2013-2015. На межі

Тепер вони знову тягнуть кота за хвоста. Аби росіяни схаменулися, у бік Криму мали б уже вирушити кілька авіаносців, а НАТО — розпочати навчання на кордоні з Україною...

За крок до катастрофи

Як швидко може спалахнути світова пожежа! Згадайте: у листопаді — лютому питанням номер один для політиків нашої країни та провідних держав світу було врегулювання внутрішнього конфлікту в Україні, тепер — міжнародного, який за масштабами можна прирівняти до Карибської кризи 1961 року. Тоді світ опинився за крок до ядерної катастрофи. Але керівникам США та СРСР Кеннеді і Хрущову вистачило здорового глузду її відвернути. Приводом для того конфлікту стала Кубинська революція, яку США намагалися задушити, а СРСР захистити. Проте для останнього це стало чудовою нагодою викласти перед своїм головним геополітичним суперником ядерні козирі та сунути їй під ніс хрущовського черевика зі словами: "Ми покажемо вам, де у Кузьки мати.". Мир вдалося зберегти за рахунок того, що Америці довелося поділитися своїм статусом наддержави із Радянською імперією. З того часу політичний світ став двополюсним. Прагнення Вашингтона насаджувати демократію стримувалося ядерним потенціалом СРСР, і, навпаки, бажання Кремля поширювати світову революцію обмежувалося такою ж рівнозначною силою американців. Між цими полюсами постійно іскрило, суперники іноді діяли на межі фола, але червону лінію не переступали. Після розпаду СРСР його правонаступниця Росія автоматично позбулася статусу наддержави. Світ став однополюсним. Із одного боку — великий заряд і значно менший — з іншого. США скористалися цією перевагою сповна. Насолоджувалися своєю силою. Що хотіли, те й творили. Росія мовчки проковтнула бомбардування Сербії літаками західних партнерів, війну США проти Іраку, вступ країн колишнього східного блоку (Польщі, Чехії, Болгарії, Румунії, Угорщини) до НАТО, хоча існували негласні домовленості між Білим домом та Кремлем, що Північноатлантичний альянс не розширятиметься на Схід. У кінці 1990-х статусу наддержави набуває Китай, світ знову має два полюси, але Росія в цій великій грі — в ролі третього зайвого.

І ось в Україні перемагає революція, лідери якої мають намір вести країну до ЄС, і само собою до НАТО. США і Росія (читай СРСР) тепер міняються ролями. Перші захищають революцію, друга душить її інтервенцією. Причому душить мовчки, майже не оголошуючи своїх вимог та претензій. Щоправда, Путін у своєму інтерв'ю натякнув на те, що саме Кремлю не подобається в бунтівній Україні. Він, бачте, не може заохочувати насильницьке повалення влади, а також нав'язування всій Україні волі націонал-екстремістських угруповань. І це говорить чекіст, політик, який завжди стояв на сторожі духовної та ідеологічної єдності нинішньої імперії з Росією Леніна, заснованою з допомогою збройного перевороту, де комуністичні екстремісти керували понад 70 років, утопивши своїх опонентів в морі крові. Але йдеться не про словоблудство Путіна, а про те, що за ним стоїть. Над цим запитанням сьогодні сушать голови політики, політологи, історики. Всі дивуються, чому Кремль досі не висунув Києву чітких претензій. Річ у тому, що ці претензії він має не до нинішнього українського керівництва, а до США. Ситуація 1961 року повторилася. Москві Крим потрібен, як п'яте колесо до воза, але вона прагне вийти із цього конфлікту із статусом наддержави. Щоби Вашингтон і Брюссель зняли перед нею капелюха і привітали, як рівного серед рівних і надалі не сміли наступати їй на улюблені мозолі, серед яких і Україна. Крим — це майданчик, де Кремль демонструє свої м'язи. Зверніть увагу на вдягнених у суперсучасні строї, озброєних до зубів "зелених гуманоїдів", на швидкісні броньовані "тигри" мотопіхоти, на мобільне переміщення військових підрозділів, на їхню готовність діяти рішуче і безпощадно — це має справити належне враження на м'якотілий Захід. Послухайте-но, що сказав міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров: "Держсекретар США Джон Керрі 7 березня передав мені папір, про який ми вам доповідали. У ньому ми знайшли концепцію, яка нас нібито не дуже влаштовує, тому що все сформульоване в руслі наявності начебто конфлікту між Росією і Україною і в руслі визнання доконаних фактів", — сказав Лавров на зустрічі з президентом РФ Володимиром Путіним. Тобто йдеться не про конфлікт із Україною (остання до уваги не береться, ніби її вже й немає), а із Заходом. 10 березня Джон Керрі до Москви не прибув, оскільки пакет пропозицій Вашингтона був не готовий.

Чи є місце для України в цій боротьбі Росії за місце під сонцем? Мабуть, ні. Бо незалежна Україна та імперська наддержава — речі не сумісні. Без України Росія просто не зможе нею стати. А тому намагається убити одразу кількох зайців: поглинути нашу країну і заодно під час гарячої фази конфлікту ( якщо така наступить) винищити цвіт української нації, її патріотів. Америка теж не має права "зливати" Україну, бо зганьбиться на весь світ і надовго втратить статус наддержави, чого вона собі не може дозволити. Потрібен компроміс, хоча б такий, як 1961 року, коли наддержави розійшлися миром, а революційну Кубу вдалося врятувати. Вагомим фактором у цій грі і буде наша готовність захищати Вітчизну...

Слабкість сили

Протягом останніх днів світ бився наче риба об лід, намагаючись угамувати агресивні апетити Кремля. Для цього застосовував традиційні інструменти в межах системи безпеки, сформованої наприкінці Другої світової війни Черчіллем, Рузвельтом і Сталіним і розвиненої пізніше лідерами СРСР, США та Європи. Путіну цими днями телефонували президент США Барак Обама, канцлер Німеччини Ангела Меркель (вона нині за впливом і авторитетом в Європі на місці Черчіля), дві індивідуальні розмови в Парижі та Лондоні з міністром зовнішніх справ Сергієм Лавровим мав держсекретар США Джон Керрі. Прикметно, що Москва демонстративно відмовилася вести перемовини із представниками української влади, оголосивши її нелегітимною. Єдиним променем у цьому мороці невідомості було зауваження Путіна на засіданні Ради Безпеки і оборони про те, що з Україною треба починати відновлювати відносини. Проте його телефонна розмова з лідером кримських татар Мустафою Джемільовим, навпаки, посилила в українців почуття тривоги, бо господар Кремля заявив, що Україна не зовсім законно вийшла з СРСР, тобто фактично поставив її під сумнів як незалежну державу. Ось такі мухи, виявляється, літають у голові московського правителя.

Зрештою, минулої суботи Рада Безпеки ООН намагалася ухвалити резолюцію, яка визнає так званий Кримський референдум від 16 березня нелегітимним, проте Росія наклала на неї вето. Тобто зусилля світової спільноти щодо врегулювання російсько-українського конфлікту були марні, а система забезпечення миру виявилася неефективною, такою, що не відповідає сучасним реаліям. Бо вона не знає, як діяти за ситуації, коли хворий на шизофренію правитель, погрожуючи світові ядерною дубиною, претендує на нові території або диктує свою волю сусіднім країнам. Одне слово, світова безпека скотилася до рівня 1938 року, коли біснуватий фюрер почав розбудовувати свою імперію. Враження таке, ніби людство не засвоїло уроків Другої світової війни, в якій загинуло понад 50 мільйонів людей.

Варто нагадати, що такі криваві жнива ця бійня зібрала навіть за відсутності ядерної зброї. Тож можна лише уявити, що чекає людство в разі використання цих смертоносних арсеналів. Його доля — на волосині. Для багатьох політиків та аналітиків цілком очевидно, що треба негайно формувати нову концепцію світової безпеки, але без участі Путіна, для якого не писані будь-які міжнародні закони та угоди. Може, треба запровадити таку норму, за якої кандидати у президенти всіх країн мали б пред'являти генеральному секретарю ООН довідку про свій психічний стан? Або краї— нам-членам ООН належало б ратифікувати конвенцію, згідно з якою агресія проти суверенної держави має автоматично вести до імпічменту глави держави та розпуску парламенту? Та й повноваження цієї організації, на думку багатьох експертів, годилося б розширити. Про це мали б незабаром подумати лідери провідних країн, які входять до елітного клубу G-8, на своєму саміті 4-5 червня. Висловлюються пропозиції провести цей захід не в Сочі, як планувалося раніше, а в Лондоні і без участі Росії. Та чи вистачить рішучості і сміливості у світових лідерів довести цей задум до кінця?

Росія в результаті своєї агресивної політики в Криму на довгі роки втратить повагу світової спільноти. Про це у неділю заявив голова Ради Безпеки ООН, міністр закордонних справ Люксембурга Жан Ассельборн в інтерв'ю агентству Reuters. "Я не можу собі пояснити, чому Росія, щоб одержати Крим, ставить на карту довір'я до себе як до політичного партнера, а також свої економічні інтереси та принципи правової держави", — заявив високопоставлений дипломат.

Та, схоже, Путіну начхати на світову повагу, бо він тепер вважає себе законодавцем нової моральності у міжнародних відносинах, суть якої...у відсутності будь-якої моральності. Так діяли колись фашисти і більшовики, здійснюючи черговий поділ Європи. Йшли до мети, не гребуючи ніякими засобами. Відчуваючи повну безкарність, Кремль за правом сильного сьогодні теж намагається нав'язати світові свою гру. Під час останньої зустрічі держсекретаря США Д. Керрі та міністра закордонних справ Росії С. Лаврова останній вручив своєму колезі проект документа "Про групу підтримки України", в разі підписання якого провідні країни світу мали б погодитися з російським сценарієм урегулювання української кризи. Нарешті стало відомо, чого ж хоче Москва від Києва. Вона вимагає негайно виконати зобов'язання, які містяться в угоді про урегулювання ситуації в Україні від 21 лютого 2014 року щодо вилучення нелегальної зброї, звільнення незаконно захоплених будинків, вулиць і площ (он для чого проросійські сили сьогодні захоплюють приміщення в східних регіонах), а також об'єктивного розслідування актів насильства в грудні 2013-го — лютому 2014-го. Без зволікань скликати за рішенням Верховної Ради України Конституційні збори з рівним представництвом усіх українських регіонів для ухвалення проекту нової федеративної Конституції, яка має закріпити принципи верховенства закону, захисту прав людини, всіх національних меншин, свободи слова, а також інші засади, які забезпечать політичний устрій України як демократичної федеративної держави із нейтральним військово-політичним статусом.