Описав одну кімнату-номер у звичайнісінькому готелі для середнього американця, до яких я сам, звичайно, не належу.
У Нью-Йорку є ще кілька готелів (бачив їх на власні очі з вулиці), але побувати там не довелося.
В один з них ви можете, якщо, звичайно, кишені обривають долари, заїхати із вокзалу власним вагоном, щоб не пертися через все місто з валізами, візками вантажника й прислугою.
Є готелі, перебування в яких за одну добу коштує близько тридцяти тисяч доларів. Я не мав нагоди там відпочивати, тому, звичайно, описати їх так детально, як "Вишневий сад", не можу. Там зупинявся Рональд Рейган зі своєю свитою. Що саме на ті гроші їм подавали, підносили, готували й загортали – це тільки він може сказати. Але я гадаю, що американський президент ті тисячі доларів за одне лише спасибі не платив. Не знаю, які там унітази – виготовлені з чистого золота чи інкрустовані діамантами. Очевидно, готель вартий того, щоб...
У Нью-Йорку є ще й інші помешкання, сказати б, готельного типу. Я там теж не мав честі бути. Але в одного американця про всяк випадок запитав:
– Які там номери?
Однак ніхто з моїх супутників того не знав. Доступ до готелю чоловікам закритий. Вивіска над входом пояснювала: "Готель для жінок і собак!"
– Вони під словом собака нічого не мають на увазі? – між іншим поцікавився я.
– Гадаю, нічого. А втім...
Тут зі швидкістю ракети пролетів спортивний "фераррі", і я останнього слова не почув. А жаль. Мені так хотілося донести його читачам.
Вікна в готелі не обов'язково відчиняти. Це вам не аристократичне передмістя Філстон і навіть не Рівердейл. Це – сам Нью-Йорк. Свіжого повітря тут шукати все одно, що в доменній печі – кисню. У готелі завжди працює кондиціонер. В моєму номері він працював на повну потужність, і думаю, до мене не має жодної претензії, У кожному разі, я його ні в чому не обмежував і не стримував. Денно і нощно давав можливість дихати на повні груди. Він не дихав тільки тоді, коли я засідав в ООН і прибиральниця оголошувала для нього тимчасову перерву. Решту часу мав змогу показати себе з найкращого боку і, слід віддати йому належне, гроші за свою працю одержував не даремно. Працював на совість, творив затишок, тепло і холод.
Я кілька місяців не відчиняв вікна. Американці (не всі, звичайно, а ті, що по телефону подзвонювали) таки доброго мені нагнали страху. Як тільки підійдеш до вікна – одразу з'являється відчуття, що попадаєшся на снайперську мушку. Але мій приятель, що жив перед цим у Нью-Йорку шість років, запевнив мене, що за три місяці цього може й не трапиться. Я заспокоївся, але щоб остаточно, то не дуже. І одного разу в темряві підійшов до вікна й відчинив його навстіж, А потім зі спокійним серцем пішов до приятеля в гості і, ніби нічого й не сталось, попивав собі англійський чай, яким він мене частував. Начаювавшись і надихавшись вволю свіжим повітрям від його кондиціонера, я повернувся до себе в номер. І знову (так само в темряві) зачинив вікно. Не знаю, що і хто там за цей час побував. Хай... Бо в ті дні я своїм життям, про всяк випадок, поклав не ризикувати.
Довелося мені побувати ще в одному готелі. Але вже під Вашінгтоном, де ми зупинилися на ніч. Готель виявився педорогий.
– Вам одну кімнату, сер? – ввічливо запитав портьє.
– Йес, сер.
– З кухнею, сер?
– Йес, сер!
– З ванною, сер?
– Йес, сер!
– З білими чи з різнокольоровими рушниками?
– З білосніжними, сер. Щоб як на Північному полюсі, сер!
–Йєс, сер. Серветки які вас влаштовують, сер: білі, голубі, оранжеві чи яскраво – червоні, сер? Для вас знайдуться і такі. Кольору кров'яного біфштекса, сер?
– Будь-які, сер. Тільки не чорні.
– О сер! На два долари скидка, сер. Кімнату-будуар чи просто ліжко, сер?
– Просто ліжко. Але хоча б з простирадлом.
– Йєс, сер!
– А подушка, сер?
Я уже знав, що означає подушка. На Манхеттені бачив.
– Ноу, сер!
Він, звичайно, був здивований, але цього нічим не видав.
– Матрац, сер?
– Ніяких матраців, сер, – запротестував я. Наляканий "подушкою", подумав, що пропонує мені гомосека. Звичайне ліжко й простирадло.
– Йєс, сер! А ковдру, сер?
Ну, нечисть, подумав я. Під ковдрою він, мабуть, має на увазі свою бабулю.
– Ноу, сер.
– Ви аскет, сер?
– Я Рахметов, сер, виступаю тут під псевдонімом Аїстов. – Своє прізвище подав у російському варіанті, щоб остаточно збити його з пантелику.
– Це нас не цікавить, сер. Нас цікавлять тільки долари, сер. Кухню сервірувати, сер? Ложки, виделки, ножі. Тарілки, миски, мисочки, каструлю, чайники, кавоварки, сер?
– Навіщо так багато? Я сюди без сім'ї і родичів приїхав. Усе по одному предмету.
– Йєс, сер!
Валізи в номер я позаносив сам. Портьє мені хотів допомогти, але я відмовився. У номері все блищало. Все було білим-білим, і якби не зігрівало мене електричне тепло, то можна було подумати, що перебуваю на одному із крайніх полюсів.
Ліжко неначе маленький приватний аеродром. На ньому лежало таке біле простирадло, що я негайно одягнув чорні окуляри. Але й крізь них побачив, що, крім простирадла, там нічого нема: ні подушки, ні ковдри, ні матраца... Сльози затуманили мені зір. Гордість не дозволила сказати:
– Сер, чорт забирай! Де тут в біса подушка, матрац і ковдра?
У мене все це висіло на кінчику язика. Але я стримався. Портьє мені признався, що жив у халупі, яку збив із ящиків з-під сигарет на Манхеттені. І що таке подушка, матрац і ковдра – він добре знає.
Хай краще думає, що я справді аскет, а не наляканий рекламами й телепередачами дивак.
Коли вже витерся білосніжним, завбільшки з простирадло рушником, мені раптом трохи стало легше, другим я укрився, підсунув під голову кулак і умиротворено заснув. Снилось мені, що я сплю на манхетенській решітці (спіднизу мене підігрівають гарячі струмені тепла – в багатьох будинках американців обігрівальні мережі проходять попід підлогою), і в мене замість кулака під головою величезний гудзонівський валун. Було затишно, приємно. Люди переступали через мою голову, й ніхто не став на руку.
МАЛЕНЬКИЙ РЕКЛАМНИЙ АНОНС № 17
Кожен, хто записується на будь-яку екскурсію, ставить перед собою певну мету: про щось довідатись, щось пізнати, на щось збагатитися.
Поклавши собі прогулятися з гідом по Манхеттену – центральному районі Нью-Йорка, – я також поставив мету розпитати гіда про святу "трійцю", яка тут народилася на світ. Через кілька днів, 16 липня 1945 року, в штаті Нью-Мексіко одне немовля з цієї святої "трійці" вмерло, забравши з собою усе живе у величезному радіусі.
Ця "трійця" спочатку була закодована під назвою "Манхеттенський проект" і до неї входило троє новонароджених: атомна, платинова і уранова авіабомби.
Першу з них випробували у Нью-Мексіко, щоб потім дві її посестри опустити на голови жителям Хіросіми й Нагасакі. Платинові й уранові – випробовувалися. Чому! Саме про це я й хотів запитати у гіда, але він відкараскався від мене жартами. Гарний метод – жартувати, коли не хочеш сказати правди.
Розділ XVII. ПО МАНХЕТТЕНУ З ГІДОМ
Ніхто у світі мені так не подобається, як екскурсоводи. Екскурсовод, як на мій погляд, – це невичерпне джерело енциклопедичних знань і невичерпна криниця гумору. Жаль тільки, що під час їхніх пояснень нікого з них не можна збити з курсу розповіді. Як тільки зіб'єш, одразу все починають спочатку, мов учні, що чудово завчили вірш, але можуть його декламувати тільки починаючи з першої строфи.
Не знаю, як хто, а я особисто в захопленні від екскурсоводів. Вони завжди мені нагадують вічність у житті, як Ренесанс – у мистецтві. Кожний з них – це своєрідний Пікассо і Ренуар разом узяті.
А ще вони мені нагадують фельдмаршалів. Кожний з них крутить вашою головою, як йому заманеться. У цьому переконався, їдучи по Манхеттену в автобусі з чорними вікнами (мабуть, на честь чорного населення Америки, котрого тут, як сказав екскурсовод, тридцять п'ять мільйонів чоловік, і я йому повірив з першого слова), коли тільки те й чув:
– Поверніть голову ліворуч...
І я повертав.
– Тепер гляньте прямо перед собою.
І я дивився.
– Поверніться назад.
Я різко повертався.
– Поверніть голову праворуч. А тепер різко назад.
І за це я йому вдячний. У мене шийні хребці й досі як на шарнірах. Всі залежі солей, що назбирав за свій короткий вік, тут, на Манхеттені, вивітрилися, як сажа, й осіли в Гудзоні. Якщо вам колись доведеться там бути й ви захочете (хоч я не рекомендую) ковтнути пригорщ гудзонівської води, то одразу відчуєте присмак солі. Так і знайте – це сіль загнаних в піт нещасних туристів.
Але давайте розпочнемо нашу екскурсію. Спробуймо разом з вами й екскурсоводом уявити, що ви на відомому Манхеттені – центральному районі міста Нью-Йорка. Тому самому, який лежить на березі Гудзону, так названому на честь англійського мореплавця Генрі Гудзона. Він тоді служив в голландській Ост-Індській компанії (це були приблизно 1609-1610 роки) і ніколи не думав, що та його служба закінчиться для нього безсмертям. Мало того що його ім'ям голландці назвали річку, але вони не без його допомоги ще й купили той манхеттенський острів. Купили в індіанців. Точніше, не купили, а вициганили за вогненну воду й за добру дюжину намиста, чого так не вистачало дружинам індіанських вождів. Все це хлопцям обійшлося у шістдесят гульденів, на сьогоднішні гроші – двадцять чотири долари, що рівнозначно оплаті одного номера в престижному готелі за одну добу.
Коли наступного ранку вожді прокинулись і випили натщесерце трохи сирівцю, у голові в них просвітліло – продешевили. І пішли наступом на Генрі Гудзона та його товаришів по намисту.
Довелося негайно будувати Новий Амстердам з могутньою стіною. Ця стіна збереглася й до наших днів, але тепер називається трохи по-іншому – Уолл-стріт, що в перекладі на доступнішу мову означає – стіна-вулиця.
– Тепер ця стіна-вулиця найзнаменитіша в світі, – вихваляється гід. І це – правда. Тут уже нічого не скажеш. Бо нема більше в світі ніде такого п'ятачка землі, де б зберігалося стільки золота, як на цій вузенькій, видовбаній ущелиною між двома скелями в горах діловій вулиці Нью-Йорка.
Ви їдете вихідного дня нею, і від стін Уолл-стріт, від його огорож і дверей все віє не затишком, а холодом.