Обидва ми сиділи на лівій половині парти, нас розділяла Маринка та прохід. Не знаю, що в цю мить подумав він, а я подумав: "Якщо у нас однакова задача, то це вже добре. Далебі, можна буде щось зробити..."
Заскрипіли пера. Хтось голосно зітхнув. Прошелестів шепіт, але одразу ж і затих, бо Євграф Євграфович пішов поміж рядами парт, заклавши руки за спину. Представник від райвно сидів цілком байдужий до того, що діється в класі, хоч було видно, що він бачить усіх і все.
Задача справді виявилась неважкою. Тільки була на багато дій.
Я взяв аркушик паперу і почав швидко розв'язувати задачу. На Ілька вирішив поки що не дивитись. Хай одразу ж переконається, що допомоги чекати нема звідки, і покладається тільки на себе.
Не знаю, скільки минуло часу, але ось я вже одержав відповідь. Чи вірна вона? Чи не поквапився я?
Але, раніше ніж перевірити, глянув на Ілька. Ждав, що зустрінуся з ним очима і в них прочитаю, що в нього. Але, на моє велике здивування, Ілько не піднімав голови. Він схилився низько над партою і швидко писав, писав...
Підвів руку Павка:
— Роботу можна здавати?
— Клади на стіл,— сказала Ксенія Петрівна.
Ну ясно, кому ж і здати роботу першому, як не Павці!
Під поглядом багатьох пар заздрісних очей він підійшов до столу, поклав свій аркуш і так собі спокійнісінько вийшов з класу. Ні краплини хвилювання в його обличчі, в рухах, в ході.
Павка ніби розбудив усіх.
Почали здавати один за одним. Ось підійшов до столу Федя Ромащенко. За ним — товстий, ведмедкуватий Семен Гаркуша. Цей поклав папірець на стіл, подивився на нього довгим сердитим поглядом, як на особистого ворога, витер з обличчя гарячий піт і тільки тоді пішов до дверей.
— Як у тебе?..— ледь чутно шепнула мені Маринка, скориставшись з того, що в класі вже не було попередньої тиші.
— Закінчив.
— І я вже.— Вона встала з-за парти.
Перевіривши задачу ще раз, я переконався, що розв'язав її вірно. Можна було здавати.
Але я сидів і тепер уже вперто, безвідривно дивився на Ілька, намагаючись привернути до себе його увагу.
Чому ж він не гляне в мій бік? Коли що, то я зміг би підсунути йому чорновик, коли проходитиму повз нього. Тим більше, що Євграф Євграфович про щось розмовляє з представником райвно, а Ксенія Петрівна заглядає в роботи. В класі вже немає того гнітючого напруження, що було напочатку.
А можна й зараз, не ждучи Ількового сигналу про допомогу, покласти йому чернетку. Я так і зроблю...
Ось я вже склав аркушик учетверо, і він заховався в моїй долоні. Роблю рух, щоб устати...
Нараз Ілько повернувся до мене, косить очима на вчителів, пише пальцем на парті цифру. Спершу я не зрозумів, що він пише. Очима попросив повторити. Він знову виводить пальцем, повільно і чітко.
І тут я мало не скрикнув на радощах. Та це ж відповідь! Та сама цифра, що і в мене. Вірна цифра!
Забувши про обережність, я радісно киваю йому головою.
Моя чернетка більше не потрібна. Я охоче рву її на дрібненькі шматочки і залишаю в парті.
Ілько самотужки розв'язав екзаменаційну задачу!
Самотужки!..
Отже, недарма ми щодня сиділи над задачником.
У мене в грудях ніби грає музика. Під цю музику я йду до столу й кажу:
— Дозвольте здати роботу.
— Ну як, Левко?..— тихо й тривожно питає Ксенія Петрівна. Дорога Ксеніє Петрівно, сувора і вимоглива вчителько! Я бачу велику турботу у ваших очах. Вам же так хочеться, щоб і в мене, і в Ілька, і в усіх були добрі оцінки!.. Мені так і проситься на язик сказати, що не тільки у мене, а і в Ілька все гаразд.
Але я стримуюсь і відповідаю тільки за себе:
— Розв'язав задачу.
Вона глянула на відповідь, ледь помітно всміхнулася. Але як же гарно вона всміхнулась! Я ще ніколи не бачив у неї такої доброї усмішки.
— Ну, йди відпочивай... Та зачекай Ілька в коридорі... У нього теж усе гаразд, я вже знаю... Від мене не заховаєтесь...
Не знаю, чому я сказав:
— Спасибі вам, Ксеніє Петрівно...
38. ЩАСЛИВОГО ПЛАВАННЯ
На обкладинці мого щоденника виведено заголовок: "Я — шестикласник". Але тепер цей зошит уже непридатний для дальших записів, бо я став семикласником!
Так, так, і я, й Ілько, і Маринка, і Павка, і Сашко В'юн, і Семен Гаркуша — всі ми перейшли у сьомий клас. І хоч навчання, як завжди, почнеться восени, першого вересня, в табелі кожного чітко написано: "Переведений до сьомого класу". І стоїть підпис директора школи Євграфа Євграфовича, завірений круглою шкільною печаткою.
З такої радісної нагоди ми знову провели у школі вечір художньої самодіяльності, на якому особливо успішно виступила Маринка з своїм баяном. Татко знову зібрав гостей, і вони гуртом добре випили за мої успіхи. А мама дала грошей на новий футбольний м'яч.
Тим часом настав день, коли було вирішено спускати бот на воду.
Дядя Влас ще зранку побіг, щоб привести машину з причепом. А ми зібралися у майстерні, готували дерев'яні котки, різні підпірки. А ще — борюкалися.
Прийшов Євграф Євграфович, і ми вгамувалися трохи: незручно ж нам, семикласникам, поводитися так, ніби ми якісь там шестикласні малюки!
А коли з'явився й Захар Павлович, то ми знову почали пусту-— вати. Та він наказав витягти бота з майстерні у двір. Ми, як мурашня, обліпили своє суденце з усіх боків і почали тягти його, підкладаючи дерев'яні котки.
— Ей, взяли!.. Ей, натиснули!..— лунали дружні голоси.
Євграф Євграфович спершу тільки дивився на нашу роботу, а потім не втримався та й сам підійшов до бота.
— Ану, дайте й мені місце. Попрацюю разом з вами, може, помолодшаю.
Він протиснувся між мною і Маринкою і почав вигукувати разом з нами, налягаючи на борт бота:
— Ей, взяли!.. Ей, натиснули!..
Прийшла машина з причепом. Тепер треба було стягти на неї бота.
— Обережно, хлопці,— попередив дядя Влас,— щоб ніде й не шкрябнули.
— Ану, берись! По-моряцькому, р-р-аз, взяли!..
Бот майже на руках висадили на автомашину. Упріли всі добре. Суденце хоч і невелике, але важке. Та ще й сонце припікає з неба.
До порту недалеко. Біля причалу вже стояв напоготові плавучий кран. Під бот підвели троса, і потужний кран легко підняв його в повітря.
Всі ми — і Ілько, і Маринка, і Сашко В'юн, і я — кинулися наввипередки до берега. Тільки Павка солідно йшов з директором школи та Захаром Павловичем, як начальство. Ми вже знали, що в море він з нами не ходитиме не тільки тому, що короткозорий, а тому, що поїде на/все літо до свого дядька в Ленінград. Але не жалкували. Хай їде. Далебі, поміж собою вже таємно домовились на наступний рік обрати головою загону Маринку Онищук.
Настала найурочистіша хвилина.
Кран поволі опускає бота на воду. Живі і теплі хвилі гойдаються під ним, ніби море підставляє свої ласкаві долоні.
На березі не тільки учні та вчителі, а й багато портових робітників та рибалок. Сивочубі, обвітрені, засмаглі, вони стоять і дивляться, як наше судно, вилискуючи свіжою фарбою, все нижче й нижче опускається до води. Та ось уже перша хвиля лизнула його, і бот загойдався.
— Ура-а-а! — закричали ми.— Ура нашому "Піонерові"!
Ми підкидали вгору картузи, хапали одне одного за руки і підстрибували, Ілько кинувся до бота, щоб першим скочити у нього. Але Маринка сильним і дзвінким голосом зупинила його:
— Постривай, Ілько! Перший ступить на борт нашого судна наш почесний піонер дядя Влас!
— Як, почесний піонер?.. Що це ти?..— аж зіщулився Павка.
— Авжеж! — так само голосно промовила Маринка.— Тут увесь наш загін. Я пропоную провести найкоротший збір і обрати Власа Микитовича Приходька, нашого дядю Власа, почесним піонером та вручити йому піонерський галстук! Хто — за?..
Руки підняли не тільки піонери, а всі, хто тут був.
Павка теж підняв руку, але обличчя у нього було розгублене.
Як же, мовляв, так? Ні столу, ні офіційності, ні протоколу!.. А замість цього — залитий сонцем берег з платанами та кипарисами, гомінке й хвилясте море, крикливі, веселі чайки над головою.
— А... галстук де ж? — розгублено запитав Павка.
— Галстук?..— перепитала Маринка.— Ось галстук!.. Маринка зняла з своїх грудей червоний галстук і зав'язала його дяді Власу на грудях.
— Спасибі вам, рідні мої і дорогі!..— сказав дядя Влас зворушено і обняв Маринку.
Він зайшов у бот. Став, широко, по-морському розставив ноги і, як у себе на шхуні, скомандував:
— По місцях стояти! Зі швартових зніматись!
Кожен з нас добре знав, що йому робити, бо ще до цього ми не раз тренувалися на нерухомому боті, коли він стояв на стапелях.
— Віддати кінці! — наказав дядя Влас.
Цю команду швидко і вправно виконав я. І доповів:
— За кормою чисто!
— Повний вперед!..
— Щасливого вам плавання! — почули ми з берега схвильований голос Євграфа Євграфовича. І тоді багато голосів пролунало з берега:
— Щасливого плавання!.. Щасливого плавання!.. І ось наш "Піонер" вирушив у свій перший рейс. Даленіє берег.
За кормою буруниться і піниться прозора зелено-синювата вода. Попереду грає хвилями і гомонить море.
А з високого прозоро-блакитного неба нас вітають одвічні супутники моряка — швидкі білокрилі чайки.