Орел!.. Кожному з нас лишається тільки виконувати без жодного опору й слухняно його накази. Та й не з тих він, що можуть стерпіти, особливо за походу, якийсь опір, і саме тому, що це взагалі розходиться із звичаєм військовим, коли над усім повинна бути одна воля — воля військового гетьмана, і тому, що, як ти зауважив, Сагайдачний знає, що чинить, а це вже кількакратно довів своїми звитягами славними й над турками, й над татарами, й над москалями. Та побачиш сам: за кілька день будемо під Очаковом, де зібралася на нас ціла громада турецьких галер та сандалів.
Слухав Павло й усе більше впевнявся, що має діло хоч і з молодою, але розумною, освіченою й бувалою людиною. Спало на думку давне бажання розібратися в тих сумнівах, що бентежили душу його ще з Канева, що на них сам він не міг знайти відповіді й які відкладав на слушний час. Величність ближчого наміру Сагайдачного цілком захопила, полонила його, а віра в те, що гетьман ліпше знає, що чинити треба для рідного краю, примусила Павла приховати свої сумніви й робити те, чого вимагало від нього його нове становище. Чомусь здалося йому, що саме тепер настав той слушний час, коли з ним розмовляє товариш, що, як видно з усього, багато знав й близький до гетьмана.
— Доводилось мені… — почав він несміливо й плутаючись трохи, — і в Каневі, та як і сюди їхав, думати про те, хто нам більший ворог… чи турки, що їх ми сливе ніколи й не бачимо на Україні, чи магнати, що панують над нами разом із своїми посіпаками, жидами. Ти ж знаєш, пане-брате, яково живеться нашому людові під магнатами… Ще як польний говорив до січовиків у Каневі, закликаючи їх до війни з турками, то я собі думав: хіба нас турки гноблять, хіба вони нами поневіряють? Вороги найбільші наші — магнати, а коли турки збиралися їх бити, то й нехай б'ють, чого ж нашим козакам іти накладати головами, обороняти від загибелі нашого ворога? Щоб він зміцнів та ще дужче напосів на нас?.. Коли я їхав з Канева до Чути, щоб там зустрітися з січовиками, то мусив оборонити наших людей від гайдуків пана Потоцького, що били їх канчуками за втечу від нелюдського життя в пана… І це, кажуть, скрізь так, по всій Україні… Коли б я не був певний, що наш гетьман ліпше від нас знає, з ким нам треба битися, то кинув би Запорожжя й пішов би шукати правди десь інде… А ти, пане-брате, якої про це думки?..
Хмель уважно слухав і дивився, дивуючись, на молодого велетня, що так легко давав собі раду з дужими напасниками і водночас був такий безпорадний у боротьбі з своїми думками і сумнівами. Але не признати слушності цим важким, як колоди, та невкладистим думкам канівського колишнього міщуха він не міг.
— Твоя правда, дорогий Жбурляю, — відповів він по хвилі Павлові, — і не сам ти тільки доглупався до неї. Були такі, що так само думали, як і ти, та й не тільки думали, а людно й оружно повставали на панство. Ти ж чув, мабуть, про повстанця славного лицаря Наливайка Северина?
— Та дещо чув, аякже…
— Ну, а чим скінчилася його боротьба а панами? Теж чув?
— Чув, чому не чув… Погано скінчилася.
— А чому?
— Таж тому, мабуть, що потуга панська була далеко більша. А ще, кажуть… згоди не було між нашими.
— Отже, боротися, пане-брате, з панами — це не пусте діло, як може декому здається, тому й гетьман наш, пам'ятаючи долю Наливайка й Лободи, варується поки що стати на цей шлях і воліє вичікувати… Щоб побороти панів, для цього треба всім по всій Україні одностайно стати, інакше кінчиться так, як і в Наливайка, й наступить ще гірше безправ'я й гніт.
— Та само ж це не станеться, а мусить хтось почати?
— До цього прийде, Жбурляю, я глибоко в це вірю, але коли — ніхто не знає поки що.
Хмель глибоко замислився на хвилю, а потім, стенувшись, додав:
— Так, прийде… І ми ще, Жбурляю, доживем до цього.
З розмови цієї побачив Павло, що не його самого посіла ця дума, що вона носиться в повітрі, зріє, набирає сили й розгону, і вельми втішився.
Щодалі Дніпро ставав усе ширший та ширший. Супроводжені криком чайок, бистро линули запорозькі байдаки мерехтливими на сонці хвилями, й не один із козаків, особливо з новаків, що не збайдужів іще в обставинах суворого січового життя до краси, цілими годинами вистоював, спершись ногою на облавок свого байдака, й не міг очей відірвати від величного видовища. Тікали назад мінливі смарагдові береги з плавнями, лісами, чагарями; піскуваті просереди, мілизни-острови; мрійливі саги з нахиленими над ними велетенськими вербами та осокорами; широкі, як озера, лискучі на сонці затоки, вкриті табунами всякої дикої птиці; зелені острови — і ніде-ніде ані людини, ні людського житла…
А сонечко котилося все вгору, вгору…
ХV
Не зупинялися ніде і вночі, тому вже другого дня надвечір опинилися в широкому, як море, гирлі Дніпра.
Із того, що на бородатому обличчі рухливого, невсипущого гетьмана ввесь останній час грала весела ухмилка задоволення, Павло догадувався, що все йшло добре, що гетьман певен у собі і в товаристві й повен надії на щасливий кінець своєї великої виправи. Він говорив із старшиною більше, ніж звичайно, й навіть жартував, а на вечерю звелів роздати братчикам по доброму михайлику оковитої, без якої й у найважливіших походах не обходилося в харчових запасах.
— Бачу, що все гаразд, — звернувся Павло до Хмеля, коли той відійшов від Сагайдачного по якійсь короткій розмові, — гетьман веселий, а за ним і товариство повеселішало,
— Гетьман задоволений, що все йде так, як він собі розрахував іще на Січі, — відповів Хмель. — Річ у тому, що незабаром із лівого боку почнуться Прогної — озера сільні, а на тих озерах завжди вештається багато всякого чужою люду коло сільного промислу… Невигідно нам, щоб нас бачив хто з берега й порахував потугу нашу, тому гетьман і важив на те, щоб проминути цей берег уночі: зустрінемо кого на воді — потопимо, а з берега вночі ніхто не побачить і не почує. Вранці, як сонечко підіб'ється геть-геть, будемо коло Очакова, де стоїть більш як п'ятнадцять каторг і велика сила сандалів із турецьким військом. Сонце буде туркам просто в вічі, й нас вони запримітять тоді тільки, коли вже пізно буде…
Хмель поглянув на захід сонця.
— І година сприяє нам, — промовив задоволено, — ранок буде напрочуд гарний, а сонце сліпуче сяятиме. Легка рука в батька гетьмана…
Покмітивши величезну зацікавленість у Павлових очах, він поляскав його панібратськи по плечі й засміявся:
— Вчись, Жбурляю: досвід на війні не менше важить, ніж зброя. В дурного ватага гинуть тисячі там, де в розумного горстка звитяжить.
Те, що відбувалося на чільному байдаку, через ближчі до нього передавалося далі, й бадьорий настрій кошового не лишився ні для кого таємницею, підбадьорив іще більше жадне бою козацтво, окрилив лицарський дух його новими надіями, струсонувши всією істотою. Ніхто про смерть не думав, хоч це було ж ніби такою природною річчю. А може, й думав як про річ, не варту лицарської уваги. Кожен думав про те, як він буде бити невірних на славу козацтву й собі, й не припускав навіть, що й його може спіткати така сама доля, а коли хто з розважніших усе ж таки хоч жартом нагадував про "кирпату", то на це був або поглум із неї, або зухвале — "ат! раз мати родила, раз і помирати…" Бажання впитися хмелем бою, пораювати його шалом, зажити лицарської честі й слави було в кожному з козаків могутніше за чуття смерті; а на тім світі — на тім світі всякому, кому судилося полягти в бою, уготовано пишне місце в раю. В цій мірі вони, вірні, мало чим відріжнялися від невірних.
Лагідна літня ніч спустилася на широкий, як море, лиман Дніпра-Славути й розсипала небом зорі, ніби прибралася в свої найкоштовніші шати. Та ніхто з козаків на те не зважав, або зайнятий коло опачин, або дрімаючи під одноманітний плюск весел. Лише невпокійний, невгаваючий гетьман знав ціну самоцвітам небесним. Винозорим оком прозирав він пітьму над тихим лоном води і, кидаючи зчаста погляд угору на зорі, напівголосно й коротко давав наказ стерничому. Вів сам, нікому не довіряв, бо сам за все й відповідав. Гасло було: ані люлечки й тихо, анічичирк до світанку!.. І все завмерло на байдаках…
Скінчивши чергу на гребці, Павло обережно просунувся між заснулими й дрімаючими братчиками назад, сів, спершись на облавок, щоб хоч трохи задрімати й перепочити до ранку, й замислився, дивлячись у темінь ночі. Десь далеко-далеко — певне, на тих сільних озерах на Прогної — горіли огні: мабуть, робітники на сільних промислах варили свою вбогу вечерю й розпалили для того веселі вночі багаття. Повечеряють мирно при їх світлі й лягатимуть відпочивати, а завтра прокинуться, як задніє, й нікому на гадку не спаде, що цеї ночі під покровом темряви близько від них, морською затокою простуючи в море, просунулася велика козацька сила. Тільки згодом, як буйні хвилі в затоці приб'ють на плитку, піскувату мілизну уламок байдака чи галери або посинілий, набряклий труп голомозого турка чи запорозького чуприндаря — тільки тоді догадаються, що десь на морі був бій. Поховають трупа глибоко в пісок, ще й могилку насиплють, а якщо то будуть люди з України або козаки з Запорожжя, що вирядилися сюди по сіль для товариства, то ще й хреста поставлять над братчиком; а копаючи могилу, все питатимуть один одного: і коли потуга тая січова пропливла в море, що ми й не бачили, й не чули?..
Так, бій… Завтра, як сонечко підіб'ється геть-геть, щоб світило бусурменам просто в вічі й сліпило їх… Так казав Хмель… Чи він бував уже на морі, що знає, чи це йому сам гетьман сказав?.. Схоже на те, що бував у бувальцях, хоч і молодий іще. Та, мабуть, не тільки на морі бував, а й світа бачив…
І знову думи Павлові вертаються до завтрашнього бою. Не боявся він його анітрішечки — навпаки, хотів його, як і всякий братчик, але… якесь чудне почування було. Адже ж і полягти може в цьому бою, і дивного нічого не буде. Перемоги був певний, але переможе все товариство в цілому, а деякі окремі братчики можуть і не побачити тієї звитяги, і навіть напевне не побачать. А він, Павло?.. Защеміло серце, й разом перед очима став образ неньки й образ Орисі. Підкотило до горла, й непрохані сльози набігли на очі.