно зробив, що ігнорував ту голоту, це не була плятформа для дискусій. Вони ж, судячи по собі, були переконані, що ми прийдемо, почнемо їх роздягати та атакувати, та скаржитись, та плакати. І вже приготували буки, якими почнуть нас мастити. Я ж бачив таке ікс разів на селі між парубками. А тут раптом ми приходимо і починаємо говорити зовсім несподівані речі. Не про горобців, а про слонів, а вони ж прийшли зі зброєю на горобців. Але відступати годі, і вони вистріляли весь свій заряд на горобців. Чи вас це ранило? Я не погоджуюся з Олегом, що ми взяли не властиву тему. Саме якраз властиву. Яка не дала їм у руки зброї. А дала щось для їх порожньої голови. Скажете, не сприйняли? Сприйняли! Не бійтеся, сприйняли. І одного разу це виявиться, та вже й тепер виявилося. Ті вибачення, ті подяки окремих людей, та остаточна реакція. І це ще не кінець ...
Ми довго говорили, довго сперечалися, але я не помилився про "остаточну реакцію". Остаточна реакція серед громадянства була рішуче на нашу користь, публіка була цим заскочена й збентежена, про це говорили по всьому Львову, а пару днів пізніше до мене прийшла делегація жінок і запросила мене на прийняття, яке організувала для мене та сама Спілка українських письменників у тому самому приміщенні, вже найближчої неділі.
Це прийняття справді відбулося і мало цілком подібний характер до попереднього нашого виступу, лише в протилежному напрямі. Коли там нас лише ганьбили, тут лише хвалили. Три кімнати були заставлені столами, на столах було повно їжі й пиття, а за столами повно публіки. І чого, чого тільки не було тут наговорено. Геніяльність, епохальність, унікальність. І без кінця, і без краю, і без міри. І знов таки без такту. Біля мене сиділа Олена, і хоч би хтось один сказав щось про неї. Пізніше вона мала з приводу цього претенсії до мене, але я, признаюсь, був цілком розгублений і знищений, багато більше, ніж на виступі, бо нічого такого не сподівався і навіть не брав так званого заключного слова, бо не знав про що і не мав про що говорити. Тим більше, що всі були остаточно зовсім п'яні і почали вже співати. І ще тим більше, що нічого з того сказаного я не брав поважно, розуміючи, що все це на три чверті не було щире. Але все таки це була спроба якось загладити враження попереднього виступу, спроба невдала і не зовсім пристойна. Був з цього лише один корисний висновок, що в майбутньому я буду намагатися уникати подібних імпрез, що я тут досить зайвий, не допасований і, хто зна чому, якийсь чужий, навіть серед мого найближчого оточення. Що тут нема чого справжнього робити, що наше ходження на Академічну, засідання, зустрічі і розмови — ніяка робота і що мені треба по можливості скорше рушати далі.
А тут, як на зло, ніяк рушати, Київ все ще не відкритий, і я почав думати про Волинь, де живуть мої рідні, яких стільки років не бачив. Але чим, як туди їхати? Одно-єдине авто, що якимось чудом появилося у нашому засягу і ним заправляв симпатичний доктор Козак, призначене для найбільшого начальства, а єдиний мотоцикл, що ним героїчно орудував хоробрий Коник, виконував розвідні функції. У нас лише наші ноги — і це все.
А тим часом ми з Оленою виявляємо далі "діяльність", тобто засідаємо на Академічній, приймаємо відвідувачів, робимо візити. Пригадується візита у симпатичного письменника Олеся Гай-Головка, якого ми було переплутали з Андрієм Головком. Ми його відвідали разом з Юрком Стефаником у його мешканні, де він жив в своєю мамою, мав чималу бібліотеку. Він оповідав нам літературні і нелітературні подробиці підсовєтських часів.
До речі, знайомство з Юрієм Стефаником, найбільшою симпатією Олени, який тоді, здається, належав до "бандерівців", належить до моїх приємних знайомств, так само, як знайомство і зустрічі з моєю землячкою Могильницькою, також щирою "банд ері вкою", але не менш щирою моєю прихильницею і симпатією мого брата Гриця, з яким вона сиділа у тій самій львівській в'язниці і оповідала мені про одну їх конфронтацію у в'язниці, що було єдиною вісткою про мого нещасного брата, по якому пізніше загинув слід.
Пригадується дуже напружена, по-своєму трагікомічна наша з Оленою візита у домівці наших чудових противників на вулиці Руській.