За однакових умов не всі можуть бути однаково активні. Неодмінно з'являються сильні особистості. Тисяча дев'ятсот п'ятий рік народив серед усіх народів Росії чимало революційно мислячих людей. У Криму один із таких – Абдурешид Медієв. Це людина іншого, на відміну від Гаспринського, складу. Але разом із тим у них стільки спільного!..
Гаспринський викладав російську для татарської молоді в медресе. Був міським головою в Бахчисараї. Випускав газету "Терджиман". Медієв навчав татарську молодь російської мови в рушдіє[71], став міським головою в Карасубазарі. Видавав газету "Ветан хадими". Гаспринський почав свою діяльність у минулому столітті. Медієв – у нашому. Наш час зовсім інший. І Медієв, і його думки інші. Почувши сьогодні про себе багато приємного, Медієв не зрадів. Він розхвилювався.
– Лише одна газета і сто сорок два ліхтарі в Карасубазарі, у цьому стародавньому місті, – задумливо мовив і всміхнувся. – І цим ми задоволені. Щоб стати по-справжньому культурним народом, знаєте скільки усього ще треба?! Дуже й дуже багато... От ви, шановний Усеїне-ефенді, – звернувся він до гостя. – Ви відомий у народі поет. А скільки ми ваших книжок маємо? Жодної. Звідки така байдужість у наших татар, не розумію.
Усеїн-оджа підвів на нього очі.
– Я, Абдурешиде-ефенді, саме й приїхав до вас із цим проханням.
– До мене?.. З проханням? Ви можете мені наказувати! Наказуйте, для вас я зроблю все.
– Дякую вам, Абдурешиде-ефенді, ви дуже люб'язні! – Усеїн-оджа, за східною традицією, приклав праву руку до грудей і вклонився. – За останні роки я написав чимало творів. Людям вони подобаються, їх вчать напам'ять, передають з уст в вуста. І багато слів у них стираються, як монети. Багато моїх віршів такі перекручені, що я насилу їх впізнаю. Іноді чую пісні на весіллях, у кав'ярнях і починаю сумніватися, чи це я написав. От я й приїхав сюди, до вас, із надією на те, що ви, Абдурешиде-ефенді, посприяєте у випуску збірки моїх віршів... Але, дізнавшись про таку сумну подію, про те, що "Ветан хадими" уже немає, я не наважився заговорити з вами про це.
Очі Медієва були затуманені смутком. Він запитально подивився на швагра.
Обоє мовчали, та кожен із них розумів іншого. "А що як ризикнути?" – прочитав Сулейман Алі в очах зятя. "Ветан хадими" набиралася в друкарні Рогана. Хазяїн кожного місяця заводив неприємну розмову щодо платні. Прибуток від передплати на газету не покривав друкарських витрат. І всі перевитрати важким тягарем лягали на Сулеймана Алі Молаєва, Базиргяна Мамута та Абаса Усеїна-оглу. А тепер, коли газету закрили, користуватися послугами друкарні вони й зовсім втратили право. Якщо друкарня знову запрацює і вийде хоча б одна брошура, власті витлумачать це як друковані антиурядові листівки. Усіх заарештують. І Рогана теж.
Абдурешид-ефенді спідлоба дивився на Сулеймана Алі. Той опустив очі, зітхнув, що означало: "Не бачу виходу!"
Медієв обернувся до гостя:
– Де твори? При собі?
– Звичайно... У валізі, – Усеїн-оджа швидко підхопився і вийшов у коридор.
Сулейман Алі не встиг запитати в зятя, що він замислив, як Усеїн-оджа повернувся зі шкіряною сумкою, схожою на саквояж, вийняв із неї зошита й поклав на столик перед Медієвим. На першій сторінці недбалими, але великими й чіткими літерами було написано: "Наилеи Кърым". Абдурешид-ефенді погортав зошита, прочитав кілька віршів, потім відсунув рукописа на середину стола й твердо мовив:
– Щось придумаємо. У кожнім вірші – заклик до волі. Ми сьогодні стільки наговорили про волю, що мені зараз просто соромно було б сказати вам, що не зможемо нічого для вас зробити. Ваша книжка повинна побачити світ.
– Ох, Абдурешиде-ефенді! – схвильовано мовив Усеїн-оджа. – І не знаю, як висловити вам свою вдячність!
Було вже пізно. Для гостя приготували постіль у великій кімнаті. Білосніжні накрохмалені простирадла пахли милом "Місхамбер". Токтаргази довго не міг заснути. Лежав, заклавши за голову руки, дивився у вікно, у якому виднівся темний прямокутник неба, всипаний зірками. Повіки його непомітно стулились, коли зірки вже почали повільно танути у височині.
...І ось у його долонях книжка. Хіба це не сон? "Нехай буде благословенним твоє життя, Абдурешиде! Тільки ти міг бути до мене таким великодушним!
Токтаргази знову й знову перегортав збірку, перечитуючи свої вірші.
Наступного дня Усеїн-ефенді вирушив до школи раніше, ніж завжди, щоб до початку занять показати книжку вчителям. А потім на уроці він читав свої вірші учням. Читав голосно, й очі його при цьому захоплено блищали.
Звістка про збірку Усеїна Шаміля Токтаргази пронеслася по селу, долетіла незабаром і до сусідніх сіл. Поетові друзі приходили до нього додому – вітали, говорили слова, сповнені радості й замилування. І в степу, і на вітряному млині, і на березі моря, і в саклі рибалки, і на вічах-ринках, і на весіллях напам'ять читалися вірші зі збірника "Наилеи Кърым".
Нарешті ця книжка з'явилась і в домі Менлібея, який не міг зрозуміти, що означає її назва. Подивившись на обкладинку з назвою друкарні, титулами, присвятою, печатками, він розгубився. Папір із друкованим текстом завжди викликав у нього повагу і страх. Він відкрив одну сторінку, другу, поспішно натягнувши на ноги мехсі [72], побіг до Аджи Ербаїна.
– Мій пане! – сказав він, упавши до ніг Емірзакова. – Я приніс вам "Наилеи Кърым". Гляньте на цю страмоту! Ім'я ваше, батька нашого села, пишуть лише на платіжних квитанціях чи податкових аркушах, що привозить сюди земський пристав, та й то від руки, чорнилом. А ім'я нашого нещасливого вчителя, що ходить у залатаних штанях, надруковане – зверніть увагу, надруковане! – на початку книжки. Що це значить? Чим займається поліція? Куди дивиться жандармерія? Ви тільки гляньте на це!
Кошлаті руді брови Аджи Ербаїна заворушилися. Він вихопив із рук Менлібея книжку і, м'яко ступаючи по товстому килимі, підійшов до вікна, притулився округлим плечем до стіни і, широко розтуливши очі, вивчав те, що було у нього в руках.
Менлібей підхопився, заметався по кімнаті. Почувши голос бея, завмер і прислухався. Бей, звичайно, до читання і письма був не вельми вдатний. Читав по складах:
Гора і знов гора. Вершина і вершина,
І піки їх проткнули небеса,
І шал гірських річок розбурхує долини,
І в буйстві зелені – гірська краса.
Чорніють чорториї в пащі прірви,
Сюди лиш залітає чорногуз,
І риба не спокусить в пінній вирві,
Якщо із пелюшок ти боягуз.
– Боягуз? Кого він має на увазі?
Аджи Ербані зі здивуванням витріщився на Менлібея. Той лише стенув плечима й нічого не відповів. Аджи Ербані знову витріщився на книжку і продовжив читати:
І жайвір – соловей полів
У повінь сонця розливає спів.
Творець усе на світі береже,
Та не мою пісню і не мене.
Бей останні рядки прочитав двічі і повернувся до Менлібея:
– Що ти сказав?.. "Нещасний учитель?" – посміхнувся він. – Нещасна людина не може видати книжку. Ти знаєш, скільки для цього потрібно грошей?
– Ні, – відповів Менлібей. – Я вирощував породистих коней, виготовляв і продавав ярма. А книжок не видавав.
– А він видав! – блиснув очима Аджи Ербаїн, понизивши голос і додав:– Він безбожник. Продажна шкура! Комусь же він продає і мене! Але кому?..– Аджи Ербаїн пройшов у куток і засунув книжку під міндер. – Мушу поговорити про це з начальником повітової управи.
– Так, так... Якщо ви з ним поговорите, тоді наше село, може, позбудеться цієї халепи. Та повітове начальство і за невелику оборудку бере великі гроші. Даси мало – тебе принижують, насміхаются. Минулого разу, коли ми виживали вчителя з села, я їм добре заплатив. Але цей босяк все одно повернувся...
– Якщо з ними поговорю я, то він більше не повернеться. Будь-яку справу я роблю один раз. – Він багатозначно подивився на Менлібея.– Ти зрозумів? –Менлібей хитро посміхнувся. – Сідай! – кивнув хазяїн дому на зелений оксамитовий міндер під стіною. – Повинен прийти Ебуліс Аджи. Джемальти і Бекир теж обіцяли. Маю для них серйозну розмову...
Усеїн-оджа з годину позаймався з відстаючими учнями і коли вийшов зі школи, обрій наче хтось залив глеком цинобру, а там, де мерехтіло море, здавалось, хлюпає кров. Тому степ, будинки і вікна, що дивились на захід, були червоні. "Коли вечірня зоря яскрава, це на вітер", – подумав учитель. Коли він проходив повз дукан Таліба, то згадав прохання Аджире-ханум купити вермішелі й трохи баранячого сала. Довелося зайти.
Таліб неквапливо зважував на вагах вермішель, сало і розповідав учителю сільські новини. Учитель неуважно слухав і думав про те, що дружина, напевно, вже вкладає сина спати, і сьогодні він не зможе з ним побавитися. Токтаргази взяв пакети, подякував власнику дукана і рушив до виходу. У цей момент двері відчинилися, і він побачив Менлібея. Той поступився, пропустив Токтаргази і з награною веселістю привітався:
– Селям алейкум, оджа! – від нього несло сивухою. – Нехай стане беєм той, хто вас бачить!
– Для чого вам мене бачити, якщо ви й так бей? – посміхнувся вчитель.
Менлібей щось пробубнів, але двері, відтягнуті пружиною, голосно грюкнули, і слів Менлібея вчитель не розібрав.
На вулиці вчитель помітив Джемальти, Бекир-бея і Ебуліса Аджи. Вони вийшли з хвіртки Аджи Ербаїна і перед тим, як розійтись, про щось довго між собою говорили. Коли підійшов Усеїн-оджа, з'явилися і сам власник будинку, і його свояк з Кочегенлі, що вийшли провести гостей. Обличчя у всіх червоні, губи жирні, а самі вони веселі. Учитель скористався тим, що руки зайняті покупками, тому не зупинився і привітав їх лише кивком голови.
"Певно, сьогодні відбувся черговий меджліс, – подумав Усеїн-оджа. – Напевне, обговорювали, як краще оббирати селян... Дивна все таки людина. Народжується безгрішною, а коли стає дорослою, то хтось перетворюється в невинне ягня, а хтось – у кровожерливого вовка. Хтось задовольняється кількома вирощеними колосками, а іншому півсвіту мало. Хтось радіє вже тому, що з'явився на цей світ, а інший хоче зжити з цього світу ближнього.
Розповідають, начебто колись давно пасся в цих місцях табун диких коней.