Скільки ж це треба було мільйонів років, щоб оця юна красуня наважилась показати краєчок свого чарівного лиця!
А он і камінь, під яким Анатолій знайшов перший свій турмалін.
Анатолій добре потоптався по жилі. Про це свідчить немов кротами перерита порода, розкидані моріони, що вилискують антрацитом.
— Ставайте ось тут, — підводить мене Анатолій до неглибокого, по коліна, ровика, проритого знизу вгору. — Тут ще повинні бути один-два погрібки. Тож ні пуху ні пера!
Я його посилаю за традицією до чорта і розглядаю ровик. Він був колись наповнений глиною, тепер глина вибрана, і в стінці чорніють отвори: невеличкі печерки, в яких так любить ховатись коштовне каміння. Ровик вибраний майже весь, мені лишилося не більше двох метрів, і я без особливої надії, щоб тільки не зажити слави останнього ледаря, заганяю молоток в свіжо-жовту спресовану масу.
Відламується добрячий шмат глини, в ній щось гостро зблискує. З войовничим вигуком ту глину хапаю, розламую, дістаю зелений кристалик. Невеличкий, з ніготь, але — турмалін. Роздивляюсь, милуюся — не можу намилуватись: адже це перший здобутий мною турмалін!
Обережно кладу кристалик на рюкзак. Вже не беру — хапаю прожогом молоток: тут має бути мрре турмалінів! Де й поділася втома.
Довбаю глину як навіжений. Але жила, ледь поманивши мене, одразу ж замкнулась: глина й глина і хоча б тобі уламок кристала!
За кілька хвилин мій запал згасає: я не належу до тих терплячих осіб, які цілісінький день можуть не зводити очей з нерухомого поплавка. Довбаю глину все млявіше, все неохочіше, дивлюся на неї з такою відразою, наче мені доведеться її всю з'їсти.
Проходжу майже весь ровик. Уже й не менше години збігло, а турмалінів немає.
Будь ти неладне, отаке невезіння!
Дивлюсь у небо, чи високо сонце, щоб зробить перерву на обід, і досі ясне небо здається зараз сірим й похмурим.
— Як справи? — цікавиться Анатолій: він довба щось під каменем.
— Нічого немає, — відповідаю пригнічено. І зозла б'ю многостраждальним моїм молотком об породу. — Порожньо, як у старця в кишені.
— А я дещо знайшов.
— Покажіть! — так і кинувся до нього.
Бачу не менше десятка кристалів.
Та-ак… Все зрозуміло. Поставив мене на вироблене місце, а сам вершечки збирає!
Похмурий, повертаюсь до ровика. З ненавистю заганяю в глину молоток. Хоча б швидше вибрати. Плюнути й піти собі геть.
— Досі нічого не знайшли? — Анатолій. — А це що?
Присідає, показує пальцем на зачищений борт.
Там щось підозріло чорніє. Б'ю молотком і вивалюю великий кристал.
— Так це ж моріон! — кажу розчаровано.
— Моріон, — погоджується Анатолій. — А ви глибше копніть! Моріони ніколи не лежать поодинці: компанійські хлоп'ята.
Без особливої надії починаю підкопувати стінку.
Знов моріон… Ще один моріон… Поступово вимальовується контур порожнини. Вона що, натовчена самими моріонами?
— Копайте, копайте! — Анатолій все ще стоїть наді мною.
І тут спрацьовує ніким ще не досліджений закон неофіта: коли початкуючого мисливця вперше беруть на полювання, він обов'язково вб'є найбільшого зайця. Навіть якщо забуде зарядити рушницю. Заєць сидітиме, як приклеєний, поки неофіт, ледь попадаючи набоєм в патронник, зарядить рушницю і, навіть не прицілившись, стрельне. І хай увесь шрот пролетить мимо, не зачепивши і вуха, заєць покірно ляже до ніг неофіта.
"Якщо ще раз дістану моріон — завалю всю печеру!"
І печера, злякавшись, підсовує мені ще один великий кристал.
Долонею відчуваю, що це вже щось інше. Одразу ж спітніло чоло, застукотіло серце. Витягаю руку так обережно, наче в ній келих, повний шампанського.
Турмалін!
Та ще який турмалін!
Стискаю його так, наче він затріпотів уже крильцями, щоб пурхнути геть.
— Що там у вас?
— Турмалін, — шепочу, щоб не налякати кристал: він пульсує в долоні, наче живий.
— Покажіть!
Обережно, боячись і дихнути, розкриваю долоню. На ній застигла веселка.
— Королівський! — каже Анатолій з такою побожністю, наче перед ним якщо не сам король, то принц крові. — Вітаю! Таких розмірів мені ще не доводилося бачити.
Я одразу ж виростаю у власних очах.
Милуємось розкішним кристалом. З трудом віриться, що сліпа природа може з таким смаком підбирать кольори. Синій, зелений, рожевий. Фантастичний малюнок в бездонній прозорості. Кольори наче спливають зсередини, гарячі, живі, і ми, заворожені, не можемо відірвати очей.
Знову лізу рукою в погрібець і знов щось одразу ж намацую.
— Є! — кажу до Анатолія.
Дістаю таке чудо, що йому місце хіба що в казковій печері Алі-Баби.
Лепідолітова троянда. Ніжно-бузкового кольору, з пелюстками, що розгорнулися віялом, а посередині ідеальної форми рожевий кристал.
Рубеліт! Рожевий турмалін найвищого гатунку. Мрія кожного ювеліра-огранювальника. Лежить на моїй розкритій долоні, як найвища нагорода за всі оті муки, яких мені довелось зазнати.
— Дайте, я гляну.
Неохоче передаю Анатолієві. Стежу ревниво, як він роздивляється.
— Не пошкодьте!
— Що ж, можна вас привітати!
Схиляюсь до печерки.
Там іще має щось бути. Нюхом чую, що там щось лежить!
Турмалін!.. Ще турмалін!.. Один кращий від другого.
Горять щоки, вогнем палахкотять вуха. Риюсь, як кріт, не жаліючи пальців та нігтів, ладен з головою залізти в порожнину. Нічого зараз не існує для мене, окрім цієї печерки. З гармати над вухом пальни— не оглянусь!
Під кінець ще один королівський кристал, щоправда, набагато менший од першого.
Все.
Щасливий, ледь розгинаюсь: поперек мов собаки погризли. Але що важить мій поперек супроти оцієї казкової гірки! Що важать усі болі на світі супроти ось цього турмаліна чи цієї лепідолітової троянди! І це не важливо, що вони мені не належатимуть: повернувшись із Тау-Міки, Анатолій зважить кожен кристал, заактує, замкне в сейф, що стоїть у нашім наметі. Що я жодного не покладу до своєї колекції. Все одно почуваю себе новітнім Крезом, що стоїть над своїми незліченними скарбами. Ні, я зараз багатший од Креза, бо мідійський той цар милувався здобутим чужими руками, а я ось власноручно відкрив щедру скриню Пандори.
Анатолій вилазить з-під скелі, перемазаний, як сатана. У мене теж, мабуть, вигляд не кращий.
— Четверта година. Пора щось поїсти.
Їсти не хочеться — тільки пити. Не зводячи очей з турмалінів, все ж примушую себе жувати суху ковбасу (підбити замість підметок — зносу не буде!), гризти черствий кусень хліба, що давно вже забув про піч, у якій його випекли: економлячи бензин, хліб завозять з Мургаба раз на два тижні, і він під кінець так закам'яніє, що його можна розрубати хіба що зубилом. Посадити на нього начальство, хай би зжувало хоч одну скибку. Лаємо дружно начальство, яке, звісно, і вухом не поведе, бо не почує, запиваєм ту лайку холодним чайком — прямо з баклаг. І, не спочивши як слід, знов стаємо до роботи.
Зайшов з іншого боку, б'ю молотком як біснуватий. Захланність уже встигла отруїть мою кров, у мені просинаються всі куркулі, які тільки топтались по грішній землі, мені уже мало отієї порожнини й кристалів, здобутих у ній, я уже мрію про погріб з хату завбільшки, де будуть лише турмаліни, і то не просто турмаліни, а королівські, імператорські, царські, в мене очі палахкотять таким хижим вогнем, що пігматитова жила, схаменувшись нарешті, сказала сама собі: "Досить! Досить одкривать скриню! З цим типом тільки зв'яжися! Цьому скільки не дай — не нагодуєш! Скільки не відсип — все кричатиме: "Мало!" Сказала і стислась, згорнулась, замкнувшись од моєї захланності таким міцним монолітом, що нещасний мій молоток одскакував, мов од металу. Я бив і бив, готовий розплескати його нанівець, але, крім звичайнісінького каміння, мені вже так нічого й не вдалося викресать.
А тут іще Анатолій:
— Годі вже, мабуть, Анатолію Андрійовичу, бо так всю гору розриєте! Залиште нам хоч на зубок!
Розгинаюсь, озираюся, наче проснувшись. Поступово приходжу до тями.
Турмалінове сонце вже перевалило на захід. Небо, гори — весь простір довкола забарвлений в турмалінові лише кольори: віднині й до скону кожен сплеск фарби нагадуватиме мені турмаліни. Навіть в судинах моїх гаряче пульсує турмалінова кров!
— Вам пора додому!
— А вам?
— Я, дорогенький, доберусь за годину. Вам же топати й топати. Дай бог, якщо встигнете добратись засвітла.
Неохоче, байдуже якось скоряюсь, збираю свій рюкзак.
— Може, я понесу турмаліни?
— Несіть, — милостиво кива Анатолій. — Тільки не розгубіть по дорозі.
Ну, цього він не діждеться! Швидше я загублю власне життя…
Ледь допхавшись до табору, підходжу до столу, обережно висипаю кристали з мішечка. Перебираю, заново милуючись кожним, викладаю їх в акуратні рядочки, лиш тоді, скинувши штормівку, падаю навзнак на койку: перевдягатись не маю вже сили.
Все гойдається, гойдається, і турмалінові кола пливуть перед очима…
Анатолій прийшов, коли я, перепочивши, розпалював пічку. Сонце вже сіло, сині сутінки, швидко холонучи, накрили весь табір. Розриваючи тишу (що за день сьогодні: не було навіть вітру!), починає торохтіти движок генератора і під парусиновою скелею прорізається тоненька, як нитка, жарина. Вона розгорається все дужче, дужче, заливаючи світлом знайдені мною турмаліни, і вони зараз не менш прекрасні, ніж удень: кольори хоч і глухіші, зате більш таємничі. За тонкими стінками лунає сердитий голос Абоса (мабуть, недорахувався знову вівці), з другого боку чутно гітару і молодий голос Ахмата. Він наспівує все про ту ж маркітантку, яка загинула юною ще в часи наполеонівських війн. Що, здається, до неї Ахматові, а от тужить, ніяк не може заспокоїтись, і я мимоволі заздрю авторові цієї простенької пісеньки, яка через століття зуміла діткнутися серця невідомого йому юнака, — чи вдасться хоч одному моєму рядкові отак перелетіти не через століття навіть — десятиліття?
Пулею пробита крышка котелка, Маркитантка юная убита…
Розгорається в пічці, закипає в чайнику, Анатолій заходить знадвору.
— Ну, як? Що-небудь знайшли?
Мовчки підходить до столу (він любить ефектні жести), недбало згортає на край мої турмаліни. Розв'язує рюкзак і кладе щось, загорнене в штормівку.
— Що це?
— А ви розгорніть, — каже недбало.
Кидаюсь до столу, пробую підняти пакунок.
Кілограмів десять, якщо не більше. Розгортаю і обмираю.
Велика лепідолітова троянда, пронизана десятками рубелітів!
— Де?!
— У вашій нірці, шановний.
— Не може бути!..