Ми на краю безодні. Щасливі ті орли бойові, що вже сплять спокійно, але ні, вони не можуть спати спокійно, коли Росія гине.
Літа мимоволі згадала Ігоря, його розпачливі, важкі думки у перший вечір знайомства, що так її вразили. Тут вона таке чує повсякденно. А Вишняков говорив.
— От завтра почуєте ще, як бравий генерал Голубцов виголошуватиме тости за царя-батюшку і царицю-матінку, а решта за столом, хоч і розумітиме, що він верзе нісенітницю, підтакуватимуть про останню краплю крові, тим більше що це буде не їхня кров, хіба що бідного поручика. Побачите, якщо його також запросять. А мила Варвара Миколаївна хвилюватиметься і метушитиметься, щоб усе було на столі смачно, вишукано, і за столом лунали б розумні чоловічі розмови, і кожен міг сказати якесь дотепне mot. Я її люблю, як рідну сестру, як жінку мого найближчого друга, я відповідаю за його дочок, але, на жаль, вона не розуміє мене.
— Вона вас дуже поважає і любить, — тихо заперечила Літа.
— Хіба в цьому справа, — гірко усміхнувся полковник. — Я боюся за неї, і за дівчаток, і за цього маленького багатого спадкоємця її Митюні. Адже все зараз котиться до загибелі, повірте мені, ми стоїмо напередодні жахливих, несподіваних подій. У мене вся надія тільки на армію, тільки на армію, але ж армія сильна своїм командиром, солдати йдуть за командиром. А хіба один такий Голубцов в армії? А інші, може, й розумніші, але хитріші честолюбці. Думати, думати треба, і не про своє місце й вигоди, а про всю батьківщину, і не робити кричущих дурниць на позиції. Микола повинен, повинен зректися престолу на користь брата. Ну, а кого ж іще? Повинен дати справжню конституцію народові. Але головне, головне — перемогти німців, і на фронті, і тут, при дворі, вигнати їх і тут, і там з нашої землі. Пробачте, я заговорив вас. Ви самі завжди мовчите.
— Я не належу до того оточення, що Варюша, — знову тихо, наче пояснюючи, мовила Літа. — Я живу і працюю зовсім серед інших людей. Навіть з журналістами і газетниками — колегами чоловіка — я менше близька, ніж з батьками своїх учнів — залізничниками, біженцями, сусідами, вони зі мною одверто діляться своїми прикрощами. А живемо ми на околиці міста, і працюю я з сиротами бідноти, більше з села, в приюті. Бачите, яка різниця.
— Ви на мене справляєте враження щирої людини, і ви мене зрозумієте. Ви в чомусь схожі з Варварою Миколаївною, але...
— Ми всі сестри схожі і не схожі, — перебила Літа, боячись розмов про Варюшу, але Вишняков не зупинявся.
— Ніколи б я не дорікнув їй у нещирості, але оця постійна пітерська метушня заглушує прекрасні паростки справжнього, і, знаєте, де я зараз тут не був, скрізь так — говорять, обурюються, розв’язують те, що не можуть і не повинні розв’язувати й вирішувати, а якесь страшне життя навалюється, рухається і невідомо куди тягне за собою.
— Я розумію ваш настрій, — сказала Літа і чесно додала: — Але багато не розумію з того, чого начулась і набачилась. Мені здалось, життя тут більше вирує. Це природно, у нас в Полтаві не так, і мені тут усе цікаво, але розібратися важко.
— Хіба ви одна так? Варенько, — звернувся він до дівчинки, — ти не втомилася? Поспівай нам ще.
— А цієї пісні ви ще не чули? Тепер, тьотю Літо, у моді Вертинський зі своїми пісеньками, але й він відгукнувся на війну.
І вона заспівала:
Я не знаю, зачем и кому это надобно,
Кто послал вас на смерть недрожащей рукой,
И не в русской земле без церковного ладана
Опустили вас в вечный покой.
Літа і Вишняков припинили розмову.
Посторонние люди молча кутались в шубы,
И какая-то женщина с искаженным лицом
Целовала покойника в посиневшие губы
И швырнула в священника обручальным кольцом.
І раптом Літа уявила, що в труні лежить Гарик, і не Ігор, а Гарик з підведеною лівою бровою і закушеним куточком губи. Як це вона нічого-нічого не знає, не дізнається про нього?
— Ну що ви панахиду завели, — пролунав голосок Варюші. У кокетливому фартушку вона заглянула до вітальні. — Варенько, ти ж можеш поспівати й інші пісеньки Вертинського. Літушечко, тобі треба обов’язково його послухати! А зараз уже час пити чай. Дівчатка, готуйте, — наказала вона.
Сумна атмосфера була порушена. Та Літа уже весь вечір сиділа замислена, і думки її були далеко від усього, що було поряд. І від усіх. Крім майже забутого, як вона запевняла себе, Гарика.
Що ж, це було цілком природно, що тут, в цьому оточенні військових, розмов про війну, вона його знову згадала. Він і раніше виринав несподівано перед нею, наче наяву, і вона тоді то усміхалася, згадуючи його, то зажурено відходила від людей і намагалася щось робити своє.
Але зараз, особливо чомусь після розмови з Варварою, хоча ані слівцем ніколи не прохопилася ні з ким про нього, він наче був десь тут, поряд, і вона картала себе, чому не дізналася, чи видужав він, що з ним, де він.
Може, його знав хтось із цих офіцерів, котрі вешталися у Варюші, але ж вона не знала, в якому він був полку, навіть не знала точно, в якому чині. Поручик, чи що? І потім... Вона боялася розпитувати і картала себе за це.
От, подумала вона, дівчатка, Галина з Жечкою, досі вигадують йому життя, де він, що з ним трапилось, різні пригоди і подвиги, а мені так сумно, коли я думаю про нього, і чим далі, тим сумніше. Наче я завинила, що нічого про нього не знаю, а він же мене полюбив. У це я повірила, не могла не повірити. А я втекла і від нього, і від себе, і інакше не могла вчинити... Але ж довідатися про нього я ж могла як-небудь... Може, його вже й на світі нема... Ніхто мене не любив так, як він...
* * *
Зі справами було покінчено. Навіть лист для влаштування чоловіка до іншої установи був написаний і підписаний. Проте вона знала, що без редакції, газети Олексій Іванович завжди буде не в своїй тарілці. Вдома про редакцію говорили мало. Взагалі в цьому домі звикли не виносити на люди своїх переживань, то до них звикли приносити їх люди.
Літа була рада зробити для чоловіка щось корисне. Тепер лишалося тільки подарунки дітям, бабусі та йому, як завжди, коробку сигар.
Зранку Літа поїхала в Гостиний двір. Пройшлася, заглянувши майже в кожну крамницю. Навіть там, де не збиралася щось купити, все ж таки було цікаво подивитись — і саму вабило, і подругам треба розповісти. Хіба ж можна порівняти ці крамниці з полтавськими! У крамниці дитячого одягу просто очі розбіглися. Вона купила однакові костюмчики Галинці і Жечці. Коли Жеччині батьки — "куми" — купували щось дочці, вони те саме купували і для Галинки, це вже так повелося, а платтячка після Галинки переходили до молодшої їхньої дочки — Люсі, теж хрещениці. З сестрами був теж усталений звичай — від Варюшиних дітей одежки переходили до Симиної Гуленьки, а потім до Галинки і так далі, тому дівчатка змалку навчилися дуже охайно носити святкове вбрання. Костюмчики для дівчаток Літа вибрала просто чудові — дуже оригінальні, елегантні і матерія, і фасон, не маркі і не химерні якісь — "на всі випадки життя". Дівчатка будуть задоволені. Бабусі теплі рукавички, Олесику, як завжди, книги — це, мабуть, завтра купить. Галинка теж замовила книги. Завтра ще треба, у Єлисєєва для всіх купити цукерок. Лише слова "з Пітера, від Єлисєєва" робили все набагато смачнішим. Звичайно, побувала і в крамницях жіночого туалету, і трохи не спокусила її одна кофточка, про яку продавщиця запевняла, що вона просто для неї зроблена. Справді, дуже їй личила, але, підрахувавши ресурси, вирішила — "обійдеться", а продавщицю, усміхнувшись, запевнила, що зайде пізніше.
Їй не хотілось повертатись "додому", до Варюші, сьогодні мало бути стільки чужих людей. Вона згадала — треба ж обов’язково виконати таємне доручення Галинки. Галинка завжди вигадувала щось несусвітне. Коли приїздили позаторік з Олесиком і з нею у Петроград, Російський музей справив на Галинку надзвичайне враження. Дівчинка ходила по залах як зачарована, і в одному, почекавши, коли всі вийдуть і вона залишиться сама, тихенько підійшла до мармурової статуї сплячої дівчинки, постояла, чогось наче не розуміючи, і потім обережно-обережно, легесенько торкнулась її пальчиком і наче завмерла в задумі. Та до неї підійшов наглядач і сказав:
— Руками нічого торкати не можна.
Галинка знітилася, зніяковіла і побігла до мами. Літа зробила вигляд, що нічого не бачила, щоб дужче не присоромлювати дівчинку. Їй було шкода Галинки і в той же час чомусь приємно, що дочка така вразлива. Але через кілька залів, коли вони зупинилися біля славетної картини Рєпіна "Запорожці пишуть листа турецькому султанові", залунав голосний, веселий Галинчин сміх. Вона вп’ялася своїми великими, круглими очима в картину і нестримно реготала. Олесик і мама вже поспішали далі, але Галинка не хотіла ніяк відходити від надзвичайного полотна. Добре, що відвідувачів було мало і наглядач тут не зробив ніяких зауважень, навпаки, лагідно усміхався на таке дитяче захоплення.
Потім, удома, в Полтаві, дівчинка, захлинаючись, розповідала усім дітям,, і дідусям, і бабусям про запорожців, почала розпитувати тата. Тато про запорожців знав, звичайно, багато, і про картину також, і навіть те, що саме вони писали. Слухали залюбки усі, навіть "дорослі" хлопці, а Льовка пошепки переказав сусідові те, що дядя Альоша випустив зі своєї розповіді, той передав далі, і всі хлопці почали гигикати, але дядя Альоша не розсердився і не насупив брів, а сам засміявся і тільки дав знак рукою хлопцям, щоб припинили, і показав на дівчаток. Жечка, звичайно, дізналась, що у листі було багато таких непристойних виразів і лайки, про які вона тільки натяками розповідала Галинці, та Галинка ще дужче полюбила запорожців за те, що вони сміливі, не побоялися так писати султанові.
Ніхто ніколи не здогадувався, що саме ця картина вплине на дівчинку. Про це вона ні з ким не розмовляла. Недарма, коли діти розподіляли ще на початку війни між собою країни, хто яку представлятиме: хто Францію, хто Англію, Росію, звичайно, представляв Олесик, — Галинка сказала несміливо:
— А я буду Малоросією, тільки хай усі називають Україною, це красивіше.
У решти претензій на Україну не було.
Галинчине доручення було неважке — не порівняти з торішнім! Торік вона запхнула свого ведмедя мамі у муфту, щоб він з’їздив "на батьківщину"! А потім сама хвилювалася: а що, як мама загубить його по дорозі? Літа, звичайно, одразу у вагоні сховала ведмедя в чемодан і до повернення в Полтаву не виймала.