Що вона там робила, не видно було. Тоді Вадим нахилився, підсунув руки під пахви дитинчяті й підняв його.
Це був Тінь, або по-домашньому Нишпора. У Тіня була натура дослідувача. Щоб мати не заховала, Нишпора неодмінно знайде. Всяке з'явище, яке для других проходило непомітно, для Тіня було цікаве. В даному разі увагу його звернуло на себе вушко чобота дяді Ваді. Цьому сприяло ще й те, що голова Тіня приходилась майже врівні з колінами дяді.
Прихилившись несподівано вгору, Тінь не розтерявся й не злякався.
— Ти дядя? — зараз же спитав він, задовольняючи свій інстінкт, розслідуючи й цікаво приглядаючи на червону бороду, — такого кольору волосся йому ще не стрічалось.
— Дядя, — сказав Вадим, милуючись серйозними оченятами дитинчяти з худеньким смуглявим личком і тонкими ручками.
Тінь обережно торкнув пальцем бороду Вадима, — вона не була гаряча, це було досить дивно.
— Не печеться!.. — сказав він, задоволено глянувши на дядю.
Всі засміялись, а Ваха перебігла на бік дяді Ваді й стала біля його, задираючи голову.
— Ах, ти ж капшук! — притиснув Вадим Тіня до себе. — Так моя борода вогонь, чи що?
Через якийсь час Вадим уже встиг зазнайомитись з дітлохою, не виключаючи й хорого Зіня, що лежав на ліжку.
Коли він розпитував, як їх звуть, Ваха, трохи старша за Тіня, раптом скоромовкою проговорила:
— Наха, Ваха, Зінь, Тінь, Ойда, Лусь!
— Це що таке? — здивувався Вадим.
— А це ми всі... — пояснила Ваха.
Тінь раптом голосно й дзвінко теж прокричав:
— Наха, Ваха, Зінь, Тінь, Ойда, Лусь!
Діти й дорослі засміялися. Ксеня пояснила: Федір усім дітям дає свої назви. Наха — Надія, Ваха — Варвара, Зінь — Зіновій, Тінь — Тихон, Ойда — Ольга, Лусь — Лука.
Нарешті Луся винули й загорнули в пелюшки так, що стало видно тільки оранжеві щоки, сині оченятка й пухкі губи. Всі операції над собою він терпів стойко, ні разу не зрадивши свою славу "мовчунчика".
Коли його нагодували й передали Насі, яка поклала його в колиску, почалася серйозна розмова, зміст якої Вадим якось уже з самого початку передчував. І з цеї розмови ще опукліще малювалася картина злиднів Ксеніної родини, злиднів безнадійних, затяжних, погрозливих. А тут ще діти плодяться, ростуть.
— Не сердься, сину, — раптом, обнімаючи Вадима за плечі й ніби зарані заспокоюючи його, проговорила Олена Іванівна. — Є у нас одна просьба до тебе. На тебе, синку, єдина надія наша... Розкажи ти сама, доню, бо боюсь, що не так скажу я...
Вадим помітив, що Ось, як тільки Ксеня почала говорити, устав і перейшов до дітей. Помітила це й мати, але нічого не сказала, тільки подивилась йому вслід довгим поглядом.
Річ була в тім, що Федорові могли би дати на фабриці краще місце. Але це залежало від Тепи.
Тут Ксеня зупинилась і заговорила Олена Іванівна, знов придержуючи Вадима за руку, немов боячись, що він утіче:
— Сину, порятуй сестру й діток, попроси Тепу. Вона для тебе все зробить. Подумай, яке щастя було б для їх нещасних. Попроси, сину.
Вадим сидів, дивлячись кудись під колиску, що ритмічно качалась на другому кінці хати.
— Ви думаєте, що Тепа може тут щось зробити? — спитав він рівним і, здавалось, цілком спокійним голосом.
Мати й Ксеня гаряче почали запевняти його, що Тепа все може.
— Добре. Я спробую поговорити з Тепою, — глухо сказав Вадим і прокашлявся, глянувши на Ося.
— Тільки ж ти, сину, будь з нею ласковий, привітний... Вона жаліється, що ти з нею такий грубий...
Вадим не встиг одповісти: прийшов Федір Васильович. Вадим ще ні разу не бачив зятя, але привітався з ним так, ніби вони були давно знайомі. Федір приняв це як цілком нормальну річ. Худий і виснажений, але жвавий та веселий, він зараз же почав розпитувати Вадима про Сібір, тайгу, про здоровья, виявляючи якусь дуже ніжну й сумовиту уважність.
Вадимові було соромно: його поводження було не зовсім щире, спеціально для Ося, штучне, а зять приймав його за чисту монету. І тут же мимоволі звертало увагу, що Федір по якомусь праву не дивувався з такої дружости цілком незнайомої йому людини.
Ось якийсь час не брав участи в спільній розмові. Але Федір втягнув і його. Відносини їхні, видно, були добрі, хоча вони й балакали між собою тоном насмішкуватим, який показував, що в чомусь згоди між ними немає.
Незабаром це виявилось виразніще. Заговорили про дітей. Федір зараз же звернувся до Ося й спитав, як має себе робітнича школа. Ось хмуро й насмішкувато відповів, що ще не загинула, хоча Федір і не дає туди своїх дітей.
— І не дам, Осипе Трохимовичу, і не дам! Добийтеся в Думі закона про українську школу, тоді з радостю дам.
— Дума такої школи ніколи не дасть... — неохоче й з досадою уркнув Ось; досада, видно, була за те, що Федір робить вигляд, ніби сам цього не розуміє.
— А хто ж дасть?
— В кожнім разі, не такі, як ви!
Федір засміявся й звернувся до Вадима, але вже серйозно:
— Революціонер непримиримий наш, Осип Трохимович! Просто біда. Все хоче мою дітлоху в колисках ще поробить українцями й соціалістами. А я не даю. І воюємо от так щодня. Ех, голубчику Осю! Куди нам, маленьким людям, думать про таке. От Зінь і без того заробив за ту нещасну українську мову. Зінь, мій старший хлопчина. В школі, знаєте, якось не так сказав, не знав, як по-руському "жменя", ну, учитель-чорносотенець вигнав його за це мазепинство з класу в коридор. А хлопець застудився там і от... спокутує. Ех, легко вам, холостякам, заводить всякі соціалізми!
— Тату, а ти приніс цуцика? — раптом шарпнув за руку батька Тінь.
Федір Васильович озирнувся й засміявся.
— Ну от! От вам і учи такого! А тобі скільки раз говорилося, щоб не говорив "тато", а "папа", і не "цуцика", а... Як це по-руськи "цуцик"?
— А-а, а-а! Сам не знаєш, сам не знаєш! — зрадів Тінь і кружка забігав по хаті. Ваха кинулась за ним і покотились по підлозі.
— От ця шушваль і заставля бути обережним, — зітхнув і посміхнувся до Вадима Федір. Потім, немов схаменувшись, підтягнувся й з церемонно-ввічливим виразом почав розпитувати, яке вражіння зробили на Вадима рідні місця, як їхалось, як він устроївся.
Дітлоха з приходом батька оживилась. Взявшись за руки, не виключаючи й Нахи, вона танцювала серед хати, приспівуючи:
— Наха — Ваха, Зінь — Тінь, Ойда — Лусь!
При слові "Лусь!" всі топали ногою об землю й присідали. Потім заливались реготом — і знов те саме. А з ліжка блискучими горячковими очима дивився на їх Зінь. Худе личко його горіло хоробливим рум'янцем, і біляве волосся спадало на високий батьківський лоб. Він би теж побіг до них, але йому було заборонено вставать і, крім того, ноги були такі в'ялі, як рукави сорочки, що висить на стіні.
Ксеня встала й пішла в кухню готовити вечерю, пошопотівшись з Оленою Іванівною. А за ними пруденько викотився Нишпора. Федір, вибачившись, хутко підійшов до Зіня й турботно почав його розпитувати та обмацувати. Зінь був зовсім гарячий; кашель ніби став меньчий, але хто ж його зна, чи гірше це, чи краще.
— Погано, хлопчику, га? — спитав він сина по-українському. В хвилину найбільшої інтімности й чуття Федір говорив з дітьми по-українському.
— Ні, татуню, я зовсім здоровий... — хрипко, але живо одмовив Зінь. — От тільки мені трошки в очах горить і давить... А то зовсім здоровий...
— Ну, дай Боже, дай Боже... А де ж наша Нишпора? Де вона? — пошукав раптом очима Федір.
В цей мент з одчинених дверей в кухню викотилась кругленька постать Тіня й голосно сказала:
— А на вецелю калтохля й осельодка! Ага!
Ваха радісно захльоскала в долоні, а Ойда ніби щось ковтнула й просіяла, — вона була велика ласуха.
— А ти вже пронюхав, Нишпора, уже? — сміючись піймав Тіня Федір.— Ось я тобі дам у кухню без спросу бігати!
Тінь вирвався і, показуючи на Ося, закричав:
— А ось Ось! А де Ось? Ось де!
І Ось і всі засміялись, а голосніще всіх Ваха. Схопивши Тіня в обійми, вона почала з ним танцювати, поглядаючи на Ося й примовляючи:
— Ось Ось. А де Ось? Ось Ось. А де Ось?
Тим часом Наха й Ойда витягли з кутка дитячий стіл, — одрізаний шматок лави, — і поставили по обидва боки його дві низенькі лавочки. Після того Наха побігла на кухню й принесла ложки.
— Ваха, Тінь, їсти! — строго сказала вона. — Розтанцювались. Сідайте.
Дітлоха сіла й взяла в руки ложки. Ваха й Тінь зараз же почали стукати ними одне одного по лобі й реготати, а Ойда поглядала на дорослих і докірливо спиняла бійку.
Тут Ксеня ввійшла й покликала братів та чоловіка в кухню. Федір і Ось, що знов завели суперечку, замовкли і, пустивши Вадима вперед, пішли за нею.
Посеред кухні стояв стіл з самуваром, маленька карафка з горілкою, в якій плавали шкарлупки з лімона, тарілка з оселедцем і миска картоплі. Федорові стало ніяково за таку убогу вечерю й він почав говорити щось про "замінку", але Ксеня обірвала його й порадила налити краще по чарці. Федір немов зняв з себе всю вину й перестав щулитись. Жартуючи й часом обнімаючи Олену Іванівну, він налив у чарки й сів.
Ксеня витерла руки й теж сіла. Після цього Олена Іванівна взяла чарку і, звертаючись всім тілом і рукою з чаркою то до одного, то до другого промовила:
— Будьмо здорові, діти мої... Дай, Боже, щоб ми коли-небудь сіли й за багатшу вечерю. Дай, Боже, щоб хоч діткам вашим жилось лучче, ніж вам...
— Буде, мамо! — підморгнув Федір Васильович. — От як зроблять мене управляющим фабрики Рибацьких, куплю вам шубу таку, як у генеральші Блохиної... автомобиль, щодня сардінки...
Олена Іванівна засміялась і показала Вадимові головою на Федора:
— От такий раз у раз... Не внива хлопець...
— А чого же мені внивать? Ноги, руки цілі, слава Богу…
Ці слова спинили самого Федора. Всі згадали батька. Самотній, безрукий, безногий, скарлючений страшною хворобою, лежав він там у цей мент і навіть в цій убогій трапезі не міг взяти участи. Олена Іванівна поставила чарку на стіл і, приклавши хустку до очей, заплакала, здригуючи головою й плечима. Всі затихли й сиділи, недвижно дивлячись собі в тарілки. За дверима в кімнаті чувся веселий гомін дітей.
— Годі, мамо... — тихо сказала нарешті, Ксеня. — Що ж робити?..