Ліве колесо "сиренки" відкотилося на кілька метрів і лежало тепер на самому краю узбіччя. Шосе було встелене друзками скла. Ярослав підбіг до "сиренки" й витяг з машини непритомну дівчину. А нікого більше й не було на цьому шосе – шофер "стара" десь або втік, або, поранений, кудись поповз. Тільки мовчання, потріскування вогню, який забарвив шосе у теплі червоні кольори, та сипучий гомін дощу. Ярослав втягнув дівчину у "фольксваген", поклав її на задньому сидінні й рушив з місця, обережно об'їхавши вантажне авто, щоб самому не впасти в кювет. У лікарні він вперше роздивився цю" дівчину – вона навіть не стогнала, коли її швидко роздягали, краючи ножицями обгорілий її одяг. Хлопчаче коротке волосся, ніжна шия, ледве розтулені сухі уста. Вона була струнка й легка, мов квітка. Дівчину забрали до операційної. Ярослав уже хотів їхати, але вийшов заклопотаний хірург і сказав, що негайно потрібна кров, бо стан дівчини погіршав, шок, опіки й кровотеча, і запитально подивився на Ярослава. Я не знаю, розгублено сказав Ярослав, холонучи від самої думки про це... якщо треба... може, візьмете в мене? Хірург наче чекав на таку відповідь – зрадів і сказав, що зараз же перевірить, яка група крові у пана з України. Тепер одна тільки благальна думка мучила Ярослава, аби так вийшло, щоб у нього кров виявилася не тієї групи, що потрібна дівчині. Зрештою, він зробив усе, що міг, а все інше – справа чистого випадку. Совість його буде чиста, ну, а кров – тут, як кажуть поляки, трудно... Але хірург, задоволений, оголосив, що пан належить до категорії універсальних донорів, а його кров – до найліпшої, нульової групи, яку можна переливати всім людям, і якщо пан ласкаво згодний, то... Все, подумав Ярослав. Наче приречений на страту, він пішов у кімнату, де все біле, стерильне, запах йоду та ще якоїсь капості, а лікарі в жовтих жуваних халатах.
– Не можна бути Ісусом Христом і водночас займатися боксом, – сказав Вячек. – Ти хочеш поєднати ці дві зовсім не сумісні професії. Я думав, ти сильний, а ти...
– А що б ти зробив на моєму місці?– не витримав Ярослав, відпускаючи навіть кермо "фольксвагена". – Скажи!
Звичайно, подумав Дворжак. Не можна вигравати першість Європи, коли в тебе висмоктали дві чи три склянки крові. Вячек тоді не поїхав у Катовіце, і в цьому було найбільше нещастя, бо, якби він там був, ніколи цього б не сталося. Але Вячек захварів на запалення легень, лікарі категорично заборонили йому вставати з ліжка, і Ярослав поїхав сам: у цьому було головне нещастя, .бо потім справді із цього залізного кола подій годі було вибратися хлопцеві. Вячек дивився фінальний бій у Катовіце по телевізору – він не впізнавав Ярослава: вже в першому раунді Яцек Міхта кількома сильними ударами вивів Ярослава з рівноваги, збив йому дихання, змусив вдатися до клінчу, навмисного захвату, коли ти вішаєшся на шию суперника, затягуючи час, поки рефері не крикне: брек! Ніхто в Ярополі з такою ясністю і очевидністю не розумів, що назріває катастрофа, але старому Дворжаку стало погано, вій прийняв валідол і вимкнув телевізор. Бій був програний вже в першому раунді.
– Але навіщо ти зараз це зробив? – спитав Дворжак. – Ти ж давав мені слово...
– Знаєш що, – сказав Ярослав, зупиняючи "фольксваген", – мені набридли твої молитви. Сідай за кермо, а я посплю. Дай мені поспати.
Він вмостився на задньому сидінні, навіть приліг і заплющив счі. Та спати не міг.
В усьому, звичайно, був винний цей клятий хірург. Бо це він видрукував оту дурну сенсаційну замітку спочатку в "Газеті роботнічій", а потім її передрукували й у нас:
ДРІБНИЙ ФЕНОМЕН
Під час автомобільної катастрофи поблизу м. Тихи була тяжко поранена гр. Кристина С., яка, крім того, дістала тяжкі опіки II ступеня. Радянський громадянин Ярослав Гамалія, відомий боксер, який доставив поранену в лікарню, погодився негайно віддати свою кров потерпілій. Цей благородний вчинок врятував життя Кристині С. Але великий подив місцевих лікарів викликав той факт, що опіки на тілі потерпілої загоїлися неприродно швидко – всього за 3 дні. Дослідження, проведені в інституті гематології ім. Гіршфельда, показали, що кров Ярослава Гамалії має чудові цілющі властивості, оскільки в ній міститься велика кількість протиопікових антитіл – спеціальної білкової субстанції, котра прискорює процеси гоєння тканин, ушкоджених вогнем.
Стара пантофля, подумав розлючено Ярослав. Хіба хтось його тягнув за язика з тією сенсацією? Боже, який, шахсей-вахсей зчинився, коли цю замітку передрукували "Известия"! Тисячі листів від обпечених з проханням дати свою кров, якісь кореспонденти – із журналу "Здоров'я", "Знание – сила", "Войовничий атеїст" – біс зна звідки, – і почала губернія писати! Нариси, репортажі, кореспонденти... Приїхали лікарі з Києва та Москви, брали кров на дослідження – багато крові. Нарешті старому Вячеку вкрай' остогидло все це, і він сховався з Ярославом на Рябому Хуторі. Ніхто не знав;, де вони. Тільки деякі відповідальні працівники Федерації боксу, які дуже неприхильно дивилися на цю чортівню, що закипіла навкруг Гамалії, знали місце їхньої криївки. Наближався віденський чемпіонат Європи з боксу, годі було жартувати. Вони жили в хаті на самому березі Богунки: вранці – свіже молоко, розминка – біг по піщаному – порожньому, куди око тільки сягає – березі, спеціальні вправи, відпочинок, мед. Потім тренувальні легкі бої з Вячеком. У дубовому гаю, серед прохолоди та зеленого затишку вони вигородили імпровізований ринг, старий одягав на голову шкіряний шолом і ставав схожим на пілота-випробовувача; вони відшліфовували з Ярославом різні серії ударів – швидкі і неочікувані, мов спалахи кульової блискавки... Інколи приїздили сюди спаринг-партнери, з якими Гамалія працював по шість або десять раундів – удвічі чи втричі більшу норму часу, ніж це передбачено формулою офіційних змагань. Ярослав перебував у блискучій формі, Дворжака аж розпирало від гордості та пихи – катовіцька історія не повториться, бо тепер уже він їхав разом з Ярославом, цього разу не буде ніякчх несподіванок. І раптом...
– Вона стояла переді мною на колінах, а це над мої сили, – сказав Ярослав, дивлячись у сиву потилицю Вячека та його червону шию, бо смага не приставала до старого – він тільки червонів на сонці, мов цеглина, кинута у піч.
– Вони завжди стоятимуть перед тобою на колінах! – вигукнув зі злістю Дворжак. – Вони будуть цілувати твої ноги, але тобі від цього не легше! Честь країни, твоя гідність вищі за всі їхні зойки та сльози. Їм наплювати на тебе, на твою власну долю, їм потрібна лише твоя кров. А ти, жалюгідний слизняк, слухаєш, замість того щоб послати їх...
На прикордонному КПП молодий лейтенант, перевіривши документи Дворжака та Гамалії, взяв під козирок, а потім сказав:
– Що ж ви, товаришу Гамалія... Ми так за вас уболівали...
– Так вийшло, – похмуро сказав Ярослав. – Бокс – це така річ.
– Щасливої дороги, —взяв під козирок прикордонник. Так вийшло. Так вийшло, й тут нічого не вдієш. Бо ввечері,
перед самим від'їздом у Відень, коли вони були в Ярополі, а Вячек на кілька годин покинув його, щоб зібрати валізку, до Ярослава постукала якась жінка. Коли вона увійшла до передпокою, він одразу зрозумів, з чим вона прийшла: нещастя накладає на всіх людей однаковий відбиток. Існує стандартна візитна картка нещастя, він останнім часом надто часто бачив ці картки.
– Благаю, – сказала жінка й упала на коліна, стара, в потертому пальті, з клунком у руках. Вона приїхала з Кемерова, де з сином її, який працював на металургійному комбінаті, сталося нещастя: його обілляло розпеченим металом під час плавки, й тепер він лежав у нротиопіковому центрі. Лікарі сказали, що марні всі їхні спроби врятувати йому життя, хлопець безнадійний. Вона витягла фото сина і показала Ярославові: гарний хлопець, тільки-но прийшов з армії, одружився, є дочка, не п'є й не курить.
– Я не можу, ви мені вибачте, – сказав Ярослав, – я зараз від'їжджаю, ніяк не можу. – Він посоромився сказати, куди й навіщо він їде, бо стара, нещасна жінка все одно його не зрозуміла б – що то є для неї Відень, урочистий марш, гімни, різноколірні прапори, синій ринг та елегантне мордокалічення. Бо тільки одне вона розуміла в цьому світі: її син помирає. Вона знову впала на коліна, клунок розв'язався, і з нього висипалися немудрі її пожитки: мильниця, гроші, загорнуті в хустку, шматок дешевої ковбаси та кусень хліба, гумова іграшка – лікар Айболить, куплена, мабуть, для онучки, старі окуляри та пошарпаний паспорт. Тоді Ярослав одягнувся й побіг з жінкою на станцію переливання крові.
– Знаєш, де я маю весь твій гуманізм? – вигукнув Дворжак. Вони під'їздили до Ярополя: світало, й холодне ясне місто купчилося на пагорбі в кристалічно-синьому супокої. – Я плював на всі гуманізми! – гнівався старий: —Досить тягав я на свою голову оту падлюку Кабачека... Досить! У кожного є своє призначення в житті. Твоє призначення бокс. Це єдине, що ти вмієш у цьому світі. А ти поліз у знахарі, у цілителі. Мільйони людей дивилися на тебе, уболівали за тебе, вони вірили тобі, а ти їх зрадив. І мене ти зрадив. Так, зрадив! Правильно наворожив тобі цей Альфред Макаронов. Ти підвів усю країну. Бо ти слинтяй, соплі розвісив... Хочеш під всіх руки підкласти! Не вийде, хлопче!
– Чого ти кричиш? – сказав Ярослав. – Ще не все втрачено. Скоро буде матчева зустріч, я підготуюсь і поб'ю цього Майснера. Ось побачиш – поб'ю.
Вони в'їхали в місто, яке ще спало.
– Прощай, – сказав старий біля свого будинку.
Він навіть не подивився на Ярослава.
– Коли тренування? – спитав Ярослав байдужим тоном. Дворжак відповів не одразу. Відніс валізку, прикрашену
яскравими готельними наліпками, до дверей, повернувся, забрав з сидіння портфель і, не дивлячись на Ярослава, буркнув:
– Завтра о дванадцятій. Тільки дивись...
Ярослав захлопнув дверцята "фольксвагена" й поїхав на Головпоштамт замовляти розмову з Кемеровом.
Сказання дев'яте, що містить у собі інформацію про мандрівку дирижаблем на південь України, даючії одночасно об'єктивний опис різних важливих подій 1643 року, серед яких варто хоча б згадати літературний авторів диспут з Юсуфом-пашею, капітаном невільничої галери.
Все почалося від того, як звернувся до мене директор Археологічного інституту з проханням виїхати негайно в район Херсонеса, де'знайдено було велику мармурову плиту з викарбуваним на ній давньогрецьким написом, в якому згадувалось наше місто Яропіль.