Треба так робити справу, щоб і тобі не дати пропасти і правди не поламати. Ми так постановимо. Що жінка та на воєводу казала, того ніякими доводами не довела, та й чернігівську супліку, на того воєводу писану, нічим не доведено; а воєвода, роздповідаючи, сказав, що все те на нього по-дурному вигадали чернігівці зі злоби за те, що він, воєвода, дбаючи про царське добро, не потурав їхнім лихим ділам; то ми, великий государ, звеліли далі слідства над воєводою не робити, бо немає ніяких доводів, а жінку Ганну, за те, що двумужниця, відіслати на духовний суд у Патріарший приказ. От воно й буде так, як кажуть: і кози цілі, і вовки не голодні.
— А якщо,— запитав Чоглоков, — та жінка почне в Патріаршому приказі казати на мене те саме, що й тут? Тоді мене в Патріарший приказ покличуть.
— Ми,— відповів думний дяк, — тут, у Малоросійському приказі, царським іменем тебе виправдаємо і від тієї Ганниної справи зовсім відділимо. Через слова тієї жінки можуть покликати до Патріаршого приказу не тебе, а того чоловіка, що з нею вінчався, бо в них обох одна духовна справа. А ти заздалегідь того свого чоловіка поклич та, добре його настрахавши, накажи, щоб, коли покличуть його в Патріарший приказ, тебе до справи не плутав і нічого про тебе не смів там говорити, щоб і не згадував. А ти тут нам напиши, що дозволив своєму чоловікові вінчатися з Ганною, ніяк не знаючи, щоб Ганна з ким іншим була вже повінчана, бо сама Ганна тобі цього не казала і ти думав, що вона дівка, бо й ходила ж вона по-дівочому. А коли б навіть хтось інший і казав тобі, що її вінчано в Петрівку, то ти такій дурниці не повірив, знаючи, що по закону нашому православному в піст вінчати не вільно. Тут у нас, у Малоросійському приказі, це все напишеш і нам залишиш. Та й годі.
Поклонився Чоглоков думному дякові Ларіонові Івановичу, ще раз назвав його доброчинцем, рятівником, батьком рідним. Того ж дня написав він свою відповідь для слідства так, як навчив його думний дяк, а за тиждень приніс Ларіонові Іванову купчий запис на половину свого пахровського маєтку і реєстр усього свого добра, що належало до того маєтку. Ларіон Іванов переглянув і те й це, перевіривши, чи все записано, сказав:
— Спасибі тобі, доброчинцю мій! По весні розпочну господу будувати в новій — купленій вотчині. Житимемо з тобою по-приятельськи, як добрим сусідам годиться.
Тим часом Ганна жила внизу в Малоросійському Приказі, їла той убогий харч, що видавався на арештантів, та ще до того прохала сторожів купувати їй дещо за ті гроші, що дав Дорошенко. Декілька днів сиділо з нею двоє волоцюг-українців, узятих у Москві, — їх відсилали назад на Вкраїну. Вони були з Полтавського полку і сиділи в Приказі недовго, а Ганна й рада була, що швидко їх забрали, бо один уже почав був набридати їй своїм залицянням. Ганна залишилася сама, а невдовзі знову покликали її у Приказ, дали ще три рублі дрібними копійками і сказали, що й це від Дорошенка, бо він був у Приказі у своїх справах і розпитувався про Ганну. Коли відвели Кусівну знову до тюрми, вона щиро молилася за свого доброчинця, що не забував і допомагав їй.
Закінчивши справу з Чоглоковим, думний дяк звелів привести до себе Ганну і сказав піддячому прочитати їй присуд, у якому було написано, що жінка Ганна жалілася на воєводу Чоглокова, але того ніякими доводами не доведено, — через те й справа про це в Малоросійському Приказі закінчується, а жінка Ганна посилається до найсвятішого патріарха, щоб судити її духовним судом за те, що вона незаконно вдруге заміж пішла.
Стрільці повели Ганну до Патріаршого Приказу.
У господі в Чоглокова діялось ось що: Тимофій Васильович покликав до себе холопів своїх Ваську та Макарку і звернувся до них:
— Ну, хлопці! Дуже мені погано з цією проклятою хохлушою. Видрав у мене думний дяк половину пахровської вотчини. Нема що робити! Нахвалявся лихий, що знову про мене слідство робити почнуть. Я дав йому купчий запис. Та й на тому ще не край. Хохлушу звелів одвести до Патріаршого Приказу на духовний суд: там слідство робитимуть про те, що вона за двома чоловіками. Може, й вас покличуть. Глядіть же, мене туди ніяк не плутайте! Ти, Васько, на одному стань та й кажи: ніякого загаду про шлюб свій од государя свого не чув. Сам до нього вкупі з Ганною приходив просити дозволу повінчатись, не знаючи того, щоб вона з ким іншим була повінчана.
— За це вже, государю, не турбуйся. Як велиш, так і казатиму, — відказав Васька.
— І про те, що як стане вона казати, наче пан її зґвалтував і велів тобі водити до нього на ніч, то ти одне кажи: я цього не знаю і від мого государя нічого такого не чув, — казав Чоглоков. — Про це в Патріаршому Приказі слідства не робитимуть, бо від цієї обмови мене вже в Малоросійському Приказі виправдано. Так і ти своїми словами до того не призводь. Та й ти, Макарко, дивися!
— Моя справа ззаду, — відказав Макарка. — Коли Васька на мене не скаже, то мене може й не покличуть. А покличуть та питатимуть, то я в одне з Ваською казатиму.
— Воно, — сказав Чоглоков, — вашому братчикові, холопові, коли ви що на нас, ваших государів, кажете, то віри не ймуть. Та все ж ви мене нічим не смійте ганьбити. А то — ви ж самі знаєте — моя воля зробити вам потім що захочу.
Коли ж Васька з Макаркою залишилися вже самі, Васька сказав товаришеві:
— А государ злякався та й здорово! Чи то ж дурниця: половину вотчини збув. Кепська справа. Гляди, що як притиснуть його, то й другої збудеться. То й нам, мабуть, уже не йому доведеться холопами бути. Продасть і нас. Хай, чорт їх бери, кличуть нас до Патріаршого Приказу, нехай допитують. Стоятимемо за свого государя поки змоги й сили, ну, а там то вже своя шкура за всяку іншу дорожча, хоч би й за государську!
XVI
Патріархові Іоакимові Савелову було в той час між шістдесятьма й сімдесятьма роками, але був він дуже жвавий і невсипуще діяльний. Як на свій час, то був чоловік учений; вчився він у київській колегії і дуже її й досі поважав; але це не шкодило йому бути гострим і невблаганним ворогом західного впливу, що проймав усю духовну освіту на Вкраїні; патріарх думав, що цей вплив шкодив "русской" церкві. Патріарх Іоаким писав дуже багато, писав і з двох боків обороняв свою церкву проти західного вірського розколу, що вчинився в Московщині. Одначе, не вважаючи на всі свої вчені й літературні справи, Іоаким не занедбував порядкування церковними справами, а сам особисто всього пильнував і так дуже, як ніхто з його попередників, не виймаючи й самого Никона. Ніхто з патріархів не обмежив так самоволю архирейську, завівши коло архиреїв обов’язкові ради з духовних осіб задля порядкування справами й задля суду; це було й задля патріаршої єпархії, але патріарх на те не зважив: він сам був такий діяльний та уважний до всього, що мало йому треба було допомоги й поради від духовних осіб. У Патріаршому приказі сиділи призначені від патріарха архимандрит та двоє протопопів, кликано виборних духовних старших — "попівських старост", але всі вони власне мало робили за патріарха, — навпаки, він багато за них робив. Ще як був суд над духовенством, то ці патріархові помічники щось таки значили: допити робили, розшукували, присуди постановляли; патріарх сам перевіряв усю їхню попередню роботу і сам уже виносив найостанніший рішинець. А в таких справах, де не духовних, а світських людей ставляно на суд, — ті духовні, що сиділи в Патріаршому Приказі мало до чого й торкались, а все робив дяк та й підносив патріархові. Найстаршим дяком у Патріаршому Приказі був тоді Іван Родивонович Калітін, підтоптаний пан, із круглою, трохи посивілою борідкою, на літа було йому років із п’ятдесят; у справах був вельми тямущий, добре говорив і писав. Патріарх надзвичайно йому вірив, вважав його за розумного, дуже чесного, не грошолюбного чоловіка, цілком прихильного патріархові. Та й усі вважали дяка за розумного чоловіка; що ж до його чесності та негрошолюбності, то ніхто не міг би показати, що з цього, чи з того чоловіка Калітін узяв якого хабара; але багато людей тільки плечима знизувало, довідуючись, що від деяких справ патріарховому дякові була велика користь, і не можна було зрозуміти, як він це робив.
Коли Ганну Кусівну привели до Патріаршого Приказу, Калітін, що недавно тільки того дня прийшовши на службу, сидів із товаришем своїм, другим дяком Леонтієм Савичем Скворцовим, якого любив і боронив. Перш ніж покликати приведену до Приказу жінку, Калітін прочитав, що про неї написано з Малоросійського приказу; там було коротко виложено всю справу з Ганною й Чоглоковим.
— Поглянь лише, Левонтію Савичу, — звернувся він до Скворцова, — яку вкраїнську птицю прислано до нас. Тільки обскубано, та не її, а, мабуть, когось іншого через неї.
Скворцов був ще не такий досвідчений у справах, через те й не здогадався відразу про все, що вже зрозумів Іван Родивонович. Прочитавши папір, Скворцов блимнув запитальним поглядом на товариша. Калітін засміявся.
— Дуже тямущий чоловік думний дяк! — сказав Калітін. — Обстриг барана, а шкуру ще нам покинув. Дарма, і за те спасибі!
— Звісно, — Скворцов кивнув головою, — поживився біля воєводи та й захистив його добре. Усе покрив, хоч де-не-де хвостики видно. Та нам ні з якого боку коло нього заходитися не можна. Чистий зовсім став. Хіба покуту яку накинути, та й то не на нього.
— Покинуто, — знову засміявся Калітін, — покинуто й нам тоненьку ниточку, — обережненько ще можна за неї вхопитися. Подивися лиш уважніше в папір! Бач: повінчано жінку вдруге з воєводиним холопом; сам воєвода правий і кликати його сюди ніяк не посміємо; але холопа того на допит витягнемо. А хіба холоп так і стоятиме за свого государя? Атож! Не дуже стоятиме, коли над самим собою лихо побачить!
— А можна часом, — додав Скворцов, — налякати воєводу патріархом, що мовляв сам патріарх доповість про справу великому цареві государеві, щоб слідство наново зробити.
— Можна й так. Правда, — погодився дяк. — А то ще глянь: знадобиться нам 54 артикул статуту про холопський суд.
Калітін звелів покликати Ганну.
— Молодичко! — звернувся він до неї. — Ти відразу з двома чоловіками стала. Один живий, а ти з другим повінчалася.
— Повінчали силоміць, — почала відповідати Ганна.
— Так, — перепинив її Калітін — силоміць.