33
Гамірливою вулицею, з дорожньою валізою на коліщатах, поволі й знехотя плентається вагітна жінка. То Дзвінка. Вона йде до Ксені на нічліг. До сестри якихось два кілометри або ж тридцять хвилин ходьби, а їй – вічність. З кожним новим кроком позаду лишалося її колишнє життя. І наче й не було ні молодості, ні весілля, ні вісімнадцяти років подружнього співіснування двох людей, об'єднаних спільним дахом, побутом та дитиною. Нічого не було. Нічого…
– Тур-тур, гур-гур, – котилася легко сумка по асфальті.
А Дзвінка ніби важкого воза тягла за собою.
– Тара-рах, тарах, тарах… – співали колеса.
– Без вороття, без вороття, – скимліла душа.
Ніхто її назад не покличе, ніхто не запросить…
Розминалася з перехожими, добре, що траплялися незнайомі обличчя. Нікого не хотілося бачити, ні з ким говорити.
Сутеніло. Літній вечір брався прохолодою. П'янко пахла акація. В'язким клеєм дихала тополя, шелестіла широким листям, щедро розсипаючи свій пух довкола.
Дзвінка нічого не помічала. Очі під ноги, а думками деінде.
– Славко, – нараз хтось гукнув поблизу.
Підвела голову. Навпроти стояв чоловік сестри Вітя. Дзвінка дивилася на нього і наче не бачила, чула його голос і не розуміла слів.
– Ми тебе чекаємо, чекаємо… – говорив Вітя. – А тебе нема й нема. Ксеня вже мене назустріч вислала. Давай, допоможу.
Однією рукою він підхопив дорожню сумку, а другою взяв Дзвінку попід лікоть, і вони пішли разом. Дорога стала коротшою.
– Ну, нарешті! – видихнула Ксеня, коли Дзвінка з Вітею переступили поріг її квартири. – А я хвилююся… Проходь, сестро, зараз будемо вечеряти.
У Ксені теж двохкімнатна квартира. У вітальні спить вона з чоловіком, а у меншій – діти: донька Соня, дівчина п'ятнадцяти років, і тринадцятилітній син Микита. Дзвінці постелили у вітальні, це ж ненадовго, всього на кілька ночей. А далі?..
– Хутчій до столу! – гукала Ксеня, розставляючи тарілки.
На білій скатертині смачно парувала тушкована печінка, картопляне пюре, омлет і салат. Та ніхто не брався за ложку. Чогось чекали.
– Всі зібралися?.. – обвів присутніх поглядом Вітя. – Тепер молитва.
Підвелися. П'ятеро голів спустили очі додолу.
– Отче наш, Єгово, – промовив глава сімейства, – ми щиро дякуємо тобі за ще один, прожитий у мирі та злагоді день. Тішимося, що зібралися за вечерею разом. Нехай ця їжа буде нам за добрий пожиток. Амінь.
– Амінь, – повторило п'ятеро вуст.
Дзвінка перехрестилася. Діти скоса подивилися на тітку, а Микита таки не втримався й хіхікнув. У них же не хрестяться. Та на нього ніхто не звернув уваги, всі схилилися над тарілками. Якийсь час на кухні було чути тільки дзенькання виделок, плямкання губ та чавкання щелеп.
Дзвінка жувала мляво, без апетиту. Сестра припрошувала, адже мусіла їсти за двох.
– Тітонько, – щебетала Соня, – а ви мені косу колоском заплетете?.. А то мама не хоче…
– Не вміє… – поправила Ксеня.
– Добре, – кивнула Дзвінка, – вранці заплету, бо сьогодні вже все одно скоро спати… Закуйовдиться… А завтра, цілий день попереду…
– Я теж хочу навчитися, – говорила далі Соня.
– Навчу…
– І маму навчіть, а то вона не хоче…
– Тітонько, – це вже озвався Микита, – а ви до нас надовго?
– А ти як хочеш? – спитала Дзвінка.
– Мені байдуже. А чого Сашко не прийшов?
– Він до ЗНО готується, – збрехала Дзвінка.
– А й справді, – сплеснула в долоні Ксеня, – це ж йому цього року поступати…
– Куди він хоче? – поцікавився Вітя.
– На фізкультурний збирався. Тренувався цілий рік, – сказала Дзвінка. – А тепер… Як залишиться сам…
– Ну, ну… Без мокроти, – твердо Вітя. – Я з ним поговорю, не журися. Допоможемо… Як "пролетить" – може й до нас на завод іти. А що?..
– Який завод?!. – вигукнула Ксеня. – Напрацюється ще… Встигне…
– От, жінки… Жалієте дорослих дядьків, а потім самі ж і плачете. А в них тої дурної сили – ого-го!.. До плуга запрягати можна. Якби за день натрудилися так, щоб аж сім потів вийшло, то вночі по клубах не шастали б… От ми колись бувало…
– Та годі вже… – махнула на нього рукою Ксеня. – Зараз знову за роботу в колгоспі почне розказувати: як орали, сіяли, жнивували… Чули…
– Чого ж… Не зашкодить і ще раз послухати… – трохи образився Вітя і захрустів зеленим огірком.
Тим часом діти вже повечеряли й пішли до себе в кімнату. Розмова дещо перервалася. Дзвінка дивилася на сестру, шваґра, слухала їхню словесну суперечку, без взаємних образ, матюків та посилань на кілька букв і відчувала щось хороше, домашнє, щось таке, чого в неї ніколи не було і, мабуть, вже й не буде. Зрозуміла, як багато вона не мала, а ще більше втратила. Зробилося пусто й порожньо. Самотньо.
Ксеня, помітивши її зажуру, торкнула за руку, стиха мовила:
– Не сумуй, все з часом наладиться. Ми будемо поруч… Правда, Вітю?..
– Умгу, – дожовував омлет чоловік. – За Сашком я нагляну. Обіцяю… Ксеня і їсти йому зробить і випере… Він уже дорослий, не пропаде.
– Спасибі…
– Та чого вже там… – усміхнулася Ксеня, – Ми ж не чужі. Ти краще за себе думай, за дитину…
– А знаєте, – несподівано прийняла рішення Дзвінка, – я до твоєї мами, тітки Ганни жити піду…
– У село?.. – розчаровано Ксеня.
– А що?.. Хіба в селі люди не живуть?..
– А по-моєму, – озвався Вітя, – правильно. Чисте повітря, свіжа ягода, картопелька… Який не який, а все ж вихід. Все одно теща сама скучає…
– Так-то воно то-так… – кивала головою Ксеня. – Але в селі болото… Палити треба дровами, вода в криниці…
– Туалет на дворі… – докинув іронічно Вітя.
– Чи ж давно ти сама з села? – запитала Дзвінка сестру.
– Через те й втекла…
– А мені там подобається, – сказала Дзвінка. – Далеко від людей, тишина, спокій… Аби тітка прийняла…
– Ще й рада буде, – запевнила Ксеня. – Я тільки одного боюся…
– Я розумію… – здогадалася Дзвінка. – Все вже в минулому.
– Час покаже…
– Про що це ви? – допитувався Вітя.
– Про своє… Про жіноче… Зроби-но нам, котику, чаю, – попросила Ксеня.
– Добре, – і Вітя слухняно підвівся з-за столу, поставив чайника.
Коли золотистий напій ароматно парував у чашках, вирішили, що завтра Вітя відвезе Дзвінку в село машиною, тільки спочатку сходить до неї на квартиру і забере решту її речей.
Хтось вигадав, а всім сподобалася така схема: людина, що народилася, має закінчити школу, вуз (можна й училище), знайти роботу, створити сім'ю, побудувати дім, народити дітей і, обов'язково, жити довго й щасливо та померти на схилі літ у власному ліжку. З цього переліку можливими й невідворотними є тільки дві речі: народження й смерть. Лише це. Все решту може бути, а може й не бути. Ціле наше життя ми хочемо матеріальних статків, прагнемо любові, потребуємо поваги… Марнуємо свої роки у пошуку всього цього, а отримуємо лише якусь мізерію. Гонитва за щастя-фантомом крім сліз та розчарувань нічого не приносить. То чи варто хотіти?..
А як зробити, щоб не хотілося?
Можливо, ми не те й не там шукаємо?..
Р. 34
– Батя, батя, – термосив Степана за плече Сашко, – вставай… Чуєш?.. Просинайся… Вже дванадцята година.
– Га?.. Що?.. Де?.. – лупав очиськами Степан, затуляючись рукою від сонця. – Я зараз… Не лізь, дай поспати…
– Вставай! – крикнув син. – Продери вже нарешті свої баньки!..
І одіяло… раз! – стягнув на підлогу.
– Ти, що, пацан, зовсім без тормозов? – розізлився Степан, все ж звівся, сів на ліжку.
Голова, наче баняк, важка, додолу хилиться. Одіяло на себе тягне, позіхає…
– Батя, йди вмийся, розмова є…
– Яка ще на хрен розмова? – лаявся Степан.
Знехотя вліз в капці, посунув спочатку в туалет, тоді у ванну, а звідти на кухню. Спорожнив пів-літри огіркового розсолу. Відчинив двері на балкон, закурив "Приму".
– Ну? .. – встромив каламутні очі в сина. – Чого хочеш? Грошей?.. А нєту…
– Ти, батя, скажи, як ми тепер жити будемо… Мама ж пішла…
– А-а-а… – затягнувся черговою порцією диму Степан. – Самі будемо… Ще лучче…
– А їсти варити?.. А прибирати?..
– Самі… Без блядєй, без прєдатєлів…
– Значить так, батя, – Сашко строго, – ти пий, але міру знай! Якщо вдома не буде хліба чи ковбаси…
– То, що?.. Битимеш?.. Кишка тонка… На рідного батька…
– Я вже не малий і сильніший за тебе! Я тебе попередив…
– А – во! Відал!.. – і Степан комбінацію з трьох пальців синові під носа – тиць!
– Батя, не зли мене! – посунув на батька, як бик на червоне полотно, син.
– М-я-у!.. – заверещав під ногами кіт.
– Тьху, ти!.. Зараза… – сплюнув Сашко і вже до Мурзика: – Чого лізеш… Взуйся…
Цієї невеличкої паузи вистачило для того, аби батько й син трохи заспокоїлися.
– Певно, їсти хоче, – сказав Степан.
Заглянув у холодильник. На порожніх полицях лежало кілька рибин мойви, що вчора купив до пива. Зо дві дав котові. На кухні стало тихо. Мурзик смачно плямкав рибою, залишаючи на підлозі, біля своєї миски, масні плями.
Сашко задивився на кота й згадав, що він сьогодні ще не снідав, відчув, як засмоктало всередині, а в рот набігла слина. У холодильнику знайшов троє яєць. Заходився смажити.
– Ти будеш? – запитав у батька.
– Нє-а… – озвався мирно Степан і додав: – Може чайку трохи сьорбну…
Сашко їв, а Степан тим часом підмів на кухні, прибрав з підлоги рештки котячих недоїдків, помив вчорашній брудний посуд. Отак ранок, який добігав уже полудня, і відбули. Звикали жити самі, без дружини й без мами, яка по суті в цьому домі була в ролі хатньої робітниці.
Невдовзі Степан одівся. Коли стояв уже в дверях і тримався за клямку, з кухні гукнув Сашко:
– Сміття винеси, а то з позавчора під порогом стоїть, вже смердить.
Степан нічого не відказав, поволі зігнувся, як столітній дід, і, взявши зав'язаний чорний поліетиленовий пакет, вийшов з квартири.
Сашко почвалав у свою кімнату. На дворі сонячно і душно, він не любить у таку пору тинятися вулицями. Краще за комп'ютером. Світ віртуальний цікавіший за реальний. Тут тобі й спілкування, й ігри, й кінофільми… Сядь собі за столом, згорбившись, як шаховий кінь, встроми очиська в яскравий екран і вбирай в себе, пасивно й ліниво, без найменшої напруги мізків, величезний потік інформації. Так непомітно й пройде день. А ввечері піде з хлопцями гуляти. Ага, ще треба виділити хоча б годинку-другу для підготовки до вступних іспитів з української мови, скоро ж тестування. Ну й тупе ж те навчання!.. Багато з того, що читає не розуміє зовсім. Була б мама – допомогла б… Була б…
І навіщо вона так?..