Потім заглянув до покою і помітив, очевидячки, мене на сіннику, на підлозі, а свого національного друга Славка Башука на моєму складеному ліжку.
—Ов!— здивувався пан Макс.— Ти що, єґомостю, не поїхав до Станиславова?
—Ні!— буркнув з-під ковдри питомець.
—Ти ж міг ще зловити поїзд о десятій годині?
—Та міг і не міг. Властиво, не хотів.
—Чому?
—Бо я рішив не вертатися до Станиславова.
—Варіят!— скрикнув пан Макс.— Та ж тебе викібзають з теології!
—Не викібзають, бо я сам виступаю.
—Га?— витріщив очі пан Макс, і то так широко, аж захлиснувся маслянкою.
—Так, виступаю з теології і вступаю до монастиря.
Зідхнув побожно, перехристився, закутав кучеряву голову в ковдру та й обернувся до стіни, а мій неоцінений пан інструктор стояв серед покою з гладущиком маслянки, остовпілий, мов адоптований син Лота.
Аж на другий день Славко Башук висповідався перед своїм другом, відкрив йому тяжку таємницю, зрадив причину драматичної постанови, що запала в його душі: перейти з богословського стану у монаший.
Саме в той час, коли вірні українці молились в Соборі за душі упавших своїх героїв, на Святоюрську площу перед катедру вмаршували сформовані в колону польські корпоранти. Квіт середньоєвропейської католицької нації, сини Передмур'я Християнства, якою завжди була Річ Посполита, співали під такт, щоб утримати маршове темпо, "ад гок" недавно скомпоновану пісеньку, присвячену Митрополитові Андреєві:
"Шептицкєґо на лятарнє, на лятарнє!
Нєхай шуя зґінє марне, зґінє марнє!"
Перед церковною брамою загородив їм шлях ескадрон кінної поліції з оголеними шаблями. Може, й не тому він тут з'явився, щоб перешкодити католицьким студентам у повішенні греко-католицького Архиєрея. Поліція, очевидячки, знала, що поза мурами катедри сидить замаскована наша залога, готова дати добру відсіч непрошеним гостям. Тому-то, мабуть, панове з поліції взяли на себе ролю ангелів-хоронителів над своїми мазунчиками — заступили їм дорогу, щоб зберегти від ще одного прочухана.
А вони, браві студентики, і не дуже так рвалися штурмувати Собор, от, наспівалися досхочу, спалили паперову фігуру Митрополита, нагрубили йому від зрадників і ренеґатів та й розійшлись по Святоюрській площі й сумежних вуличках, бешкетуючи та провокуючи кожного, хто подобав їм на "кабана".
Богослов Славко Башук теж був на панахиді. Прийшов хлопець помолитись за душі героїв і попрощатись зі Львовом, бо його розвідча служба й "відпустка" кінчилась і вночі мусів від'їхати до Станиславова.
З церкви вийшов задуманий і під настроєм урочистого моменту перед його очима ще далі височів обкутаний димом кадил символічний березовий хрест, а душа колишнього бойовика не переставала співати під музику розмоленого серця "Вічную Пам'ять".
Йшов наш питомець тихо самотою, тримаючи під пахвою парасолю, яку дорога бабця встромила йому на прощання в руку (а в кишеню десять злотих), бо радіо заповідало навечір дощ (казала). Ішов якраз попід дерев'яним парканцем, попри город пана Максим'яка, в напрямку вулиці Шептицьких до трамваю.
Саме там ждало на нього його Призначення…
Двоє репрезентантів Передмур'я Християнства, два миршаві студентики з когорти бешкетантів, побачивши смирного, Богу духа винного, затопленого в своїх думах питомця, дістали раптом охоту зробити йому несподіванку — заспівати щось "до слуху".
На розі вулиць Шептицьких і св.Терези приперли Славка до стіни, до будинку "Зінґера", і заричали йому, просто в обличчя:
"Шептицкєґо на лятарнє, на лятарнє…"
Але другої строфки не мали змоги проспівати, бо тоді смиренний, Богу духа винний питомець ніби перетворився з містера Джекила в доктора Гайда: рвонувся наперед, розпустивши чорні крила пелерини, махнув бабусиною парасолькою і кропнув одного співака (баса) ручкою межи очі так твердо і з притиском, що вона трісла на четверо, а співак отой знаменитий звалився на хідник, ніби вражений громом.
Його компаньйон (тенор) скрикнувши "О, пся креф, а ти, кабане!", кинувся на Славка з п'ястуками, але колишній член революційного підпілля вхопив його забарки, мов залізними обценьками, запінився, загарчав з дикої люті і з усієї сили став гатити потилицею полячка об мур, аж наріжня кам'яниця дудніла.
—Уб'ю!— хрипів, не тямлячи сам себе.— Уб'ю тебе, каналіє, за таку зневагу нашого Митрополита!
І тоді те сталось…
Ніби вогняна стріла, а ніби блискавка засліпила Славкові очі, світ йому померк, потім темрява обернулась в разючу ясність, а з тієї ясности глянуло на Славка просвітлене обличчя Великого Князя із Святоюрської гори… Ласкава, благородна усмішка сплила із сяючим промінням ясновидющих очей на уста пророчі, на апостольську білу бороду, і тоді уста Митрополита промовили устами Ісуса Христа у Гетсиманському саді: "Вложи меч твій у піхви, бо хто мечем воює, від меча гине".
Візія щезла… Славко спам'ятався, потрясений аж до відчаю, тримаючи в руках закривавленого, обімлілого студента. Другий тихо скімлив в його ногах. Славко поклав обімлілого біля того, що стогнав, сам прикляк коло них на тротуарі і, похиливши голову, бився кулаком у груди і шептав:
—Боже, милостив буди мені грішному! Боже, очисти гріхи моя…
Надбігли якісь наші люди, вхопили майже непритомного богомільника й силоміць поволокли геть, бо вже надтягала ціла зграя корпорантів…
—Голос Божий заговорив до мене устами Митрополита, дав мені знак, що я важко прогрішився і мушу цей гріх спокутувати,— повторяв Славко раз у раз, розповідаючи цю дивну подію панові Максові.
І справді поступив до монастиря чину оо.Студитів в Угневі коло Якторова.
—Так, Славко був хлоп з характером,— говорив потім пан Макс.— Сам згрішив і сам наложив на себе покуту, не чекаючи на розгрішення. Але то і добре сталося, бо там, у монастирі, також треба бойових хлопців.
Трагічна смерть пана Макса
1
Щоб якось рушити з місця, чи розкрутити карузелю,— як казали колись у Львові, я мусів би повернутись у цій нашій розповіді до тих часів, коли інспектор тайної поліції пан Базилі Коґут, був простим собі шпіцлем і жив у нас, на Богданівці, за Городецькою рогачкою.
Розуміється, цього ще замало. Не від речі буде тут заторкнути і той сумний випадок, коли я пробував стати соловейком і при цій нагоді злетів стрімголов з липи на Старому цвинтарі, перериваючи своїм гепненням, у кульмінаційній, можна б сказати, точці романс пана Макса з його нареченою, панною Дарцею з Черешневої вулиці.
Отож і з цього карамболю почалася вся біда. Ображена втручанням підробленого соловейка в їхні сердечні справи, панна Дарця "зірвала" з паном Максом, переславши йому поштою всі любовні листи, фотографію і твір Фридриха Ніцше "Так мовив Заратустра" в твердих палітурках, з печаткою "Української випозичальні книжок" пана меценаса Громницького. (До речі: печатка була вишкрябана жилеткою, але слід по ній залишився).
Отак, через дурного соловейка, розприслось, мов булька на воді, ще одне велике кохання, а ті, що кохались, мов голубки в парах,— розійшлися, мов чорная хмара, як каже народна пісня.
Любовна драма, що скоїлась у мого пана інструктора, вдарила рекошетом і по мені. Потерпів я тоді, можна б сказати, в трьох дименсіях: Фізично — падаючи з липи на Старому цвинтарі, посинячив собі крижі об фіґурку янгола з відбитим носом. Морально — пан Макс збештав мене за те, пар [так в оригіналі.— Прим. верстальника] я не виконав до кінця його інструкцій і не сидів орлом на липі. І, врешті, матеріяльно — я втратив посаду листоноші…
Раз панна Дарця сказала панові Максові "шлюс з любов'ю", так значить — не буде вже кому носити любовних листів, за котрі чарівна адресатка з Черешневої вулиці частувала мене завжди чеколядками чи "канольдами"…
Так-то ми обидва з паном Максом потерпіли втрату в цьому любовному інтересі,— кожний в інший спосіб, розуміється.
Аж на четвертий день після зірвання стосунків з нареченою, мій неоціненний пан інструктор прийшов трохи до себе: встав із канапи, яку ми прозвали "недокінчена симфонія" (бо страшенно скрипіла), сперіщив обширний сніданок, а потім узяв коца і пішов на "шкарпи" грати в карти з паном Тоськом.
Тут бистроїзний поїзд нашої розповіді змушений переставитись на бічні рейки, а то з двох основних причин:
1)"Треба ВШ. Читача запізнати з новою фіґурою — паном Тоськом, студентом 1-го року медицини, що колись у Пласті, ще до його розв'язання панською Польщею, носив псевдо "Баняк". Носив теж модні тоді окуляри в роговій оправі "а ля Штайґер".
Оцей пан Тосько, мимоходом кажучи, мав одну цікаву звичку: коли виходив з викладів з просекторії на Пекарській вулиці, то любив завжди щось крадькома всунути до кишені: то голінну кісточку відкрутив із шановного кістяка, або вкрав декілька ребер, або хоч відкраяну, під час секції трупа, руку. А потім цими деталями мертвого організму страшив дівчат, які, зовсім слушно, прозвали його за те "варіятунцьом".
2)І врешті — треба ВШ. Читачеві з'ясувати докладніше ролю "шкарпів" у місцевому побуті, зокрема в товариському секторі, включаючи сюди й батярів із Сихова й Давидова.
Короткий топографічний виклад про "шкарпи" буде тут, гадаю, дуже побажаний. Вони тягнулись, як знаєте, вздовж залізничного шляху Львів-Станиславів, від Чернівецького моста, званого теж мостом Меркурія, аж до Персенківки. Обабіч колії п'ялися вгору, ніби стіни зеленого тунелю, два спадисті береги, порослі травою та всякими чарівними квітками, серед яких переважали мачки, волошки, ромашки і батіжки. Коли шкільний ходорівський поїзд затримувався під сиґналом, школярі вискакували з вагону, рвали ці квіточки і подавали через вікна панянкам, поки машиніст не настрашив їх свистом, що поїзд рушає.
А зверху росли кущі тернини, черемхи, свербивусу, дикої рожі та всякі інші ґоґодзи, що навесну обливались молочним і рожевим цвітом, восени ж рябіли і синіли ягодами. Повно там було утоптаних стежечок та доріжок і не менше полянок з витовченою травою… Знать — не одна закохана пара знаходила тут свій солодкий азиль на лоні природи, і не одне передміщанське тіло заживало сонячних купелів.
Щоправда, ці милі й культурні розваги часто псували поїзди, які зараз за Чернівецьким мостом сповільнювали темп, беручи великий закрут, і ніби навмисне пускали тоді по корчиках плахти чорного диму з льокомотива.