Що ж тут непонятно? Збирайте вещі!
Морози заметушилися — добре ще, що Ольга не встигла піти на роботу.
— Але чому ж нас не повідомили були хоч пару днів наперед? — скаржилась Ольга.
— Не можу знати, — буркнув на це дядько. — Сказали їхати — їду, моє діло маленьке.
Нема про що говорити. Почалось гарячкове складання, пакування, ношення. Б'є нетерплячка, ніби те там помешкання від них утече. Нарешті, нарешті! Весь будинок переживав цю виняткову подію. Прощай, ванно, прощай вузьке віконце, прощай, дорога щілинко, що протягом семи років терпеливо служила! Справді не легко її кидати. Назбирали дві скриньки книг, кілька валіз, кілька клунків, пов'язали все те мотуззям і винесли. Унизу управдомові лише заявили, куди і чому їдуть. Управдом, куций, лисий чоловічок, гордо зробив помітку у своїх паперах і сказав:
— Харашо! Прінято! Желаю успєха!
А потім підвода тягнулась вулицею під дощем прикрита старим брезентом, Ольга з Андрієм ішли збоку хідником схвильовані, ніби вони все ще не вірили, що це не сон, а дійсність, але той сон триває, дощ підсилює його реальність, підвода їде, дядько сидить на одній із скринь і помахує батогом, а трохи згодом він, досить безпардонно, висипає їх до трьох недокінчених кімнат з кухнею на другому поверсі першого входу.
Парадний, головний вхід номер один ще не функціонує, він ще забитий навхрест дошками, тому входили задніми дверима з подвір'я по бетонових сходах з калюжами вапна і купами стружок до дверей, що були щойно вставлені, не пофарбовані. Кімнати без світла, без огрівання, без ванни, лише з водою, що лилася з кранів з дуже сильним тиском.
Речі звалено в передпокої, візник одержав розписку, що наряд виконано, і відійшов. І що ж далі? Нема ні ліжка, ні стола, ні стільців… Навіть відра, навіть ганчірки для миття. І Ольга зовсім сама, бо Андрій має на десяту годину важливе засідання, він і так вже спізнився…
— Що ж я маю робити? — питала безрадно Ольга.
— Не знаю, не знаю! Лиши як є. Прийду і будемо порядкувати. Я і так спізнився! — і побіг.
— Зателефонуй там бодай до театру, що я сьогодні не прийду… Та не забудь купити паперу! — кинула йому навздогін, але він вже мабуть того не чув.
Але чому нараз така наглість? Вона прийшла згори. Генеральний секретар партії, після розмови з Андрієм, вирішив надати цій справі справжніх більшовицьких темпів і розмаху, — час не чекає, а життя коротке.
— Пилипе Сидоровичу? — запитав він свого секретаря стурбовано. — Чи це правда, що Мороз сім років живе у якійсь ніби ванні?
— Кажуть — так, Станіславе Вікентьєвичу, — відповідає секретар у тон генерального секретаря.
— Варварство! — виривається у генерального секретаря, і він хапає слухавку телефону. — Комунстрой? Головного директора! Тут Косіор! Директор Пришвин? Слухайте, директоре? Як там справа з докінченням бльоку А? Як? З початком? Нового року? Коли мав бути по пляну? В річницю жовтня? Ну, от! — Генеральний секретар міняє тон, переходить на крещендо і продовжує: — Прошу приділити мешкання на запропонований вам ордер до кінця жовтня цього року! Знать не знаю! Ніяких будівельних матеріялів! Я не будівельник! Плян зірвано, мешкання бути мусить! — і він положив слухавку. І тут же доручив секретареві задзвонити до міської управи, щоб приділили наряд перевозки на день тридцять першого жовтня. — Їх треба драть, драть і ще раз драть! — закінчив він свою мову.
Одинадцята година. У мешканні Морозів глибока тиша. З коридору і інших поверхів доноситься стукіт робітників. Двері мешкання лише зачинені, але не замкнуті. Відходячи Ольга просила сторожа глянути за їх речами. Вона має купу діла: зайти до Укрглавмеблі, до розподільника, до різних крамниць. В Укрглавмеблі їй показали речі, що розсипаються від одного дотику. У столів випадають ніжки, шафи, або не зачиняються зовсім, або мають шпари, що крізь них може пролізти миша, стільці ніде не можуть знайти для себе рівного місця, а ліжка не існують взагалі.
Ольга переходить до магазинів комісових. Рококо, ампір, тяжкий дуб, мистецька різьба.
— Що коштує отой письмовий столик? — цікавиться Ольга.
— Тисяча двісті, — чемно відповідає продавець.
— А той пюпітрик?
— П'ятсот, громадянко, — чує відповідь.
Що ж їй робити? Між іншим оповідає свою історію, на що їй продавець каже:
— Громадянко! В такому разі навіщо вам усі ті церабкопи, комісійні і всяке інше подібне. Зверніться до міськради, там дадуть вам талон, і ви дістанете справжні меблі, із справжньої фабрики і по справжніх цінах.
Ідея. І як це їй самій не прийшло таке в голову? Перед нею перспектива. Дякує за пораду, квапиться до трамваю, знаходить господарський відділ міськради і займає місце в черзі.
Перед нею душ двадцять, приблизно година чекання. Усі стоять спокійно, терпеливо, лише там спереду біля віконця час від часу чути якесь слово, та інколи шепіт когось з чекаючих.
— Я б, знаєте, — чує Ольга мову своєї попередниці, жінки середніх років, замотаної якимсь великим платком, — хотіла будильника. Мій муж, відповідальний робітник, мусить рано вставати, завжди боїться проспати, прокидається раніше і ніколи не висипляється.
— Невідомо чи вам тут поможуть, — каже її попередня сусідка.
— Так, але ж мій муж відповідальний…
— Так то так, але чи вони тут мають. Найкраще поїхати до Москви, там, кажуть, все є.
— Добре вам казати — до Москви. А скільки то буде коштувати?
— Кажете — відповідальний. Хай просить командировку.
Ольга також думає про будильника, у них взагалі нема ніякого годинника. Від будильника переходить до кальош — осінь, а взуття лихе. Та й білизни нема. Зовсім нема скарпеток. Ні хустин до носа. Ані горшків, тарілок, виделок. За що б подумав — нема. Вічні, давні мрії, але коли до цього часу це були тільки мрії, то тепер це може бути дійсність.
Час іде поволі, стовбіють ноги, від рання Ольга ще не їла, і що там робить той її письменник, і як це все привести до порядку — нагріти, наварити, не пропустити служби, черг.
На цей раз Ользі пощастило, замість сподіваної години, чекала всього три чверті. Урядовець, треба признати, не кричав, не гнівався, але тут же заявив, що Укрдревоброб спішних замовлень від "часних ліц", та ще й в такому розмірі, не приймає.
— Алеж помилуйте, — каже Ольга і ще раз називає своє прізвище, — мій чоловік ніяке "часне ліцо", а письменник з дуже важливими завданнями партії й уряду. Прошу справитись в ЦК партії. І в нас нічого немає, дослівно ніяких речей, нас вкинули до нового помешкання на три кімнати, а тут нема на чому сісти, прошу прислати комісію…
Урядовець у клопоті, він дослівно розторощений, йому їйбогу, годі самому рішати справи такої ваги, він вдається до вищого начальства, з'являється вище начальство, Ольга нервовим, напруженим голосом ще і ще раз пояснює свою справу, вище начальство її заспокоює:
— Громадянко. Ми якось цю справу полагодимо, але не все одразу. Ліжок, наприклад, тепер нема зовсім.
— Ну, як же дійсно! Буду дзвонити до генерального секретаря, і хай роблять що хочуть, — каже Ольга погрозливо.
Жорстока ситуація. Начальство думає, а час іде, а черга чекає. Ззаду чути репліки:
— Отже й назойлива!
Або:
— Ну ж, скажу вам, і баба.
Хтось відповідає:
— Де чорт не зможе — бабу пошли. — Жінки, що їх у черзі більшість поблажливо посміхаються.
— Канєчно, нє такіє нюні, как ви! — відрізує котрась.
Ольга цього не чує, вона напружено дивиться в очі начальника, її зір каже більше, ніж слова. Начальник все не рішається, чути знов репліки:
— Та вона ж тут не одна. Помилуйте! — Начальник просить Ольгу за перегородку, по дорозі пояснює:
— У нас тепер, громадянко, все на виконання п'ятирічки йде, на індустріялізацію. Ширпотребу обмаль. — Направляє до заднього стола, де сидить за машиною секретарка, і дає розпорядження видати талон.
Ольга диктує:
— Два столи — кухонний і письмовий. Одна канапа.
— Тверда, м'яка? — перебиває секретарка.
— М'яка, — каже Ольга.
— М'яких, здається, не полагається, — зауважує секретарка. Ольга дивиться на неї згори.
— Двоспальне ліжко! — диктує далі.
— Ліжок взагалі нема, — перебиває секретарка.
— Пишіть! Не ваше діло! — сердиться Ольга. — Шафа на книжки, шафа на одяг, шість стільців, кухонний посуд…
— На кухонний посуд вимагається окремий талон, і треба точно подати, що потребується, — зауважує секретарка.
— То пишіть окремий!
— Я не маю розпорядження!
Ольга шукає знов урядовця, урядовець вище начальство, час іде, з'являється вище начальство, коротка дискусія. Кухонного посуду в даний момент немає. Але талон вони написати можуть? Так, можуть, лише не ручать за його практичну вартість. Ольга просить писати. Начальник відходить, бере слухавку телефону і кудись телефонує. Потім підходить до секретарки і каже:
— Пишіть!
Ольга з виглядом переможця, рішуче диктує далі:
— Дві кастрюлі… — секретарка іронічно посміхається. — Два горшки. Шість тарілок мілких, шість глибоких. Шість ложок, шість виделок, шість ножів…
— Ножів не полагається, — каже секретарка.
— Гаразд. Шість склянок, шість блюдець, одна цукорниця, одна сковорода, один ніж кухонний… — Ольга думає.
— Скорше, скорше! — наглить секретарка…
— Один молочник…
— Усе? — швидко питає секретарка.
— Ні. Одно відро, — додає Ольга.
— Я можу написати що ви скажете, але відер нема зовсім! — каже секретарка.
— А ви пишіть! — Секретарка знизує плечима. — Таз для миття, ночви… І все! — кінчає Ольга. Хотілось згадати про будильника, електричну лямпу, нову праску, але не мала більше відваги. І так, здається, переборщила. Забрала свій талон, вийшла з-за перегородки, посміхнулася до черги, що провела її не дуже привітливо і пішла.
Уже на вулиці Ольга пригадала, що забула спитати, куди має за всім тим звернутися, але вертатися пізно, забігла до аптеки, до розподільника, набрала повну полу харчів і вдоволена побігла додому.
Дома нічого не змінилося, холод собачий. Андрія нема. Ольга дуже квапиться, їй ще конче хочеться побувати сьогодні у тому місці, де дають ті чарівні речі, вже правда, пізнувато, але може ще встигне. Швидко, на ходу, щось їсть, шукає когось на будові, заходить до контори, питає одного, другого і ось вона вже біжить, ловить трамвай трійку, він переповнений, вона з усіх сил хапається за ручку дверей, висить однією половиною в повітрі, але їде.
— Громадяни! Будьте так ласкаві… Потісніться трошечки…
— Та…
— Потісніться.
— Куди? — Але все таки потискаються, нога Ольги може стояти певніше.