Птахи виклюють очі козачі, хижі звіри пошматують християнське тіло..."
І тут Миколі так иікода стало самого себе, шкода до сліз.
"Але я не смію ремствувати, Боже! — промовив він через силу. — Здаюся на Твою волю. Але зжалься наді мною, Господи! (і тут голос йому урвавсь, а сльози лилися нестримно), не для себе хочу я ровернення па Вкраїну, але для Неї, щоб віддати за Неї життя!"
Далі він не міг говорити. Ницьма припав до землі й, як дитина, ридаючи, повторював:
"Боже... верни мене на Вкраїну... або пошли мені смерть!.."
Глава шоста. Розцвіт колонії
Побудова шопи. Зміцнення
твердині. Брама. Звідний міст.
Український прапор. Ковальство.
Хліборобство. Магазин
Удосвіта прокинувся Микола хоч й сумний, але знову повний сил та бадьорості. А що тої ночі на світанні зірвався рвучкий вітер, захотів довідатись, що саме сталося з кораблем Але, як розвиднілося, побачив, що, на превеликий жаль, тільки дошки та балки, викинуті хвилями на берег, залишились од велетня-корабля.
"Здасться і це", — подумав Микола та й почав із Чінкадавіном зносити все майно до Січі. А що не зовсім безпечно було перевозити йот о вдвох, бо ану ж принесе вража сила людоїдів або велика хвиля вдарить на берег, вирішили так: один мав перевозити речі до полудня, поки другий стоїть на варті, а опівдні — мінятися.
Насамперед висадив Микола на берег гармати, набив їх, поставив гирлами проти моря й розклав біля них вогонь. А щоб багаття не погасло, про це мав дбати вартовий. Коло гармат лежав запалений гніт, і вартовий, поки отямляться людоїди, повинен був почастувати їх таким гостинцем, щоб і онукам своїм заказували пливти на цей острів.
Потім заходився Микола коло роботи. Щоб не порвати одежі, вдягнув знову старе шкіряне вбрання, але за пояс замість своєї давньої зброї застромив два пістолі. Насамперед навантажив наш запорожець на тачку кілька барилок пороху, бо найлегше могла замочити його вода, та й повіз до Січі. Кудлай, який не відступав ані на хвилину од свого пана, побіг за ним.
Вертаючи, взяв із собою Микола всіх освоєних лам. Було їх сім, і кожна могла нести два-три пуди вантажу. Отож, острів'яни цілком заставили незабаром і печеру й льох усякими речами з корабля, так що й повернутися ніде було. Довелося розіп'ята велике шатро. За вісім днів наші працівники впоралися з транспортуванням майна.
"Тепер вже дармувати не доведеться, — радів Микола. — Стільки роботи буде, що й не знатимеш, за що спершу хапатися".
Однак насамперед треба було збудувати шопу, щоб помістити туди всі речі, які стояли під шатром. Справа ця була зовсім нескладна. Приладдя до будування скільки забажаєш, та й матеріалу стільки, що палац гетьманський будуй.
Не гаючи часу, взявся Микола з Чінкадавіном до роботи. Закопавши глибоко сохи й скріпивши їх угорі в'язанням та пошивкою, заходилися наші майстри ставити крокви та виструганими дошками дилювати стіни. А обдахувавши спочатку шопу дошками, вкрили її ще кокосовим листям. Потім, щоб забезпечити речі від мишей та щурів, зробили дерев'яну підлогу, а щоб у шопі було видно, вставив Микола в причілкові стіни навіть вікна, які познімав у каюті корабля.
Робота тішила тепер Миколу надзвичайно. З того часу, як він дізнався, що Вкраїна стала самостійною державою, світогляд запорожця цілком змінився. Острів цей він давно вже в думках приєднав до Вкраїни й тому не вважав його чужою землею, яку варто поливати вкраїнським потом. Ні, для нього це вже була тепер українська колонія!
"І справді, — міркував Микола. — Адже ж я перший відкрив цю землю, я перший приклав до неї свої працьовиті руки, український піт не один рік поливав її, дику та неуправлену. Отже, за законом, острів цей повинен належати Україні".
І віднині вирішив він боронити свій острів до загину й нізащо в світі не допускати на Новій Україні (так назвав Микола відкриту землю) огидних бенкетів.
А коли шопа була зовсім готова, почав Микола міркувати, як би ще йому зробити новий вхід до Січі, бо цей, яким користувався досі, був аж надто невигідний. Отже, прокопавши вал, уставив він у прохід міцні ворота, а напроти них через рів збудував звідний міст на ланцюгах. Стягнути лише треба ланцюги — і міст підводиться, прикриваючи браму. З боків поставив Микола на валі по дві гармати. Дві з них обороняли вхід до воріт, а другі дві, звернені гирлами у протилежні сторони, боронили твердиню з боків. Грізні гирла розвернулися у три боки й наче казали: "А ну ходіть ближче, кому життя набридло!".
А на скелі, що здіймалася над твердинею, гордо маяв блакитно-жовтий прапор.
Тим часом надійшли жнива. "Немає в мене серпа, — думає Микола, — та якогось старого меча, на щастя, знайшов на кораблі, ось і буде мені за серпа". І хоча не дуже гострий був меч, проте постинав ним кукурудзу за півдня.
За кілька днів зібрали наші хлібороби плоди своєї весняної праці, й незабаром чотири повні лантухи стояли у коморі. Бракувало лише хліба. Щоправда, було в колоністів кілька мішків сухарів із корабля, та це могло вистачити їм щонайбільше на кілька місяців. 1 тому почав Микола думати, чи не вдалося б йому самому спекти хліба.
На кораблі знайшов він між іншими речами ручні жорна. Отже, змоловши зібрану кукурудзу та трохи знайденого на кораблі жита, колоністи мали кукурудзяне та житнє борошно. Недоставало тільки сита, щоб просіяти муку, та на це знайшлася рада: замість сита вжив Микола тонкого полотна. А щодо печі, то серед теперішніх обставин не було йому найменшої труднації вимурувати велику гарну піч іще до часу осінніх злив, які спиняли щороку всю працю поза печерою.
Щоправда, на Вкраїні ніколи не доводилося запорожцеві пекти хліба, та біда всього навчить людину. Він був козак, а козак до всього завсіди придивлявся, ніякої роботи не цураючись. Отже, замісив Микола в одній макітрі тісто з житнього борошна, в другій — з кукурудзяного й напік незабаром хліба та малаїв.
Бракувало острів'япам одного лишень, чого не знайшли на кораблі, а саме: двох лопат. А що Микола задумав на другу весну зайнятися як слід хліборобством, вирішив він неодмінно поставити кузню, в якій міг би виробляти і лопати, і плуги, і коси, й інше необхідне знаряддя.
Справа ця була не дуже важка, бо все потрібне до ковальства Микола знайшов на кораблі: мале ковадло, ковальські кліщі, обценьки, чималий ковальський міх і стільки всякого залізяччя, що вистачило б бозпа на скільки літ.
На кузню вибрав Микола кухню, обдахувавши її, Тепер ні сльота, ні вітер не перешкоджали пашим ковалям у їхній роботі. За кілька днів було готових кілька лопат та коса, й козак наш заходився коло плуга. Із теперішнім плугом, щоправда, не можна було рівняти Миколиного, бо був він зроблений із кривої гілляки. До нижнього коліна цієї гілляки накував Микола рало, а до верхнього пририхтував чепіги.
"Та чим тут орати? — думає запорожець. — Ні воликів круторогих, ні коней немає, а сам не потягнеш, братіку!" Та нагадав собі спритний січовик, що є в нього лами. Запріг їх, і хоча не звикли до цього лами, та привчилися незабаром.
Упоравшись із оранкою, збирався вже Микола приступити до засіву, але тут згадав, що не доставало йому ще борони. "Зробив плуга, і чорніють вже скиби, — говорив він, — то й з бороною дам раду". Викував стільки зубів, скільки треба було, сверлом поробив у дерев'яному підніжжі дірки, позабивав туди зубці — й борона тобі готова.
Саме закінчувалась осінь, як усе потрібне хліборобське знаряддя було готове. А як тільки весняне сонце залило своїм промінням острів, посіяв Микола два центнери жита, центнер ячменю й центнер пшениці. За три тижні почала сходити ярина. Ох, як радів Микола, коли легіт почав колихати зелене колосся! А на другому місяці високі стебла достиглого збіжжя вгиналися під важким золотавим колоссям.
А коли скосили та змололи збіжжя, побачив Микола, на превелику радість, що з посіяних двох центнерів жита зібрав тепер двадцять чотири центнери й приблизно по дванадцять центнерів ячменю та пшениці.
До нових жнив цілком вистачило йому навіть третини зібраного збіжжя, але, як розумний і дбайливий господар, постановив Микола залишок заховати на гірші часи, коли або не вродить, або град виб'є збіжжя, або хвороба чи інше нещастя спинило б працю. Тому без довгих вагань вирішив запорожець поставити міцну чималу комору, щоб було де складати і врожай, і запас.
Тепер минав колоністам день по дню без турбот: їсти й пити було що, та й за одіжжю не треба було журитися. Коза привела двох маленьких козенят. Собака вірно сторожував господарство. Папуга знову був невідлучним товаришем під час обіду чи вечері. Лами давали молоко, сир, масло, а крім цього, використовували їх як тяглову силу.
Отак проходив безупинний розквіт української колонії, а мати-метрополія не знала навіть, що в далекому Новому Світі є клаптик Української Держави й на ньому живе козак, посилаючи до неї повсякчасно свою безмірну тугу...
Глава сьома. Оборона нової України
Знову будують байдака. "До зброї!" Два
січовики проти шістдесяти трьох. Розвідини.
Бій з людоїдами. Визволення іспанця. Огляд
бойовища
Отак у достатках і в спокою прожили колоністи Нової України рік з гаком. Чінкадавін був уже цілком цивілізованою людиною, більше того: навчився читати та писати по-вкраїнському, а перебуваючи під постійним впливом побожного козака, індіянин став також і вірним сином християнської Церкви.
Не раз оповідав запорожець своєму джурі й про завзяту вікову боротьбу українського народу за свою самостійність. І часто вечорами вогниста мова запорожця розгортала перед очима джури криваві сторінки української минувшини, й тоді, в таємничому світлі багаття, за тисячі миль од Дніпра, вставали, викликані безмірною любов'ю козака, тіні лицарів-мучеників за волю Вкраїни.
Цілком природно, що найбільше оповідав Микола про Запоріжжя. А джура, затаївши подих, слухав Миколині оповідання про Січ — цей безпримірний в історії людства чернечо-лицарський орден, що на всі боки, даючи відсіч ворогам України, закривавленими грудьми боронив од хижого ісламу цілий світ, створивши на Дикому Полі передмур'я християнства!
З запалом новака переймав Чінкадавін од запорожця козацькі традиції та давав околицям острова, річкам та горам українські, здебільшого історичні назви.