Вдарити так, щоб він захлинувся власного люттю. І я вдарив би його, якби він не був батьком Софії. І якби на цьому світі усе можна було вирішувати кулаком.
А так я видобув пачку цигарок, до яких з легкої руки одеської кіоскерки я таки призвичаївся, і простягнув йому, підсунув під самий рот.
Якусь мить бездумно дивиться на мене. Потім з силою вириває пачку і тремтячими коцюрбами вигрібає дві цигарки. Одна впала йому до ніг, другу втулив межи губи і відразу ж підніс запальничку.
Так ми й стояли, спершись на тин. На межі денної задухи і вечірньої прохолоди, на межі люті і примирення, віри і зневір'я.
Десь заграли музики.
Глухий бубон безжально руйнував, ритм бессарабської мелодії і бив з важким придихом, немов на сполох.
— Де ви воювали? — запитав я, щоб підтримати у нім безстрашшя фронтовика, про яке він щойно згадав.
— На Бузі, Дністрі, Дунаї!.. — зло вимовив він.
— Мій батько теж.
Старий щось мугикнув у відповідь і, не знаючи, куди подіти свої руки, похитав тином, ніби випробовував його міць. Напевне, зараз він відчував ніяковість, яка з'являється завжди, коли минає лють і надходить час миритися з людиною, якій ти щойно зичив лиха.
— Ну, й де він зараз, батько твій?
— На Прикарпатті. Село є таке — Беркути.
— А з Софією що? — запитав, відводячи погляд.
— Хочемо справити весілля, — і по невеличкій паузі додаю:— Якщо ви не проти. Втім, навіть коли й заперечуватимете...
— По-теперішньому?
— Без вінчання, звичайно.
— Я тебе до церкви не жену, нехристе! Але на такому, як ви недавно справляли, будеш у своєї доньки гуляти! І хату ставити не дам. Он, хоч волами заїжджай.
Старий ще бурчав і лаявся. Але за цим уже не крилася затятість сектанта. Батько казав би те ж саме. Тільки після кожного слова вставляв би: "Лобуряко!"
В Оранчукові заговорив батько. Мій і Софіїн. Є у них щось спільне. Та не щось, а цілком конкретне. Страх, що хоч якоюсь мірою поступляться народним звичаєм або дадуть змогу сусідам запідозрити себе в тому, що не є батьками своїх дітей.
А як музики замовкли, старий пригадав, що то весілля. Друге весілля за цей рік, хоч на селі одвіку женилися пізньої осені, як поле зчорніє від дотів і виграє вино.
І ми ще довго стояли удвох і нетерпляче чекали заблудлої межи келихами весільної мелодії.
Останньої мелодії цього літа.