Навіщо це йому. Чи може він знав щось. Але чого він хотів цим добитися? Важко сказати. Але те, що було потім ще більше інтригувало всіх. Питання були ніби наперед визначенні кимось, але про них сам Безбородько не знав нічого. Видно було як він хмурився відповідаючи на них і як бліднів чекаючи наступного питання. В озагальному вони торкалися більш особистого питання автора. Але яке відношення воно має до цього вечора. Видно було як в залі піднімалися один за одним люди цілком чужі до мистецтва, до літератури. Але питання від них звучали цілком конкретні. Звідки вони на ходу мали придумати це?
Глава 5
Останні промені сонця заливали місто. На вкруги все починало новий танець життя. Тепла пора приносила нові надії, нові сподівання, новий подих любові. Разом із першими теплими подихами вітру приходили і перші прохолодні думки. Чому так – ніхто не може сказати. Можливо, це закладено самою природою. А може люди самі так встановлюють своє життя. Хто знає.
Єдине, що можна сказати напевно так це те, що в кожного в житі чергуються білі і чорні полоси. І хто би що не говорив але життя інакше було б не реально сумним.
– Отже дітки – сказала Олена Кирилівна, коли пролунав уже дзвінок – Це наш з вами останній урок в цьому році. Ну нічого. Я бажаю вам гарних канікул. Я буду за вами сумувати ціле літо. Я… і ці стіни теж.
Діти чемно подякували і побігли з класу. Ну що з них візьмеш. Це лише шостий клас. А вона залишилася одна. Лише теплі згадки залишалися їй в ці хвилини. А що більше...
Син давно дорослий. Самостійний. Так самостійний. І разом з тим такий нещасний. Ну що з того, що в нього є все, якщо немає найголовнішого – любові. Він став таким як всі зірки. Він став лялькою. І це найгірше. Яка з того користь. Тепер все було інакше. Все змінилося. Але життя продовжувалось. Воно йшло своїм темпом, пульсувало, нестримно розвивалося і зникало кудись за поворотом.
Так минуло її життя. Так проминуло життя цілого покоління. Але нічого не змінилося. Гріхи залишилися ті ж, що й колись. Помилки ті самі. І тільки люди інші. Час інший. Але все те саме.
Невже так має бути? Невже нічого не можна змінити? Хіба діти мають розплачуватися за гріхи своїх батьків? Тепер це терзало голову Олени Кирилівни страшними думками.
Вона вийшла з класу і пішла коридором до вчительської, де хотіла посидіти в тишині шкільних стін. Дивно воно звучить, але літом ці стіни стають такими тихими. Мама. А яка з неї тепер мати? Вона почала запитувати себе лише тепер, коли її Радик став далеко від дому. Коли він майже не приїжджає. А тоді? Чому тоді так не думала? О так, молодість!
Раптом за її плечима почувся чийсь голос. Це була Вікторія. Дівчина змінилася після знайомства з її сином. І це непокоїло. Свого часу вона сама закохалася в старшого від себе хлопця. Їх роман тривав не так аж довго. А от наслідком цього стало народження дитини, втрачений час і довічна робота вчительки в школі. А могла б зараз бути викладачем якогось інституту, мати вчений ступінь
– Привіт Вікусю, ти сьогодні дуже красива! – якось автоматично сказала пані Олена.
– Дякую! Як ви?
– Та якось так… он іду в учительську… А ти куди?
– В нас репетиція аж на третю. Тож я маю поки що трохи часу …
– Добре. То може складеш мені компанію? – раптом запропонувала жінка.
– З вами в учительську? – перепитала дівчина – Добре.
– Так зі мною. Вип'ємо чаю. В нас тут гарний чай. Зараз нікого уже не буде. Так що ми будемо одні. Не переживай.
– Але ж … – ніяк не могла второпати дівчина. Ні, вона насправді не мала встиду зайти до тьоті Олени. Але тепер якось було не по собі.
– Нумо, ходімо! – ніби підштовхнула легенько вчителька.
Вони спустилися сходами, пройшли коридором і зайшли в велику кімнату для вчителів. Тут було затишно і приємно. Чайник був іще теплим.
– Це напевно хтось не давно ще був – сказала Олена Кирилівна – Ну нічого. Ми дамо з цим раду. Правда?!
– Ну так. Звичайно! – не сміливо потвердила дівчина. Чому вона сьогодні така не смілива. Що сталося? Невже вона забула тьотю Олену? Хіба не вона допомогла Вікторії після зміни повернутися до шкільної спільноти і влитися в свій колектив? Але щось відчувалося у повітрі, що буде доволі інша розмова аніж завжди.
Чай був готовий. Вони сиділи одна навпроти одної і тихо розмовляли. Невже таке можливе, щоб вчитель з учнем міг знайти спільну мову. В наш час це майже не реально. А жаль!
Жаль, бо втрачається зв'язок поколінь через не бажання перших покласти себе на місце учня і лише можна почути гнилі фрази: "а у наші часи", "та за мої пам'яті". І так хочеться відповісти "та у ваші часи ще й не таке було". Але то лише дурна трата слів. Час все міняє, все розставляє на свої місця. Але скільки залишається поломаних молодих душ, скільки після того знищених геніїв, скільки розбито молодого цвіту… Такими буваютть вчителі двадцять першого століття…
А вони просто говорили як дочка з мамою. Розповідали якісь історії і сміялися. Щиро, не вимушено. Дивно було це спостерігати.
Аж раптом Олена Кирилівна різко запитала:
– Ти справді любиш Радика? – і це було наче грім серед ясного неба. Дівчина почервоніла. Вона не знала що казати. Її губи винувато стиснулися. Дівчина не знала що сказати.
– Так… – ледь ледь вимовила дівчина. Вона чекала, що зараз отримає доброго ляпаса. Але нічого не відбулося.
– Я знала, що ти даш таку відповідь – спокійно мовила жінка – Думаєш, то не видно було ще тоді. Але я просто змовчала. Тепер я б хотіла з тобою поговорити. Не бійся мене Вікторіє. Я не хочу тобі зла. Просто зрозумій – є речі, котрі варто знати. Радик, можливо, і справді хороший в середині. Але з нього не буде чоловіка.
– Олено Кирилівно, зрозумійте – між нами нічо такого не було. І я не …
– Ну, ну заспокойся, Вікторіє – вела далі вона – Я знаю, що ти дівчина чесна. Та й Радика я знаю. Та просто я не хочу щоби ти потім жаліла. Зрозумій, він не те, що не пара тобі. Просто він інший аніж ми: ніж ти, ніж я. Розумієш. Він вже спорчений грошима, славою. А ти ще зовсім юна. Тобі ще треба розвивати себе. Знаєш, я теж свого часу зробила таку помилку…
– Ви? – перепитала Віка – Яку помилку? Розкажіть будь – ласка.
– Це було давно… – і вона випустила сльозу. Вперше Вікторія бачила як Олена Кирилівна просльозилась. Значить мало бути щось дуже сильно важне в її житі – Я була такою як ти…
І вона розповіла як вступила на перший курс педагогічного інституту. Як прагнула стати викладачем престижного ВУЗу. І як закохалася в нього – молодого і красивого п'ятикурсника Володю. Як їх розвивався бурний роман. І як вони мріяли поїхати на край світу. А потім… Ну а потім вона – вагітність. Володя її кинув на третьому курсі і все залишилося лише мрією.
– Тепер ти розумієш чому я так говорю – сказала вкінці Олена Кирилівна – Я не хочу, щоб ти також повторила мою помилку. Повір любов буває дуже злою. Він не здатен кохати. Великі люди самозакохані самодури. Дівчинко моя. Знаєш… я тепер жалію…жалію, що не полюбила простого хлопця. Зараз була б сім'я. Все було б. А слава це кров, дівчинко моя. Це зовсім не дар але прокляття.
– І ви хочете сказати що Радик …
– Так! На жаль так… – спокійно відповіла та – Він проклятий через мій гріх… Це я стала причиною його шляху…Але нічого тепер уже не зміниш….
– Чому? Ви ж маєте такого хорошого сина!
– Він не навидить і мене і себе. Тепер коли він зрозумів причину то не хоче зі мною говорити. Він став іншим. Гроші, слава, наркотики – все міняє людину. Я втратила свого сина вже давно…
Ці останні слова несли у собі стільки болю і розпачу, що Вікторії здалося ніби на неї впав цілий світ. Невже все це було сказано про її Радика. Невже насправді він може стати таким черствим і безсердечним. Невже він може перемінитися з люблячого і доброго, такого симпатичного і … її героя. Вона просто не могла це сприйняти. Все, що зараз говорила Олена Кирилівна було якимось безглуздям. Але разом з тим воно несло в собі якусь страшну правду.
Минуло кілька днів… Вікторія вийшла з дому. Сьогодні був фінал. Останній день в школі. Ще кілька днів і випускний. Зовсім трохи і вона покине ці стіни. Вона стане дорослою. Вона буде іншою. Але це буде через тиждень, після випускного. А зараз вона ще школярка. Маленька, така ще юна і закохана школярка.
Вона йшла і насолоджувалася свіжим ранішнім повітрям. Раптом задзвонив телефон. Хто б міг так рано телефонувати? Вона і гадки не мала. Дівчина витягнула мобільник і завмерла. Телефонував Радик. Вона не хотіла брати трубку. Але настирливість закордонного друга змусила відповісти.
– Привіт. Чого так довго не відповідаєш? – почувся голос – Як ти?
– Привіт. Все добре. Іду до школи. Залишилося ще кілька днів провести в ній. Останній тиждень.
– А чого ти якась сумна? Щось сталось?
– Та ні. Нічого. Ти пропав. Я думала що уже забув мене…
– Віка, що ти таке собі думаєш! Якщо я сказав, що ніколи… Знаєш я… – і його голос обірвався – Вікторія, я люблю тебе.
– Якщо чесно, то не знаю що тобі навіть відповісти. Ми різні Радику. Різні. Мені лише сімнадцять…
– То он як ти тепер заговорила! – гостро крикнув Радик – А то нічо, що ти сама напрошувалсся до мене в друзі! А то нічо, що ти сама мало не ….
– Заткнися! Ти застарий для мене! І взагалі, мені треба вчитися! Чи ти думаєш отримати для себе тупеньку забавку, яку можна буде потім вишвирнути!
– Ти що несеш, Віка! Я … ..я хотів тебе взяти з собою, щоб ти могла тут поступити нормально в університет! Чи може ти думаєш, що сама все зможеш!? А!
– Радик, я не ідіотка! Не треба мені тут вішати!
– А ніхто і не вішав.
– Не дури мені голову. Бо це просто слова!
Розмову було закінчено. В трубці почулися тільки гудки. Вона лише тепер зрозуміла що втратила. Втратила його назавжди. І все через свої дурниці. Як тепер все повернути. Фактично ніяк. Все. Радик не подзвонить їй більше. Він надто гордий, щоби опуститись перед кимось. На жаль.
А вона. Що вона. Вона проста провінційна дівчинка. Що вона може змінити. Тай навіть якщо б і могла. Чи стане Радик її тепер слухати. Та напевно що ні. "Що ж я наробила – плакала дівчина – Я сама зруйнувала все. Сама нахамила йому. Але навіщо? Кому від цього тепер легше? Ну чому …".
В школі вона ледве сиділа. Дівчину трусило.