Й обов'язково приїздіть через два тижні до мене на Нову Слобідку. Там, над лиманом, побачите старезного клена і гніздо на спиляній вершині. Давнє-давнющє. Єдине в нашому місті. От коло того клену й хата діда Очеретяна. Через два тижні має прилетіти пара моїх лелек.
З Африки. В п'яти навколишніх селах жодного гнізда не залишилося, а до мене літають. Ось так.
Залишив креслення на столі, старанно розгладивши його та приклавши краї двома амперметрами, підкрутив сиві козацькі вуса і пішов геть.
Через кілька днів я, можливо, вже й не згадав би про його появу. Або вважав би, що той дід мені просто привидівся. Але щоранку бачив "трагіметрію лелеки", яка висіла на стіні, і казав собі: "Обов'язково треба навідатися до діда Очеретяна, подивитися на його лелек. Напевне, він знає про них чимало цікавого".
Десь через місяць я все ж таки не витримав, сів в автобус і подався на Нову Слобідку. Я спробував умовити ще кількох хлопців, але всі вони тільки посміялися з мене: "Подумаєш, "трагіметрія лелеки!" Креслення лелечиного крила! Кому не відома його форма!" А про лелек вони все дізналися з передачі "У світі тварин". Отож я подався туди один.
Розшукати старий клен з гніздом було неважко. Діда теж. Він ніби чекав мого приїзду — сидів на осонні біля хати і дивився на лелечиху, що господарювала в гнізді.
Може, зо дві години ми з дідом спостерігали, як поводилися птахи, як лелека підгодовував свою подругу, відганяв од гнізда якогось приблудного одноплемінника свого, що чомусь залишився без пари і прибився сюди хтозна звідки. А може, й мав пару, але шукав готового гнізда, щоб не будувати нове.
— Тобі, бач, пощастило, — мовив дід, коли приблуда нарешті забрався геть. — Я, он, уже тридцять років спостерігаю за лелеками, а щоб самотній прибився — таке бачу вперше. Тут тобі цілий театр. А в лелечиному житті їхньому, щоб ти знав, усього буває. Яків людському.
Потім він запросив мене до хати, напоїв домашнім хлібним квасом і розповідав усілякі дивовижні і трагічні історії з життя цих птахів: і про те, як у голодні для них роки деякі самиці викидають з гнізда пташенят, яких не здатні прогодувати, і про шлюбні танці на весняному лугу, і про леле чину вірність...
Що ближче було до весни, то частіше я згадував про діда Очеретяна. А помітивши якось надвечір зі своєї висотної лоджії лелечину зграю, відчув, що просто не маю права не провідати старого. Одначе минуло ще зо два тижні, перш ніж вдалося викроїти час для подорожі через усе місто на той берег лиману. Та коли остаточно зважився, то зрозумів, що їхати туди без Женьки нецікаво і нечесно. Останнім часом мені взагалі хотілося, щоб ми розставалися якомога рідше. Я так часто думав про неї, а те, що ми дружимо, було вже настільки очевидним, що про це якимось чином уже дізналися і вдома, і на станції юного техніка. Дійшло до того, що, побачивши мене, дівчата одразу питали: "А де Гайдученко?", і дивувалися, що я не знаю, де вона цієї миті.
— Ой, ніколи мені, — зітхнула Женька, вислухавши розповідь про діда і його лелек. — Але я все таки поїду. Не тому, щоб тобі веселіше було. Коли ще поговориш із таким дідом? Я поїду. А ось ти останнім часом геть забув про нашу заставу. Он, до художника вже понад місяць збираємося. А скількох ветеранів ми вже провідали без тебе.
— Ти ж знаєш, що незабаром міська виставка технічної творчості. А в нас із моделлю літаючого катамарана нічого не виходить.
— Виснажилася конструкторська фантазія? Не може бути цього!
— Фантазія не виснажилася. Виснажилися можливості нашого гуртка: того нема, те не діє, те занадто дороге для нас.
— А чому б вам не поговорити з нашим вожатим і його хлопцями? Адже на катамаранах вони знаються.
— Це ж звичайний катамаран, а...
— Знаю, літаючий, — мило всміхається Женька. — Ти вже тричі пояснював мені, що це таке. І хоча я так до пуття й не зрозуміла, навіщо він потрібен і що робитиме: плаватиме чи літатиме, все одно цікаво. Суднобудівники зможуть допомогти вам. Ну, хочеш, я поговорю з Віленом?
— Ні, краще сам, — пробурмотів я, відчуваючи, що ревную її.
Дід Очеретян зустрів нас на подвір'ї. Упізнав мене, одразу зрозумів, з якого приводу ми тут, зітхнув:
— А не прилетіли вони цієї весни.
— Може, ще прилетять?
Старий мовчки похитав головою.
Ми його розуміли.
Стільки років гніздилися! Кілька лелеченят навіть перезимувало в хаті та в сараї старого (отоді він і заміряв їхні крила для своєї "трагіме— трії"). А цієї весни не прилетіли.
— Ось так, діду, — сказав старий, гладячи мою голову. — Хто б міг подумати таке? Ну, хоча б один прилетів. А то ж обоє. Я вже їх і вночі виглядаю. А раптом почне кружляти.
— Може, відстали десь у дорозі. Стомилися, — тихо каже Гайдученко.
— Ні, — рішуче мовить старий. — Якщо вже їх нема, то нема. Лелека — птиця вірна. Вона свого гнізда не забуває. І виводок батьківське гніздо знає. А ви молодці, що навідалися. Ніхто, бач, із ваших не зазирнув. Я тебе, хлопче, ще там, на тій вашій станції примітив. Мені тут один хлопчина сказав, що у вас такий гурток є, де літаки вимудровують. Бо тільки тебе моя "трагіметрія" й зацікавила. Нема моїх лелек, ой, нема-нема, — бідкався він.
— Я знаю: напевне, загинули під час бою з орлами.
— З якими орлами? — недовірливо глипнув на мене старий.
— Я в газеті читав. Зовсім недавно. Коли лелеки пролітають над Турцією, з гір піднімаються зграї орлів і нападають на них. І там відбувається страшний бій. Трапляється, що гинуть й орли, але все ж таки вони сильніші. І лелек залишається менше.
— Он як! У газеті, кажеш? От біда, от біда! — розводив руками дід. — А ти знаєш, таке може бути. Лелечиху орел міг збити, а лелека, хоч той був дуже міцний, без неї не полетів би. Мабуть, так і залишився біля неї на погибель.
Ми помовчали, уявляючи собі, як це могло статися десь там, над Турцією, над горами Анатолії.
— І що, в газеті написано, що цієї весни орли теж напали? — все ще потай надіявся на щось дід.
— Про цю весну й написано. А ще там говориться, що жителі сіл, над якими найчастіше точаться ці бої, беруться за рушниці і допомагають лелекам прорватися, пострілами розвіюючи їх зграї.
— Ото молодці! А чому ж раніше про це не написали? Тут у нас, он скільки слобідських мисливців! Та сіли б на корабель, та помогли... Аби тільки корабель... Але ви, дітки, приходьте ще. Навідуйтеся. Лелеки забули, то хоч ви не забувайте. А може, наступної весни якась молода пара й принадиться.
Коли ми вже прощалися з дідом біля автобусної зупинки, Женька, яка добре запам'ятала мою розповідь, раптом запитала старого:
— А чому ви назвали свої креслення "трагіметрією"?
— Бо все лелечине життя тепер — суцільна "трагіметрія". Ще кілька років, і залишиться про них на Україні тільки сумна згадка. Та ще, може, кілька давніх легенд.
IV. Женька Гайдученко
1
... I все ж таки до художниками подалися вдвох із Вадиком. Пішли вдвох, але дійшла тільки я. Вадик чомусь зам 'явся біля воріт і, трішечки потупцювавши, пояснив:
— Я тут побуду. Але в разі чого — я з тобою.
Ну що візьмеш із хлопців? Вони завжди розгублюються саме тоді, коли від них чекають допомоги. Невже Вадика, як свого часу Лесю, злякало, що йдемо до "справжнього художника"? Адже до матроса з буксира він зайшов не вагаючись.
Увійшовши у двір, я побачила, що від воріт до ґанку веде вузесенька, ледь уторована стежина. "Як мало людей буває тут! — подумала я, ступаючи нею. — Навіть стежина заросла!"
Одразу од воріт стежка бралася круто вгору, тому що будинок стояв на вершині пагорба. Собаки в дворі не було, отож, боятися було нічого і, підійшовши до ґанку, я мимоволі замилувалася краєвидом. Попереду відкривався вигин лиману, в який упирається незайманий схил узвишшя, що, за моєї багатої фантазії, міг би здатися схилом якоїсь карпатської вершини. Видно було звідси і всі чотири острівці посеред лиману, і човни з рибалками, і невеличкий вітрильник під тим берегом, і навіть, далеко на обрії, сріблясту надбудову пароплава. Шкода, що не вітрила бригантини. Вітрильник дуже добре вписався б у цей пейзаж.
Ще й не увійшовши до хати художника, я вже біло позаздрила йому: знав де селитися! Живучи посеред цієї краси, просто неможливо не стати художником, поетом, або ще кимось там. А що бачу з вікон свого будинку я? Або наш учитель малювання Едуард Прокопович? То чи варто дивуватись, що й мистецтво його "паяльникове"? Ні, обов'язково треба привести його сюди.
На стук ніхто не відповідав, але двері виявилися незамкненими. Я пройшла в коридор і побачила гвинтоподібні дерев'яні сходи, що вели на горищний поверх і від яких ще пахло сосною — такими вони були новими. Проте художнику не хотілося, щоб вони вражали своєю новизною і він уміло "попалив" їх, аби скидалися на старовинні, дубові.
Одразу ступити на ці сходи я не наважилася, спочатку постукала в двері, які помітила поруч з ними. Звідти теж ніхто не озвався, та це не завадило мені прочинити їх і просунути голову. Там не було нікого і нічого, що б могло зацікавити мене. Зате наступна кімнатка — вузенька і довга, схожа на комірчину, вся заставлена картинами. Лесю б сюди зараз! А може, говорячи про Лувр, вона і мала на увазі цю творчу комору? Мені дуже хотілося одразу ж оглянути все, що тут зберігається, але поводитися так без господаря якось не личило.
Тим часом сходи вивели мене на простору мансарду, яку, як я одразу зрозуміла, Григорій Вікторович Колаш обладнав під свою майстерню.
— Заходь-заходь, — проказав художник, навіть не глянувши на мене. Він сидів на простеленому просто на підлозі аркуші ватману і, обхопивши руками коліна, дивився на велику незавершену картину, яка, ще без рами, стояла перед ним, підперта до столу. Поруч були мольберт і ящик, в якому валялися старі засохлі пензлі, спустілі тюбики з-під фарби і якийсь мотлох, що не мав уже ні назви, ні призначення. — Заходь, дивися, якщо вже прийшла. Це моя остання картина. Ос-тан-ня! Більше я за пензель не візьмуся. Кому не зрозуміло, що це марна трата фарб і часу?
— Чому не візьметеся? — присідаю біля нього. — Чому ви так вважаєте?
— А, це ти, людинко? — зиркнув він на мене, і знову перевів погляд на картину. Я могла б поклястися, що він не знає мене. Можливо, переплутав з Лесею Журавською, або з якимось сусідським дівчам.