І вже ніколи чистенькі американці з Філадельфії не змогли б припустити, що науці добре прислужиться святий Микола-чудотворець, позаяк тільки завдяки йому Жора Ординцев став вірусологом.
Двадцать второго июня, ровно в четыре часа Киев бомбили, нам объявили, что началась война. Війна застала його на четвертому курсі Київського медичного інституту. Батько оптиміст казав, що за два тижні ми будемо в Берліні. Если завтра война, если завтра в поход, если черная туча нагрянет. Війна почалася сьогодні. Мама-песимістка ридала. Він потрапив в оточення під Борисполем. Його кинули в кар'єр цегельного заводу — в один із багатьох імпровізованих сталагів. Расцветали яблони и груши, поплыли туманы над рекой. Выходила на берег Катюша. Це була жінка з добрим мордовським обличчям — вицвілі ситцево-сині очі, важкі порепані ноги. "Та це ж мій! Мій чоловік! — била вона себе в груди — Іван Петренко!" Його виштовхали нагору. Выходила, песню заводила про степного сизого орла. Їй пішов уже четвертий десяток. Іван її загубився у вогняному вирі війни. Уночі вона була ненаситна — клала важку, із жорстким волоссям (у тутешній воді були великі домішки солей) голову йому на плече, її чавунні, товстопалі руки заволодівали його кволим хлопчачим тілом: вона не тільки врятувала його од смерті — вона зробила його дорослою людиною. Ординцев пішов на світанку, по замерзлому, зморшкуватому шляху, всі горбки якого було затягнуто білими, ламкими льодяними перетинками пізньої осені. Полюшко-поле... Полюшко широкое... Ехали по полю... Його зупинив патруль фельджандармерії. Вони роз'їжджали по всій Україні на новеньких мотоциклах "Цюндап". Але у нього був липовий аусвайс, виданий сільським старостою — кумом Марії Петренко... Він розшукав свою сім'ю після неймовірних поневірянь: Віктор Вікентійович з дружиною знайшли притулок в будиночку на вулиці Ново-Либідській, біля самої градирні — здалеку вона скидалася на величезну діжку, набиту квашеною капустою; вона стирчала над містом, як гіпертрофована мрія його жителів про їжу: діжка була порожня. В кімнаті стояла невеличка залізна пічка. Вдень і вночі за триста метрів од них товарні поїзди струшували землю. Деренчали в склянці акварельні пензлі. Батько заробляв на прожиток малюванням. Найважче було залишитися чистим: Віктора Вікентійовича запросили в міську управу, запропонували влаштувати персональну виставку. "Ви все ж таки жертва більшовизму" (з ним розмовляв один із тих, хто колись радив звернути особливу увагу на колгоспну тематику). Віктор Вікентійович навідріз одмовився. Найважче було не заплямувати себе. Але й вижити було нелегко. Віктор Вікентійович налагодив стосунки з заповзятливим румуном (за документами — власником фотографічного ательє з Транс-Ністрії), який признався Ординцеву в своєму недавньому молдавському минулому і одверто натякнув на далеке єврейське минуле. Звали його Іон Думитреску — одне око у нього було власне, втомлене, коричневе, із жовтуватою склерою, яка була затягнута сіткою червонуватих ниточок, а друге сяяло новеньким фарфоровим блиском і надавало правій половині обличчя Думитреску молодцюватого вигляду; низенький, з слонячими рухами, вусатий Іон Думитреску виявився проникливим психологом: він зрозумів, що під час найбільших всесвітніх бідувань людські душі, особливо жіночі, звертаються до всемогутнього господа бога. Тому в своїх майстернях в Одесі та Києві він налагодив виробництво кольорових, літографським способом надрукованих на сірому цупкому папері, образів. Головним художником підприємства став Віктор Вікентійович, Хазяїн був суворий у своїх художніх уподобаннях. Він часто казав Віктору Вікентійовичу:
— Мені тільки без всяких футуризмів-шмизмів... Мазанини щоб не було. Мені треба, щоб люди плакали... я даю продукцію народові, не яким-небудь босякам...
Віктор Вікентійович згадав старовину: вершиною його творчості став святий Микола-чудотворець. Сивобородий старець був зображений із традиційним благословляючим жестом правої руки та з Євангелієм у лівій. На ньому була золочена митра з емалевим образком і розсипом перлів унизу; риси обличчя — умовно правильні, весь лик його відображав ідею боголюдини, а не живу індивідуальність. Тільки візантійську суворість та сухість виразу замінив Віктор Вікентійович глибокою лагідністю, що сяяла в очах чудотворця, підсинених ультрамарином, — його погляд був повний співчуваючої та всепроникливої любові. Думитреску особливо захопився одіянням Миколи-чудотворця — парчевим сяянням ризи, сніжнобілістю омофора, глибоко реалістичним трактуванням зморщок одіяння та напівтонів на тендітних старечих перстах, піднятих для благословення. На яскраво-синьому тлі золотою квіткою сяяв німб.
Щоб не бути засланим у Німеччину, Жора вступив до медичного інституту, відкритого німцями в Києві. Але майже весь день він тинявся по Єврейському базару, що перетворився на величезне гротескне збіговище людей. Тут розплачувались за товар сірим, з висівками, погано змеленим на саморобних жорнах борошном, згірклою олією, шерстяними джемперами, пакетиками з сахарином, угорськими сигаретами "Гуннія", антикварними статуетками, пошарпаними книжками, солдатськими румунськими черевиками, вошивими шинелями, відрізами довоєнного крепдешину, каламутним буряковим самогоном та кредитними білетами тюремного кольору, з написами українською та німецькою мовами, що їх випустив центральний емісійний банк у Рівному: на п'яти карбованцях усміхалася білявенька селянська дівчинка з квіточками в руках; поруч з нею чорнів імперський орел із свастикою, а лаконічний брунатний напис попереджував: "Фальшування грошових знаків карається тяжкою тюрмою". Навколо товкучки тулилися крамнички, халупи, забігайлівки, буфети, де можна було випити, поторгуватися, провести валютну операцію чи познайомитися з марухою. Особливо славилась одна із забігайлівок, в якій на розкішному німецькому акордеоні грав Сашко — високий німий хлопець із натхненним обличчям морфініста. Розамунда, ты для меня целый мир. Розамунда, мой идеал и кумир.
Жора торгував Миколами-чудотворцями, отриманими Віктором Вікентійовичем од Думитреску замість гонорару. В його кишені завелись окупаційні карбованці. Жора вже помаленьку відвідував заклад Сашка-акордеоніста. Там він і познайомився одного разу з Борисом Олександровичем Приймаком. Той — у німецькому дощовому плащі з чорної церати — сидів у кутку смердючого закладу, поклавши руки на залитий червоним вином стіл. Перед ним стояла недопита пляшка горілки. Приймак сидів, не знявши обтріпаного капелюха, і уважно дивився на відвідувачів. У нього було обличчя персонажа з української побутової п'єси минулого століття — великий ніс, запорізькі вуса, люті брови. Тільки вираз обличчя був не дурнувато-хитрий, а похмурий. Відчувалося, що він дуже п'яний. Сталося так, що Жора підсів нього із своєю пляшкою вина. На край стола він поклав загорнуту в газету паку нерозпроданих чудотворців.
— Що це? Порнографічні фотографії? — не міняючи виразу обличчя, похмуро поцікавився чоловік у чорному дощовику. І, не чекаючи відповіді, повідомив: — Поминки справляю. По коняці. Найкращий продуцент в Європі. Померла. Від правця. Той ідіот погано профільтрував анатоксин... Оргія смерті. Так.
— Треба було сироватку ввести, — сказав Жора.
Чоловік підвів голову, глянув на Жору. Вицідив рештки горілки в склянку, витяг носову хустку і взявся витирати мокрі од вина рукави плаща. Хустка порожевіла.
— Шия в коня була як камінь... Ригідність м'язів. Трете віко випало. І назад ні кроку. Як справжній солдат. Потім — набрякли легені. Ви — хто такий?
Так познайомились. Випили. Жора показав образи Приймакові. Той бридливо дивився на благочинне обличчя Миколи-чудотворця.
— Облиште ці дурниці, — порадив. — У вас є професія... Іч — нарядився. Люди в тілогрійках драних, а він у парчі. Бога, юначе, малювати не можна. І на стіни вішати. Його треба тут носити! — стукнув себе кулаком у груди. — Ідіть краще до мене працювати.
Він керував випуском противіспяної та пастерівської вакцини і протиправцевої сироватки — виготовлялися вони в одному з будинків спорожнілого бактеріологічного інституту.
Так почалась їхня дружба: в науці, в пияцтві. Коли восени сорок третього року німці провели тотальне виселення жителів пристанційного району і батьки Жори Ординцева змушені були піти геть з міста (вони подалися в Умань), Жора переселився в комірчину до Приймака, на Батиєву гору. Борис Олександрович не тільки прищепив Жорі любов до науки — до таємниць вірусології, яка увібрала в себе мовчання єгипетських мумій із слідами віспи на шкірі, гучну мудрість Гіпократових сказань, геній Пастера та Івановського, — але і зробив Жору алкоголіком. Пив Приймак неймовірно багато, але майже ніколи не хмелів. Тільки твердіший ставав його погляд, а слова й жести — обдуманіші.
— У мене найкраща печінка в світі, — басив він. — Сам Олександр Олександрович Богомолець дивувався дезінтоксикаційним властивостям мого організму. Майте на увазі, Жоро, що страшна не горілка, а закуска. А ще гірше, якщо ви, уподібнюючись до мерзенного російського інтелігента, вишукуватимете — в чому сенс життя. Бійтеся цього дужче вогню, — застерігав він, розгладжуючи вуса.
Одного разу Приймак розповів Жорі про дивний дослід, який він провів перед самою війною: його тоді цікавив сказ — абсолютно смертельна хвороба. Приймак вирішив перевірити — як перебігатиме сказ у сполученні з безпечним для кролів ящуром. Заразив кролів вірусом ящур а, потім через кілька днів увів їм у мозок емульсію з вуличним вірусом сказу. Яке ж було здивування Приймака, коли жоден з кролів на сказ не захворів, На цьому дослід був обірваний — почалась війна, Жора взяв під сумнів чистоту проведення досліду — надто неймовірним здавався результат, та й сам Борис Миколайович теж сумнівався у вірогідності експерименту.
Київ палав. Важкі хмари диму клубочились над містом — їхні краї підпливали розтопленою міддю. Здалеку котилися громи артилерії. Приймак запив ще гірше. Він приносив із льоху спирт-ректифікат і пив його, не розводячи, закушуючи яблуками.
— Ет, — скаржився він п'яненькому, голодному Жорі, — навіщо я народився в двадцятому столітті? І чому саме тут, на Україні? Чому не в Болівії? Ні, ви тільки подумайте: в минулому столітті я міг би відкрити щось путяще.