На перше в Італії зазвичай подають пасту (макарони), на друге — добрячий шмат м'яса, на третє — фрукти, далі — кава. Завершальну крапку в цьому черевоугодництві ставить чарка лікеру "цетронелло" або "лімонелло". О, як італійці люблять спагеті! Пан Роберто, котрий полюбляє куховарити, розповідає, що макарони можна наповнювати м'ясним фаршем, морепродуктами, грибами, посипати тертим сиром "пармезаном", змішувати з томатним соусом та всякою всячиною. Варіантів не злічити. Є паста-ашутто, паста-фаджолі, паста-карбонара, паста-вонголи і т.д. Здається, вся фантазія італійців спрямована на пошук все нових і нових рецептів приготування цієї страви. Мають вони і цілу теорію добору вин. Годинами можуть обговорювати їх смакові якості. У нас на столі стояла пляшка сухого червоного вина з села Белосгвардо, що неподалік Салерно. Щоб описати його смакові якості, треба бути італійцем. Бо сказати: "кисле", "терпке", "солодке" — нічого не сказати.
Сеньйор Роберто прожив гідне життя. Адвокат за освітою, він успадкував від свого батька маленьку ювелірну крамничку, тож його сім'я жила безбідно, хоча й не розкошувала. Має трьох синів, шістьох онуків, уболіває за футбольний клуб "Наполі", захоплюється політикою італійського прем'єра Берлусконі, чув про наших Ющенка, Тимошенко, футболіста Шевченка. Знає два українських слова: "Так! Ющенко!", які вивчив узимку 2004-го, коли Україна гриміла на весь світ своєю революцією. Господар дому — типовий продукт виховання пані Марії. Спочатку він намагався керувати нею, в чомусь обмежувати, але вона швидко поставила його на місце, і тепер тримає дисципліну в домі. Марія ніби член великої сім'ї Наполі. Господар не нахвалиться її кулінарними здібностями, особистими якостями. Він вважає, що всі українці такі, як і пані Марія: дуже чесні, чуйні, самовіддані, працьовиті, охайні, культурні. "Можна хоч мільйон залишити, не візьмуть..."
Нехай собі так вважає. А ми ж знаємо, що насправді буваємо різними...
Грудень 2009року.
Червоне і чорне
Долі українських заробітчан гаптуються різними кольорами: чорним, білим, червоним та іншими. Переважає, на жаль, чорний. Якщо ти не маєш документів, то прав у тебе не більше, ніж у собаки бездомного.
Італійська дієта
Люба Савченко приїхала до Салерно з Нікополя. Була там досить успішним підприємцем: наймала п'ять продавців на міському ринку. Але бізнес, як кажуть, луснув. Їхала до Італії на рік-півтора — аби поповнити свої капітали. По приїзді півтора місяця поневірялась. Із першою роботою теж не пощастило: доводилося працювати по 18 годин, прати вручну, готувати їжу на сім'ю з 10 осіб. Харчувалася, чим доведеться. Схудла на десять кілограмів, тож одяг, в якому приїхала, став висіти на ній, як на жердині. Італійська "дієта" виявилася дуже ефективною. Тому наступну роботу, попри всі її недоліки, можна було назвати раєм. Доглядала за бабусею, син якої — відомий у місті архітектор. З'явилося трохи часу для себе, стала читати, писати вірші й оповідання. Роботодавець пообіцяв, що з допомогою своїх зв'язків дуже швидко оформить їй усі документи. Та оформляє й досі. Це один із недоліків італійців: наобіцяти сім мішків вовни і нічого не зробити. Халатність архітектора дуже дорого обійшлася Любі. Якось у неділю гуляли вони з подругою містом. Щойно стали спускатися з п'яца Сан Франческо на Лунгамаре (набережну), як мимо них, наче вихор, промчала молода парочка на мотоциклі. Дівчина шарпонула Любину сумочку. Та так сильно, що та впала, розбивши обличчя, голову, обчухравши коліна. Перехожі викликали "швидку" і поліцію. Карабінери першим ділом попросили пред'явити документи. А їх нема. Повезли її у місцевий відділок, звідти — у Рим, де помістили до спеціального центру для утримання нелегалів. По суті, то була в'язниця, ба навіть концтабір, бо у європейських в'язницях харчують наче в санаторіях, утримують у пристойних кімнатах, схожих на готельні номери, надають медичну допомогу, а тут в одній кімнаті з загратованим вікном — близько двадцяти осіб. Сигаретного диму у ній — хоч коромисло вішай. Знову почалася для Люби дієта. Співмешканці — повії, злодії, бомжі, інший непевний елемент. Були, звичайно, і такі, як Люба, — жертви поліцейських облав, нелегальні "страньєре" або іноземці без документів. То була жорстока школа боротьби за гідність. Бодай її нікому не проходити. День тягнувся, наче рік. Так тривало два місяці. Щодня чекала, що зайдуть і скажуть: "Вас депортовано" і повезуть у супроводі поліціянтів в аеропорт. Це найгірше, чого можна було сподіватися. Уявіть собі: повертається заробітчанка на Батьківщину без документів, без грошей, без речей, із побитим обличчям, синцями під очима. Яка ганьба! На щастя, присуд виявився м'якшим: самій протягом п'яти днів, без супроводу, депортуватися. Щоправда, один із працівників того похмурого закладу подружньому їй шепнув на вухо, що такі присуди мало хто виконує. І вона знову опинилася в Салерно. У тій же сім'ї, на тій же роботі: архітектор виявився таки порядною людиною, підтримав її у тяжку хвилину.
"Кохайтеся, чорноброві..."
Більшість українських заробітчан в Італії — жінки: молоді, середнього і навіть похилого віку, заміжні, незаміжні, розлучені. Певна річ, що й доля складається по-різному. Італійці закохуються в українок і навпаки. Утворюються шлюби, тимчасові союзи, розпадаються сім'ї в Україні і в Італії. Кому як пощастить. Ганні Чайці пощастило: вийшла заміж за Антоніо Франческолі, людину, в якої, як мені здалося, майже немає недоліків. Виріс у сім'ї, де, окрім нього, було ще семеро дітей. Батько загинув на Другій світовій війні. Аби вижити, вдова і її діти трудилися з ранку до вечора. Антоніо змалку освоїв професію рибалки-пірнальника, який з морського дна збирав для місцевих ресторанів різні делікатеси, як тут кажуть — "фрукти". Нині він — професійний більярдист, який кілька разів вигравав турніри Салерно і навіть провінції Кампанья. Був разом із Ганною двічі в Україні, в захопленні від неї. Вразив сім'ю Ганни вмінням куховарити. В обох, у Ганни й Антоніо, є дорослі діти від попередніх шлюбів. Тепер утворилася велика українсько-італійська родина. Одне слово, ідилія.А от Надійці Коляджин не пощастило. Викласти коротко все, що випало на її долю, неможливо. Може, колись хтось опише в романі пригоди цієї дівчини та її матері. Було їй вісімнадцять, коли приїхала з України в Італію, де вже років десять працювала її мати Марійка Коляджин. Гарна весела дівчина одразу ж привернула увагу місцевих хлопців та чоловіків. Тож стали липнути до неї, як мухи до меду. Особливо упадав навколо неї чорнявий красень Джузеппе. Закрутилася у Надійки голова від уваги та компліментів, якими обсипав її цей донжуан. Освідчився у коханні, запропонував руку й серце. Навіть привів до своєї матері пожити тимчасово, поки він як слід підготується до весілля. Ох, ці італійці, — майстри зваблювати дівчат, любителі любовних авантюр! Надійка літала на крилах щастя. Раділи обоє, коли дізналися, що у них буде дитина. Та якось несподівано випливло, що Джузеппе... одружений. Обурена Надійка втекла до матері. А наступного дня італійський ловелас приніс їй гроші і запропонував позбутися дитини і забути все, що між ними було. Дівчина випхала його за двері разом із грошима. Якби не підтримка матері, то, напевне, наклала б на себе руки. Вирішила народжувати. У пологовому будинку до неї став учащати інший італієць. Зізнався, що вона давно йому припала до серця, що чужа дитина його коханню не перепона, тож після одруження запише крихітку Діанку як свою рідну дочку, і таке інше. Мати, як могла, вмовляла дочку бути обережною, бо вже обпеклася. Не послухалася. І знову втрапила у халепу. З'ясувалося, що новий кавалер Надійки, Маріо, не лише одружений, а й не в добрім ладу з законом. Поводився з нею, наче рабовласник із рабинею: бив, не дозволяв виходити на вулицю, залякував. Страхом тримав біля себе. Мати намагалася визволити дочку й онуку, але діставалося і їй, та так сильно, що одного разу потрапила до реанімації. Поліція не реагувала на заяви, якоїсь там "страньєре" (іноземки). Дуже часто Маріо змінював адреси проживання, як це буває з тими, хто не дружить із законом. Мати місяцями не мала від дочки жодної звістки. Одного дня нарешті почула її голос у слухавці: "Я в Генуї, народила дитину, але не приїжджай, бо він тебе уб'є". Мати все одно покинула, як мовиться, печене й варене, і примчала до дочки. І так було кілька разів. Щоразу заставала одну і ту ж картину: Надійка з опухлим від сліз обличчям, синцями і п'яний розлючений зять. А якось дочка зателефонувала матері з психіатричної лікарні. Від систематичних побоїв та брутального ставлення у неї стався психічний розлад. Будь-хто не витримав би таких знущань, тим паче молоде дівча. Коли телефонувала, просила: "Мамо, рятуй дітей, бо вони залишилися з ним..." З того моменту почалася боротьба Марії Коляджин за своїх онуків. Билася, мов риба об лід. Пройшла через суди, приниження, добиваючись права опікунства над дітьми. Їй пропонували відмовитися від своїх намірів, бо чимало багатих людей були готові удочерити обох крихіток. Дехто пропонував їх навіть продати. Але Марія не здалася, хоча не мала грошей, а італійські закони були не на її боці. Про її біду дізналися навіть італійський прем'єр Берлусконі та український Президент Ющенко. Про неї писали й розповідали всі італійські засоби масової інформації. Та найбільше допомогла жінці Ольга Тарасюк. Були такі моменти, коли керівники держустанов розводили руками і відводили очі, мовляв, справа безнадійна. Але ці дві жінки продовжували боротися і таки перемогли. Суд надав Марії Коляджин право опікунства над маленькими Діанкою і Даніелою. "Молю Бога, благаю всі українські та італійські інстанції, аби допомогли мені виїхати на Батьківщину разом з онуками, де вони будуть у безпеці", — плакала вона, пригортаючи до себе діток. На закінчення цього сюжету просяться слова: "Кохайтеся, чорноброві, та не з італьяно..."