Свенельд розглядав у руках печенізький меч. Великим пальцем водив по тонкому і гострому лезу. Криця озивалась тонким високим шепотом. Якщо це трапилось уночі, потайний гість не встиг утекти сьогодні. Можливо, десь тут поряд відсипається. Або на торгу серед люду різноязикого і різноокого. Піди розбери, де він. Хіба що, може, хто бачив... — А тут, у теремі, не бачила якого гостя жовтолицього? Купчину чи воя степового? Стариця хитала головою. Нікого не видко їй в тій оборі, окрім корови... Та й очі вже заслабли, більше бачать минуще, що вереміїться в колі днів і років верем'яних... А коли б і бачила стариця кого, то не сказала б цьому чужакові варижину. Літали тут уже такі круки, та гнізда не звили!.. Свенельд зрозумів, що йому вкрай треба знайти Ігоря. Тільки удвох вони зможуть вирвати владу в Києві із рук Олега. Чи ж бачено таке — ні тобі цар, ані князь, а сам себе возвеличив і кермує від Києва до Новгорода! Пора стягти його з престолу... Не скоро розшукав Ігоря. Молодий Рюрикович уже знав про смерть матері. Але не дуже переймався — у кожного свій вік і своя смерть. Був ситий і вдоволений собою. Свенельда казила його легковажність. Цей рудовусий здоровило, якому доля вділила княжу честь, безпечно кпинить з долі матері! Не бачить віщого знаку — меч печенізький!.. Ігор насупив брови. І яка нечиста сила пригнала сюди цього блазня, що каламутить йому спокій. Він же сховався тут від пристрастей владолюбців, потонув у простих і затишних житейських буднях. Здавалося, догнав-таки своє щастя. Але біда скрізь чатує на щасливу людину. І ось пригнала цього каламутника аж з Києва. Печенізький меч... Чи не все одно, яким убивають людину — двосічним руським чи кривим печенізьким... Попхнув ногою пса, що лащився до нього. Не до пестощів нині. Хотів, щоб Свенельд швидше зник з його очей!.. — Не відаю того знаку, Свенельде. Збіглий варяжин аж підскочив: — То ж рука Олега! Ігор збрижив чоло. Не хотів згадувати Олега, від себе гнав його образ... А все ж таки він постав перед ним. Мати ціле життя лютилась на Олега, все збиралась помститись. Чуло її серце, що Олег її не забував... Але він, Ігор, нічого не хоче від Олега. — То й що? — стенув плечима. — А те, що другий меч буде встромлений у твої груди, княже! І вже скоро. Може, й сьогодні... Обличчя Ігоря стало прозористим, жовтавим. — Гадаєш? Навіщо я йому? — Та він же тебе боїться. Страх змушує його вбивати. Ти єсть князь від роду. По роду мусиш мати і владу. І по закону. А він ні по роду, ні по закону не може мати влади. Він протизаконник і злодій. Ігор сторожко присів на краєчок лавиці. О, він знав того гордеця й захланного заздрісника. Такі люди завжди заздрять вищим, бо не прощають їхньої вищости в чомусь. А особливо в шляхетности!.. Певно, і до нього прикотились злії літа. Як не хотів утекти від долі, а вона його розшукала ось тут... — Що радиш, витязю Свенельде? За чим прийшов? — втомлено подивився на гостя. Збагнув, що найкращі дні його людського життя стали вже безповоротно минулими... — Облиш оце тарганяче гніздище. На тебе чекає Київ. — Але ж там... Олег,.. — Ти прийдеш туди з мечами. Холодним мокрим рядном накрили Ігореві спину... Не було вагань — постала раптова впевненість, що іншої путі йому вже нема. Раптом йому здалося, що всі прожиті літа його були несправжніми, що жив якимось чужим життям і чужою волею, що змарновані дні нічого його не навчили, а сподівання виявились марні. Дрібне заміняло йому велике, і все потонуло в сум'ятті сірих буднів… Свенельд пружно звівся на ноги. Його безпощадні, холодні, немов крижини, очі пронизували тіло й скроні Ігореві. Він уже відчував, що ті очі ведуть його за собою, що це тарганяче щастя уже розтоптане і він переступає поріг свого нового життя... * * * Уже під ранок їй приснився сон. Ніби вона знову у своєму домі, в Плескові. Навколо знайомі кам'яні палати колишніх царів і велеможців дунайської держави слов'ян. Навколо виноградні лози з сонячними гронами винограду. І їх старий дім теж увесь обвитий виноградним віттям... Але ніби чує, як тривожно грюкають двері в стравниці, як тупотить ногами чорнобородий боярин Георгій Сурсубул, як щось лепече крізь сльози її матінка... Оленка зірвалась на ноги — вона сама вижене цього клятого боярина, п'явку її роду! Скільки зла чинить він довкола!.. Як ненавидить він слов'янський її рід, як возноситься, що він болгарин, покоритель цієї слов'янської землі... Схопилась на рівні, розплющила очі. В її ложниці було тихо й тепло. Десь під мостинами шаруділи миші — глибокої осені вони шукають рятунку в оселях людей. На Княжій Горі їх всюди було повно. Знову лягла в ліжко, але вже не спалось. Згадувався рідний дім і недоля її роду. Відколи боярин Сурсубул почав заходити до них, в їх затишному домі зник спокій, завмерли голосні балачки челяді в людській, дивна насторожена тиша залягла в усій садибі, ніби в якійсь із кімнат постійно лежав покійник. Мати її — Томила — боялась твердо ступати ногою по мостинах, ставила ногу в сріблом розшитому черевичку обережно, і коли дошки скрипіли від сухости, здригалась, бігла в якийсь закуток, щоб заховатись від усього світу. Георгія Сурсубула боялись усі, і не тільки в Плескові, куди він часто наїжджав, а й у столиці — в Преславі. Свідущі потай мовили, що це саме він доніс у монастир перестарілому цареві-хрестителю Болгарії Борису, який на схилі віку пішов у ченці, — про негідне царювання його старшого сина Володимира. Про те, що цей переємець Борисового престолу ніби грабує скарбницю, влаштовує бешкети, насміхається з християн, пропиває з повіями честь своєї царської родини... Престарий цар-чернець Борис-Радивой злютився, скинув із себе чернечу рясу, перебрався у царські шати, які мало не зітліли в його келії, підперезався мечем — і разом із Сурсубулом і його людьми схопив п'яного Володимира. Батько-цар наказав виколоти негідному синові очі. Ніхто не наважувався виконати цей наказ — мовчки стояли над зв'язаним Володимиром. Тоді сплигнув зі свого коня боярин Сурсубул. Витяг з-за халяви довгий мисливський ніж і заніс над повергнутим... Володимир згорда споглядав усіх цих бояр, кинув Сурсубулу: — Хочеш помститись, що я не взяв у жони твоєї сестри? Негідник! — І плюнув в його бік.— Не візьму!..— Сурсубул стрибнув тому на груди... Цієї ж миті дикий нелюдський крик огласив галявину. Усі здригнулися. Лише батько-цар спокійно, здавалося, чекав кінця. Над Родопами довго котилася й затихала в долинах луна від крику повергнутого болгарського царя Володимира... — Відвезіть його до монастиря... В довічне ув'язнення,— рішуче наказав цар Борис.— А ти, Георгію, скачи до Царгорода, забери Симеона: хай візьме мій царський стіл... Сурсубул щодуху помчав до Константинополя. Його час настав!.. Він довго й затято йшов до нього... Сурсубул повернув Симеона до Болгарії і посадив на царський трон. Сам же став вірним охоронцем нового царя, бо лукаві ромеї жадали позбутися розумного й освіченого Симеона. Це вони споювали перед тим Володимира, підсипали тому дурманного зілля, яке перетворювало царя в жалюгідну потвору... І Царгород уже бачив, як молода й сильна Болгарія, що відібрала в імперії всі слов'янські землі Балканського півострова, ось-ось упаде на лоно ромейських кесарів — й імперія нарешті проковтне цю войовничу свою сусідку... Тепер Симеон, наклавши на чоло вінець свого славного вітця, став Царгороду ніби кістка в горлі... Ромеї не могли його дістати руками. А втім, була вже у Симеона молода жона, звичайно ж, грекиня. І Сурсубул змусив нового царя подивитися на владну жону-ромейку очима болгарина. І змусив його, царя, глянути на свою сестру, сестру болгарина Георгія Сурсубула, також очима болгарина. І скоро молодий болгарський цар залишив грекиню-ромейку, взяв у жони сестру Сурсубула... Ту, від котрої відмовився Володимир. Скільки радости було серед болгарського люду!.. Уся Болгарія святкувала весілля Симеонове!.. І це стало початком Сурсубулового вознесіння... Він, Сурсубул, знав, чого хотів у житті, та робив тільки те, що треба було робити, а не те, чого, може, хотів. Він одружив і свого старшого брата на сестрі царя-ченця Томилі, коли посадив у підземелля монастиря її мужа Михаїла. Це він і змусив Томилу відправити свою донькусиротину в далеку невідому країну слов'ян деревських. Мабуть, щоб ніхто із ближчих можців не поріднився з царською родиною. О, боярин Сурсубул був надто прозірливим!.. Скоро його сестра народила сина цареві Симеону — Петра... Сурсубул тихо й ревно розчищав навколо нього болгарський престол. Готувався разом з племінничком кермувати країною — і царювати... А тим часом Симеон, як молодий барс, кинувся з піднятим мечем проти вселенської імперії. З тією одержимістю, з якою він юнаком впивався її високістю — наукою, блиском мистецтва, мовою її мудрих учених і філософів, з тією ж солодкою мукою радости, з якою колись гордився, що він навчається у самого знаменитого Фотія разом з дітьми імператора Михаїла Третього і перевершує їх у знаннях, що він майже грек,— з такою ж одержимістю й послідовністю він тепер жадав розтрощити цього лукавого, підступного змія, що пожирав слабші сусідні народи, що жадав зітерти з лиця землі його країну Болгарію — проковтнути її землі, гради, храми, багатства... Тепер Симеон, цей напівгрек, як називав його сам Фотій, відрікся від усього грецького, але, відрікаючись, не відкидав мудрости вселюдської, яку увібрав з тією грецькою наукою. Тепер кинувся ту мудрість сіяти на своїй землі, для свого народу, його рідною мовою. Хотів Болгарію вознести над світом і на руїнах захланної імперії поставити свою державу, освітлену світлом знань, наповнену власною силою і гідністю. Боярин Сурсубул знав, чого хотів Симеон, і кидав в благодатний палаючий вогонь честолюбного серця царя зерна владолюбства. З нього виростали примари величі, які туманили Симеонові світлий зіркий погляд у майбуття. Симеон відкривав при монастирях і церквах школи, збирав слов'янських переписувачів з усіх країн, засаджував їх за переклади філософських і християнських книг; пригортав до себе видатних людей, які своєю працею підносили його державу і його. Отоді й з'являються в Болгарії знаменитий учень святого Мефодія Костянтин, що переклав Афанасія Великого; пресвітер Григорій, що переклав Хроніку Малали; невтомний просвітник і подвижник Климент Охрідський; знаменитий Іоанн Екзарх...