Сонце виринуло з небосхилу і вдарило їм в обличчя. Ліс тут кінчався і йшов великим зеленим масивом у бік. Вони надійшли до величезної ями, що її вирив німецький набій...
— Стій! — глухим голосом скомандував Зеленко.
Всі завмерли в таких же схилених позах, як і йшли сюди. Ніхто не ворушився і не хотів міняти пози, наче застигли з одною думкою в головах.
Глина й пісок зсувалися під ногами і з тихим шуршанням сипалися в яму. Яма, як готова могила, гіпнотизувала погляд. Вона бентежила й без того неспокійну думку і підкошувала налиті оливом важкі ноги.
— Товариші! — видихнув із грудей Зеленко. — Товариші, зараз сюди прийде поручник Голуб'ятніков...
Зеленко задихнувся, і цю павзу зрозуміли замість слів. Важкий видих видерся з солдатських грудей і наче стогоном відгукнувся в лісі.
— ... за його командою ми мусимо розстріляти Бойка!..
Ніхто з солдатів не дивився на Бойка, ніби його тут не було, і він бачив, що їхні обличчя нагадують йому суддів з його нічного сну.
— Чи можемо ми зробити це? — з силою видушив із себе це запитання Зеленко.
— Товариші! — надламаний крик видерся з горла Сльозкіна і завмер на тоненькій ноті.
— Краще вмерти самим, як зробити це! — з одчаєм в голосі промовив Комардьонков.
Бойко хитався на ногах. Цей суд був страшніший за його сон, страшніший за всякі кошмари. Він роздирав йому серце на шматки, як рвуть стару ганчірку. Він навіть чув хряск, з яким воно розривалось. Бойко не міг збагнути, що з ним робиться. Йому хтілося кинутися цим солдатам на шию і гістерично кричати.
— Поручник! — тихо промовив Нечай.
П'яно похитуючись і граючи револьвером у руці, до них лісом наближався поручник Голуб'ятніков.
Бойко кинувся до найближчого солдата і схопив у нього рушницю, силкуючись вистрілити в себе. Це була рушниця Тороки.
— Геть! — грубо відштовхнув його Торока, і видер рушницю.
Бойко похитнувся і знітився від цього вигуку.
— Забирайся геть! — знову сказав Торока, даючи йому дорогу.
Це наче розв'язувало так божевільно заплутаний вузол.
— Іди! — сказав Зеленко, ніби конденсуючи в цьому слові вирок і висновок всієї групи солдатів.
Бойко подивився на Зеленка і побачив в його погляді такий наказ, що йому могли б скоритися цілі армії. Це був наказ Найвищого судді, що не скоритися йому не було ніяких людських сил.
Бойко повернувся і пішов у поле, куди суворо показував погляд Зеленка.
Солдати повернулися в бік Голуб'ятнікова, який підійшов до них і п'яно спинився край ями. Вони зібгалися в крицеві пружини, міцно стискуючи рушниці й своїми спинами наче прикриваючи Бойка.
— С-сволоч! — вилаявся Голуб'ятніков. — Хто вам дозволив?.. Кр-ругом!
Але солдати, не змінивши місць, звели рушниці й притулили їх до плеч.
— Плі! — скомандував Зеленко.
Постріли, як раптовий удар батогом прорізали шум лісу і Голуб'ятніков, втративши рівновагу, скотився в яму, тягнучи за собою лявіну піску й глини.
XII. На волі
Чорна, масляниста поверхня Неви тихо плюскала об рівний ґраніт берегів. Прозоре й холодне повітря півночі наповнювало просвіти між мережаними кронштайнами мостів і ввесь простір над арками, вежами й банями соборів. Могутнім помахом кинувся Петроград до Фінської затоки й урочисто завмер, як останній рядок північної пісні.
Дивовижний прозорий туман млою став обгортати місто. В чорному костюмі стрункої дами на вулиці вийшла міська романтика. Сутеніло. В Неві між мостами ще зачепився останній промінь сонця, що зникло між будинками на заході, і червоною рибкою плюскався в воді. Ось рибка позолотіла й нарешті стала срібною. Сонце зникло зовсім, і на заході запалала пожежа, шо від неї зайнялось і скло високих будинків.
На ґранітовий парапет над рікою сперлася чорна постать людини. Трохи далі ще кілька постатів з виглядом самогубців схилилися над водою. Мостом глухо прогримів трамвай і постать в осінньому пальті одірвалася від парапету.
Знайоме нам обличчя Стефана Бойка мрійливо подивилося в бік мосту й потім задумливо спинилось на дзвіниці Петропавлівського собору.
Стефан Бойко стояв, спершись на парапет, і його охоплювала спокійна задумливість міста. Іноді йому в уяву проривався гуркіт і брязк фронту і його тіло ставало неймовірно легке — від почуття, що цей гуркіт лишився десь далеко. Його охоплювало почуття свободи, як охоплює людину, що допіру вийшла з в'язниці.
Він вільний, він може досхочу дихати цим холодним повітрям і дивитись на спокійну ходу людей. Звук од трамваю, що допіру пройшов мостом, несамохіть нагадав йому звук льоту гарматного набою й викликав за асоціяцією картини фронту. Але струнка дзвіниця Петропавлівського собору своєю незайманою вічністю заспокоїла його, й він відчув цю вічність у самому собі.
У вухах йому ще бриніли далекі постріли фронту й голоси команд. Він ще нагадував учня, якому й уночі сняться суворі голоси вчителів. Але поволі ці спогади, що викликали страх, зникали, одвалювалися від нього, як шматки бруду від черевиків.
Він ніколи не забуде останнього жахливого випадку, коли вели його на розстріл. Знайомі обличчя товаришів, постаті його суддів, команда "плі" і раптом постріли після тієї команди, мабуть, усе життя хвилюватимуть його.
Після цього несподіваного розстрілу Гопуб'ятнікова, він знайомими дорогами, що ними раніш розвозив накази, як ординарець, пробрався до тилу. Там було легше сховатися, ніж він навіть уявляв собі. Все було порушено революцією, все змішалося в розгардіяш поїздів, вагонів, солдатських частин, у галасливість мітингів, і ніхто не звернув уваги на солдата-втікача, бо таких солдатів було тисячі. Юнкерські загони, що ловили дезертирів, були іграшкою в порівнянні з поодинокими жандармами, які перед ними мали за обов'язок робити це. Лише в Петрограді Бойко одяг цивільне вбрання. Становище тут було таке напружене, що він міг, не боючись нічого, вільно розгулювати містом і навіть брати участь в новій змові проти уряду.
Події, що захопили його в Петрограді, затримували Бойка, хоч він уже й думав незабаром повернутись до Києва. Він знав, що революція збудила на Україні національний рух на всю широчінь, але від нових подій у Петрограді він чекав чогось, що кардинально вплине на ввесь дальший хід її.
Стефан Бойко блукав по Петрограду, мрійливо настроєний його палацами й чорними романтичними каналами, що збуджували в уяві похмурі картини убивств, змов і самогубств.
Він на кожному кроці відчував історичний зв'язок цього міста з своєю батьківщиною — веселою, соняшною Україною.
Спершися на ґранітовий парапет Неви, він дивився на кам'яні муругі бастіони Петропавлівської фортеці, і невеселі думки про його прадідів ворушились йому в голові, збуджували неприємне почуття.
Тисячі запорожців лежать кістьми під важким ґранітом цієї фортеці. Вільні сини степів, чиї обличчя засмажені вітром Чорного моря, замордовані тут сифілітичними російськими царями. "Вікно в Европу" прорубали замордовані українці, що звикли тримати в своїх руках гострі шаблі й важкі пістолі. Бойкові приємно було відчувати, що історія жорстоко помстилась за вигнанців і каторжан — його батьків, братів і земляків. Місто Петроград було йому близьке й миле. Цими вулицями, що ходить він, колись ходив Шевченко й Костомаров. Сумніви й обурення роз'ятрювали їхні серця, серце Бойка тепер радіє за них, воно повне відрадної помсти. Тепер він може ходити цим містом і глузувати з російських держиморд і українських запроданців, що запобігливо позміняли свої прізвища.
Бойко повернувся спиною до Неви і став обличчям до палаців. Повз нього пройшла якась людина, зодягнена в чорну куртку, й уважно поглянула на нього. Знайоме обличчя звернуло на себе увагу Бойка.
Людина раптом затримала кроки, підійшла до парапету і теж стала дивитись на Неву.
"Хтось знайомий, — подумав Бойко, — але хто?"
Поява цієї людини на мить одірвала Бойка від споглядання й міркувань, але незабаром його думки знов знайшли цікаву для себе тему
Сонце зовсім зникло на заході, але в повітрі розлялось тьмяне світло, таке характерне для півночі. На мостах засяяли ліхтарі, на протилежному березі спалахнули вогники у вікнах будинків, і лише Петропавлівська фортеця чорним, муругим огромом придушила частину берега.
Скільки історичних спогадів викликав Петроград в уяві Бойка! Його суворі, стрункі проспекти зменшували вартість людини й збільшували вартість речей. Наче палаци, що оточували Бойка, були самоціллю й ніби історія існувала спеціяльно для них.
Бойко знизав плечима й скинув з себе цей музейний настрій, як скидають набридливу комаху. Він знав, що тепер він може теж впливати на рух історії й усі ці палаци позбавити активности.
Теперішній уряд був за війну. Бойко розумів, що цей уряд зберігав інтереси підприємців і крамарів. Одне те, що цей уряд закликав до дальшої війни, примушувало Бойка ненавидіти його. Обмежувати себе національними демонстраціями українців у Петрограді Бойко не міг. Це його зовсім не задовольняло.
Він бачив війну. Вона випалила в ньому все те, що хвилювало його раніше. Гарматний вогонь спорожнив його від ідеалістики. Це вже був представник покоління, що бачило смерть на кожному кроці й що вже не могло повернутися до старої, усталеної ходи часу. Бойко прагнув роботи, яка б задовольнила його за всі переживання на фронті, за всі знущання й увесь жах. Навколо себе він уже бачив цю роботу — готування нових подій. Він відчував навколо себе нову революцію, що мала перенести фронти, на вулиці міст, на ці осяяні електрикою й шикарними вітринами проспекти.
Поглянувши в бік людини в чорній куртці, що здавалася йому знайомою, Бойко помітив, що людина підсунулася ближче і пильно оглядає його.
"Можливо, що він мене теж знає!" — подумав Бойко.
Бойко вже відпочив від фронту і його активна натура вже шукала роботи й небезпеки.
Робота в українських комітетах, що до неї він деякий час приглядався, здавалася йому якоюсь несучасною. В ній не було рішучости й революційної войовничости, вона нагадувала демократичний сальон, де влаштовують вечори спогадів з минулої історії. Йому також не подобався національний маскарад, демонстрація музейних одягів. Тут було більше романтики, ніж справжньої активности, що характеризувала б культуру европейця.