Чудасій

— Привітайтесь же, поґратулюйте Ліді й побажайте всякого добра на новій дорозі!

І, не довго думаючи, я схопив їхні руки й силоміць зблизив одну до одної.

Але, як тільки їхні долоні торкнулися, Олекса шарп­нувся так, ніби його вдарило сильним електричним стру­мом, і відскочив назад.

— Відчепіться! — крикнув у якомусь півбожевільному відчаї. — Не бачив я зроду інженерів, чи що?!! От ще єрунду видумали!

І перше, ніж я вспів отямитися, він різко обернувся і прослизнув у найближчі відчинені двері.

Мене якби хто окропом обілляв, але Ліда, хоч і як їй було прикро, постаралася всміхнутися:

— Чудна з нього людина! Ви його добре знаєте?

— Його ніколи не можна пізнати до кінця! — сказав я, стараючись запанувати над собою. — І, хоч ми довгі роки з ним приятелюємо, але після цього вибрику я його знати не схочу!

— Це було б несправедливо з вашого боку, — спо­кійно й лагідно сказала Ліда. — Олексієві Михайловичу треба пробачити багато такого, чого не можна пробачити іншій людині.

— Вважаєте його чимсь більшим, чи меншим від звичайної людини?

— Не знаю... Ніколи не думала над цим питанням.

Злість моя минала, і я, пригадавши собі свою сьогод­нішню місію, почав з запалом переконувати дівчину:

— Жаль, що ви над цим не думали. Олекса вартий то­го, щоб ним поцікавитися ближче.

Ліда здивовано глянула на мене.

— Можливо, — сказала задумано. — Але тепер уже запізно.

"Запізно"! Це слово сказав мені чверть години тому і Олекса. Що він мав на увазі? Чи для нього було запізно відступати, чи, навпаки, запізно починати? Напевне, по­чинати. Бо інакше не втік би тоді, коли я пробивався до Ліди, не вирвався б і тепер так грубо й різко. А так — втік! Втік, бо зрозумів, що не осягне нічого, що остання надія зірвалася. І це — по двох роках плекання райдуж­них мрій, по двох роках глибокої, чистої любови!

Мені стало так гірко за свого милого чудасія, що я вирішив ступити на найкоротшу дорогу, на яку лише можна було собі дозволити в цих обставинах, і спитав:

— А якої ви взагалі думки про нього?

— Я? Думаю, що він добра й чесна людина, тільки дивак.

— І більше нічого не можете сказати ?

— Можу сказати хіба ще, що він мене не зносить.

— Вас?!! Вас не зносить?!! — вихопилось у мене щи­ре здивування.

Ліда інакше зрозуміла моє здивування й густо по­червоніла. Щоб скрити своє обличчя, вона обернулася плечима до світла й сперлася на підвіконнику.

— Так, — підтвердила вона, ледь-ледь усміхаючись. — Мені, правда, воно байдужісінько, але все ж таки це комічно: Олексій Михайлович постійно робить насмішливі гримаси в моїй присутності, як тільки побачить мене на вулиці — зараз звертає й тікає на другий бік, а навіть і в лябораторії, коли мені щось бувало потрібно, то подавав завжди так, щоб демонстративно обернутися до мене плечима.

— Ви його не розуміли, Лідо!

Ліда метнула на мене коротким, настороженим по­глядом і гордо стиснула уста.

— Я й не старалася його зрозуміти, — відповіла з холодком у голосі. — І, зрештою, чи не можна знайти ці­кавішої теми для розмови?

— Для мене якраз ця тема дуже цікава, Лідо.

Ліда пильно подивилася на мене, немов би хотіла ска­зати: "Чи й ти часом не такий чудасій, як твій приятель?", але не сказала нічого, а я з запалом продовжував:

— Коли б ви бодай трохи постаралися ближче при­дивитися до Олекси, ви б зрозуміли, чого він вартий! Це надзвичайно цікава й оригінальна натура й може вже за­хопити тим, що не подібна до інших людей. Під його зов­нішнім дивацтвом криється стільки доброти, стільки ніжности, чуйности, стільки спостережливости й глибокого розуму, що не знаю, чи десятою частиною того може по­хвалитися інша людина. Працьовитий, як бджола, вина­хідливий, як Соломон, господарчий, чесний, відданий... Ні, справді, я не можу перерахувати всіх його позитивних прикмет, бо ви в них і так не повірите...

— Чому ж? — спокійно відповіла Ліда. — Я вірю. Адже щойно сказала вам, що вважаю його чесною й доб­рою людиною. А щодо розуму... Не знаю... Він, безпереч­но, проявляє великі знання у своїй галузі, прекрасно вміє пояснити найскладніші проблеми й багатьом нашим сту­дентам поміг при дипломних працях. Але, бачите, його розум якийсь дуже односторонній... Я не можу вам того добре пояснити... Як вам сказати... Він викликає в мене таке почуття, як талановита дитина з великими фізични­ми дефектами. Просто якось жалко й неприємно на нього дивитися...

—Ну, жалю він найменше заслуговує! Ви знаєте, що Олекса при всьому своєму дивацтві є людиною страшно гордою?

— Можливо, — байдужим тоном сказала Ліда, і по всьому було видно, що розмова починає її нудити. — Що це грають?

— Танго. Дозволите вас просити?

— Дозволю, бо, он, бачу, мене хоче запросити доцент Ткач.

— Знову жертва?

— Ні, на цей раз сигнал "SOS", — засміялася Ліда.

— Е-е, Омельченко, — з досадою крикнув Ткач, — так не годиться! Гість, а господарів дому за пояс затикає!

— Було господарям не зівати! — відповів я жартом і повів Ліду до залі.

— Але, Павле Степановичу, — обізвалася Ліда, — на цей раз буде ще гірше, бо я танґа таки зовсім не вмію танцювати.

— Не журіться, я вас навчу. Пам'ятайте, Білочко...

— Що?!

— Білочко! — повторив я. — Я колись у дитинстві бачив на сцені маленьку дівчинку в ролі білочки. Була цілком подібна до вас.

— Вона напевне мала трохи менше, як двадцять три роки?

— Звичайно. Але я тоді мав також трохи менше, як тридцять один...

— І що було з тією білочкою?

— Вона пізніше захотіла навчитися танцювати танґо.

— І запросила за вчителя ведмедя?

— Ні, вона запросила Перелесника з "Лісової Пісні" Лесі Українки...

— Ой, як страшно!

— Дуже страшно, Білочко! Але все ж таки не так страшно, як було б з "Тим, що двійки ставить", як доцент Ткач, наприклад... Перелесник вам двійки не поставить, хоч би ви й як погано танцювали... Перелесник вас буде залюбки вчити... Тільки прошу бути абсолютно покірною, прошу слухати тільки мене, прошу ноженятами перебира­ти механічно і взагалі попасти в цілковите забуття...

— Ой! Ви, здається, не Перелесник, а "Той, що в ска­лі сидить"! — засміялася Ліда. — Це ж він дає забуття.

— Неправда, Білочко, неправда! "Той, що в скалі си­дить" дає забуття камінне й холодне. А Перелесник дає забуття солодке, вогненне, п'янке...

— Боюсь! Ще, чого доброго, забуду все, чого навчи­лася, і який з мене буде інженер?

— Не бійтеся, Білочко, не бійтеся! Забудьте тепер про науку, про дипломи й про цілий світ... Раз, два, три, чотири, раз, два, три, чотири... Так... Так... Бачите, як добре виходить?

— Справді...

"Білочка" м'якла в моїх обіймах і в ритмічних звуках танцю зливалася зі мною в одне єство. Але й "Перелесник" п'янів, забуваючи поволі, хто він, чого прийшов сюди і пощо завів знаймство з цією дівчиною, яка мала незаба­ром зникнути з його обрію.

Та це солодке, п'янке забуття перервали цілком про­заїчні крики невдоволення: "Годі! Годі! Цього ніхто не вміє танцювати ! Це тільки для гнилого Заходу призначе­не!"

Справді, модерні танці тоді щойно стали знані в нас, та й то здебільшого підлягали гострій партійній критиці, як танці розкладові, еротичні й занепадницькі. І тому, як тільки в залі залунали окрики невдоволення, оркестра на хвилину прийшла в нелад, а потім відразу ж переключи­лася на скаженого темпу польку, яка порвала за собою майже всіх присутніх. Затупали енергійно сотні ніг, зня­лася курява, закрутилися, як у калейдоскопі, збуджені, спітнілі обличчя.

З одного погляду в Лідині очі я зрозумів її бажання і знову вихром виніс її з залі в коридор.

— Ну, ніколи не подумала б, що я так натанцююся сьогодні! — сказала Ліда, прикладаючи долоні до розпа­лених щік.

— Ми здебільшого ніколи не можемо передбачити подій навіть найближчого майбутнього...

— Ой, і знову та багатозначність! Не лякайте мене нею, будь ласка...

— Я вас і не лякаю нею, Лідо. І, коли вже це справді страшно, то найбільше для мене самого...

— Хіба й Перелесникам також властиве почуття стра­ху? — спита та лукаво.

— Я вже більше не Перелесник, Лідо. Я тепер звичай­ний собі ботанік.

— Фе-е-е, як це прозаїчно!

— Все наше життя прозаїчне.

— Коли б воно не було прозою, то як би могли пізна­ти розкіш мрій і щастя здійснення небуденного?

Я не міг скрити здивування в очах після цього питан­ня, коли подивився на Ліду, а вона спитала знову:

— Чому ви здивувалися? Адже думка не моя і стара, як світ.

— Правда. Мене тільки здивувало, що ви висловили її саме тепер, і то з таким глибоким зрозумінням...

Ліда знову зніяковіла й обернулася до вікна.

Коли я сказав, що не почуваю себе більше Перелес­ником, я сказав щось більше, як правду. Після того, як випустив Ліду з обіймів, після того, як пригадав собі свою обіцянку Олексі, світ мені видався сірим, нудним і нецікавим. А після того, як Ліда висловила свою "стару, як світ" думку, до того почуття долучився ще й сум. Я не мав бажання більше ні жартувати, ні говорити, ні навіть думати. Що почувала і що думала Ліда, я не знав, але во­на не обзивалася довго, і між нами запанувала підступна, багатозначна мовчанка, яка ставала незручною. Видно, що дівчина це зрозуміла, бо почала несподівано з першої думки, яка їй прийшла в голову:

— То ви кажете, що Олексій Михайлович належить до людей вийняткових?

— Безперечно. Але він вас і так не цікавить.

— Дійсно, не цікавив ніколи. Але, коли він ваш при­ятель... себто, коли ви про нього стільки наговорили, так його розхвалили, то...

— Я про нього дуже мало сказав, Лідо, дуже мало! А всі мої розхвалювання і в десятій частині не вичерпують позитивних прикмет Олексиної вдачі. Я про нього такої високої думки, такої високої...

— Що не помічаєте мінусів?

— Помиляєтесь, Лідо! Я знаю його мінуси краще, ніж хто інший, і тому з такою певністю тверджу, що ті мінуси є нічим у порівнянні до всіх плюсів. В тому можу вас за­певнити, чим хочете!

— Ви так дивно говорите, ніби маєте спеціяльне зав­дання піднести Олексія Михайловича в моїх очах на п'є­дестал...

— Так, мені хотілося б, щоб ви Олексу належно ціни­ли.

— Чи це має якесь важливе значення? — насторожи­лася дівчина.

— Має.

— Що?!

— Нічого, Лідо, — поспішив я її заспокоїти, бачачи, що зайшов трохи далеко. — Я дуже люблю Олексу, і мені неприємно, що хтось його вважає тільки диваком і ста­виться до нього, як до "талановитої дитини з великими фізичними дефектами"...

— Вас це образило? — подивилася Ліда мені в очі ви­нуватим поглядом і злегка, торкнулася мого ліктя.

— Мене це заболіло, Лідо, але ще більше мене забо­ліло те, що він поступив так грубо.