Ця родина видатна була в Саратові тим, що говорила тільки по-українському — між собою в хаті, на вулиці, до інших. Одягалися виключно в українське, хата в них була типово українська, — побілена, з соняшниками й мальвами на фасаді. І це так було весь час, ще задовго до революції. Цікаві подробиці, яких може й не знайдеш у жадних історіях літератури, а Саша може й не знав, що Микита Шаповал — український письменник.
На все виразніші Мітьчині залицяння Ганя не звертала уваги. Я ж знала, що в Звенигородці Ганіною симпатією був "реаліст" Коля Пясецький, а ще зрадила мені Ната Ганін секрет про якогось блискучого німецького офіцера Дітріха... А тут у Жашкові й дивитися нема на кого. Високої думки була про себе Ганя. Якийсь безграмотний Мітька, спекулят у галіфе й з золотими перснями, що "пройшов два університети й один коридор", сипле грішми й думає, що засипле ними доступ до високих порогів.
Восени й поїхала Ганя з батьком до Києва. Тоді поїхало кілька підвод, з ними й Мітька. їхала Ганя вступати на медичний факультет, а приїхала додому і сказала батькам, що виходить за Мітьку Безносюка заміж.
Це була бомба. Велика печаль у хаті. Батько лаяв Ганю, гнівався. "Нащо я тебе вчив?". Мама плакала й цілими днями просила та умовляла Ганю не робити цього. Не рівня він тобі! Будеш усе життя жалувати! Паруйся кінь з конем, а віл з волом!
Не помогло! Скільки було гніву, прохання, розмов — не помогло. Вийшла Ганя заміж. Льона й Галя Фузік невтішно ревіли на тому весіллі, нікому не було весело. Ніяких звичаїв на ньому не було. Звінчалися — і все. З Мітьки Ганін чоловік вже став Дмитром. Ну, що ж зробиш?.. Не маючи ніякої освіти, він мав величезний життьовий досвід і був швидкий на всякі обрахунки, впевнено не губився в прерізних ситуаціях, веселий, привітний, ніколи за словом у кишеню не полізе... Що Ганя в ньому знайшла? Всі ми в хаті дивувалися, всі в радіюсі цілого Жашкова чудувалися. Що могло їй сподобатися в ньому? Лице якесь плебейське, а грубий золотий перстень на руці ще більше ту плебейскість підкреслює. Все в нього на мужичий лад, манери прикажчика з бакалії, розмова перемішана з одеським жаргоном. "Катісь колбасой...", "Ульотивай!"... І це — Ганя, що виховувалась сім років у гімназії та набувала лоску у тонних дам! — Нащо я тебе вчив? — не переставав питати батько. — Нащо я на тебе стягався?
І це Ганя зробила в 19 років. Колись до гімназії — "хлоп-чурка", хлопчакувата забіяцька обіясниця з білявим хлоп'ячим їжачком на голові, а тепер — фігурна панна з модною зачіскою і тими самими сірими очима.
* * *
Я тоді була розтріпане дівчисько, що аніяк не дбало про свою зовнішність, дуже любила бігати в старому батьковому піджаку. Льона й досі була стрижена, як хлопчик. її плекали тому, що вона ледве виходилася з тифу, підживляли вином. Була вона дуже подібна на тітку Палазю, навіть таке ластовиння на носі мала. Була дрібненька і делікатна та все любила щось у балії надворі прати. А як приїхала Галя Фузік, то дружба зліпилася з першого дня. Галя їй заімпонувала отими плеканими льоконами, янгольським голоском і вже не знаю чим. То Льона намагалася дорівнятися. — Наша Льоня до мужиків не тулиться, треба її між пани пхати, — вперше сказав тоді батько і потім часто повторював цей "афоризм". Коли я марила дальшою школою, то Льона щось не дуже. І мені страх не подобалось, що вона вже наломлювалася на російську мову в розмові з Галею. Ще свою забуде? Я ж навмисне не збивалася з української, навмисне. Хай знають Соф'я Ніколаєвна й Галя, що тут треба по-нашому говорити і що наша мова не гірша за російську.
Аж легше зідхнула, як Фузіки пожили якийсь час і повернулися до Києва. Не буде Галя псувати Льону.
А в те мешкання, де жили Фузіки, перебралися з хутора Кравченки, дядько Радійон із родиною. Довго не витерпіли на хуторі. Тосік і Андрюша приїхали з Києва із російською мовою, а вернулися з хутора вже з українською.
13
Ганя жила зовсім недалеко, зараз на задній вулиці за нашою хатою. Але Ната вже тепер більше зо мною компанувала, ми були однолітки. Компанування це полягало в тому, що я їй розказувала, що читала, про свої великі прагнення — учитись!
— а вона раз-у-раз вчила мене, як поводитися, щоб "чарувати мужчин". — Не мруж очей! — безперестанно муштрувала вона, перебиваючи в найпатетичнішому місці мого монологу. — Ось давай, я тобі підмалюю уста! — а в самої вони широко і яскраво розмазані, підкреслюючи й так великий, як у дядини Маринки, рот. Щоб і я?.. О, ні! Оповідала вона про свої успіхи
— ламца-дріца-о-ца-ца! — на Шулявці. З цих розмов все зводилось до того, що треба якнайшвидше вийти заміж. Це мені не підходило.
Тоді ж було якісь вечірні прогулянки, де "царицею" була Ната з отією штучно напущеною грайливістю... Якісь два-три наче військові, наче цивільні... Вони були свійські, любили співати, але все російські пісні.
Не асенній мєлкій дождічек Бризжет-бризжет сквозь туман, Сльози ґорькія льйот молодец На свой бархатний кафтан.
Ех, полно, брат молодец, Ти ведь не девушка, Пей, таска прайдьот, Пей-пей, таска прайдьот...
Але вчилися й наших. Були й ще якісь молоді люди, серед них і Саша Цимбал.
Мамі дуже не подобалось, що я "пізно по ночах ходжу", а це було просто посиджування на якомунебудь ґанку гуртом під місячним сріблистим сяйвом. Що він виробляв, цей місяць! Де ще і коли ще бачила я таке сяйво? Все навколо блищить мов скло, розбите вдрузки. Під цим сяйвом ми співали, дотепни-чали. Правда, Ната хотіла мене "просвітити" і підговорила одного із цих "кавалерів" (якогось агронома, ще й українця), щоб поцілував мене. Щось бридке й мокре витиснулось на устах, — і про що це Ната так натхненно говорить? Мама може бути спокійна.
Це вже починала закріплятися совєтська власть. Між нами з'явився Петрусь Толстолужскій, якого дуже скоро ми переробили на Товстолужського. Невеликий молодий хлопчина в солдатській шинелі, з гарнесеньким сміхотливим лицем, із безжурними юнацькими очима, з постійним жартом на устах і зовсім наш, із чистою українською мовою. Був він нашим товаришем на вечірніх посиденьках, залицявся до Нати, а вона всіляко "причаровувала", заскалювала кокетливо свої сірі очі та ще більше розмальовувала свої широкі уста. Петрусь — веселий, каламбуристий — співав із нами, підсміхався неколючими жартами над нами. Таку атрактивну людину з вічним жартом і добродушною усмішкою я бачила тільки раз, Фортуната Бога-чевського. Сміх не сходив йому з очей, з уст, він по-юнацькому бавився разом із нами. І нічого нам не казав його титул: "рай-продкомісар". А це ж означає, що він керував викачкою хліба у всьому жашківському районі.
Скоро приїхала й його молодша сестра, Катя, що так смішно примовляла до горшка на вогні: "Ну, кипунькай, кипунькай!" — Весела реготушка, тільки не така розумниця, як Петрусь. Вже ми знали й їхню біографію. Вони також із Києва, змалку посиротіли, були в безпритульних. Петрусь у 15 років пішов у Червону армію, а тепер, демобілізувавшись...
Словом, Ната вжила все своє шулявське мистецтво "очаровування мужчин" і оженила з собою Петра Товстолужського, так що він ще й нашим родичем став. Така утворилась мозаїка: Петро — райпродкомісар, Фєдя, брат Натин, — білоеміґрант-денікінець, батька нашого вже обіклали непосильними продраз-вьорстками і продналогами. І це не заважало Петрові бути на товариську ногу зо мною, "на ти". Ще треба додати, що мої з Петром розмови були серйозні, то тільки з іншими дівчатами хіхи та хахи. Не без Натиного навіяння, це вона йому натуру-кала, бо була завжди високої думки про мою "розвиненість" і все те, що я казала Наті, переказувалося Петрові.
Справді — я була в паніці. Вже другу зиму я сиджу вдома. Вже мені 16 років, а що ж далі? Яке ж моє майбутнє? Продавати на базарі мило? Чи в споживчій кооперації стояти за лядою? Я канючила вдома, всім і всюди торочила, що хочу вчитися.
* * *
І ось Маня Мартиненко сказала мені, що в Ставищах відкривається педагогічна школа і що вона хоче туди вступати. І ось я вже бачу себе на возі, їдемо до Ставищ.
На возі нас троє. Ганя — вона голова експедиції, везе нас. Маня Мартиненко, моя шкільна співклясниця, дочка вдови ветеринарного фельдшера. І я. Ми вже за Скибином, вже й Ставища будуть — а де не взялися на обрії три озброєні верхівці. Ми почали труситися, а вони й справді до нас летять. Прискочили, обскочили, спинили.
— Куди їдете?
— До Ставищ.
— Чого?
— Вчитися!
Віз був застелений чорною кавказькою буркою, тією, що батько з Києва привіз, новенькою, хорошою. Вони за ту бурку, один надягнув на себе — і погналися. Як з'явилися, так і зникли, мов не було їх, мов нам усе те уявилося. А ми зраділи, що їм уже нічого більш від нас не треба.
Ну, і як же тут думати про школу, коли ще не закінчилася воєнна завірюха, можуть перестріти на дорозі верхівці невідомого загону?..
Не тільки Ганя та Ната повиходили заміж, а вже й Тихоньо... не знати, як це сказати. Він не одружився і не оженився, а його взяла собі Машка. Машка, вона й Марія Гарасймівна, була ближча віком до мого батька, ніж до мого з Ганею. Вже й у містечку живуть, вже Машка й з війни повернулась, а й досі не зустріли судженого дві Таращуківни. Та рознеслася по Жашкову ще одна новина, що Тихоньо Цимбал став Машчиним чоловіком. Машка обставила це, як велике благодіяння Тихо-нові і всім казала: "Я його з болота витягла, витріпала, вичистила й вимила... Зробила з нього людину..." Та й став Тихоньо жити-поживати в містечку, але я чогось ніколи його не бачила. Далі — ізольовано, обережно, незамішано в жадне небезпечне діло.
Щось не чути було нічого від дядьків Йосипа й Василя, а дід і далі приїздив до нас своєю підсліпуватою Дерешкою. Всі ми вже стали помічати, що дід зовсім спився. Без горілки не може бути й одного дня, а це ж уже алькоголізм. У такі свої відвідини він передавав молодшому поколінню свою філософію, виміркувану з подій сьогоднішнього дня і сучасної ходової словесности. Такі слова, як "буржуй" і "пролетар", витолковував так: — Буржуй це — бережуй, береже те, що має. А пролетарій, то пролітайло, йому скільки не дай, то в нього пролетить і знов нічого нема. — А слово "комуна" він переробив на ціле речення: — Кому на, а кому дай.
Слово "комунія" почало просмоктуватися "в народні маси", певно того хотіли оті "агітпропи", що колись стояли в нашій хаті та обіцяли батькові щасливе інтернаціональне комуністичне майбутнє.