е всі лакомі тілько на добичу: пахолок, чура рад, коли щось зарве, але пе правдивий козак. А що й нічної белльони заживати не сором, на те маємо приклади і в історії: так Сціпіо бив Сіфакса, так Юліус бив франків, так били сірійців, мадіянітів. Ще коли б з обох боків була рівна сила, то, може, не годилось би, але тут десять стоїть проти одного. Досить буде слави з нас, коли проженемо турків — сяким чи таким способом.
Гадка Сагайдачного, підперта краснорічивим Со-біським, перемогла. Стало на тім, що завтра вночі, із суботи на неділю, треба спробувати щастя. Зараз і рішили, що двадцять тисяч козаків мають іти передом, а польське військо має обступити ту-
Цілковита перемога (пол. з латин.).
рецький обоз з боків, забезпечити всі дороги і ліси, щоби не прийшли туркам на поміч татари, що стояли собі окремим обозом; частина війська мала йти за козаками. Наперед мали кінні польські козаки вдарити шаблями на вартових, коли б які пильнували турецького обозу від поля; потім запорожці з німецькою і польською піхотою мали зі страшним криком і з воєнною музикою — трубами, бубнами і сурмами — напасти обоз, стріляти і рубати. Коли б турки випали з обозу, то на них мали наскочити збоку польські копійники і рейтари.
Ще одно поставлено: боже борони, не виявляти плану перед військом, щоб не донеслося до турків. З тим і розійшлися.
Ціла субота минулася без битви. Вранці тілько погиб марно полковник Яцько Юревич і десять козаків. Турки стрілили із тих чотирьох пушок, що були за Дністром, і поцілили саме громаду козаків, що слухали приказів полковника. Кулі влетіли у громаду, і впало кількох молодців, як солома. Заким викотили козаки свої пушки на берег, впало ще кількох козаків і кілька коней, але на тім і скінчилося. Козаки зігнали небавом турецьких пушкарів із того берега.
Усе те бачив Могила, Ярошенко і Дзерон, що були тут уже зі своєю ватагою. Дзерон хотів уже втікати, та якось здержали його. До самого вечора був спокій—тілько десь-не-десь залунав вистріл,— тому вірменин утихомирився.
Могила ходив до Сагайдачного на звіди і вернувся від нього вдоволеций. Не сказав нікому, що за вість приніс, але казав ватазі не розходитися, а щоби тим певніше задержати її, казав Дзеронові виплатити ватазі гроші. Купецький розум Дзерона виявився тут зараз: він почав торгуватися з провідниками ватаги, мовби свої власні гроші платив; не давав усеї заплати, тілько казав, що решту дасть пізніше, поки Могила закінчив сей торг двома словами: "Не торгуйтеся!" Микула придивлявся тому всему, вірив і не вірив, що ся ватага й йому поможе.
Прийшла ніч. Козаки поклалися спати, як звичайно. Нікому з них і в гадку не приходило, що ся ніч не буде спокійна. В обозі втих гамір, погасли огні, тілько вартові ходили, як звичайно. Із заходу, від гір, віяв вітер і гнав на бессарабські степи чорні хмари, котрі щораз більше покривали небо. Ніч стала така темна, хоч в око стрель. Могила сидів — не міг заснути.
Опівночі відозвався мунштук у польськім обозі — далеко, тихо, мов під землею. Минула добра хвилина, і козацьким обозом навкруги пішов гамір: "Вставай! вставай!" Козаки зривалися, хапали зброю, але зараз і успокоювалися: ворога не чути! Всі зараз і здогадалися, в чім діло, і гамір, що на хвилину був змігся, знову притих. Се ж, очевидно, має бути нічний напад, не можна зводити крику; треба заховуватися якнайспокійніше. І кождий ішов мовчки до свого полку.
Козаків поділили на два відділи. Один відділ вийшов на долину над Дністром, другий разом з угорською, польською і німецькою піхотою мав іти горою на лівий бік турецького обозу. Всі козаки ждали вже готові перед окопами в полі. В польськім обозі спізнилися, бо хорий Ходкевич не міг усего доглянути. Він ледви лазив поміж людей і ледви тямив, що довкола нього діялося. Нарешті, по двох годинах, дали знак з польського обозу, щоби йти в поле.
Козаки пійшли вперед тихо-тихо, щоб ніхто не зачув. Кождий притримував при собі шаблю та рушницю, щоб не дзвеніли від якого удару. Ніхто не відзивався, тілько від ступання ніг ішов тихий гомін. Тисячі людей сунулися вперед, як безконечна чорна плахта, помалу, осторожно, вроздріб. В половині поля передні козаки присіли до землі;
за ними всі інші присіли також. І почали всі лізти рачки; а там потім, чим ближче турецьких окопів, усі лягли на землю, запираючи в собі віддих, і посувалися помаленьки, як великі ящірки. Передні стрималися, щось там треба було розвідатися передом,— і все військо поклалося па землю, мов до спання. Ніхто ие починав нічого на свою руку, як у білий день; тепер кождий чув, що сам нічого не значить і тілько як член отсеї безконечної тихої громади, вкупі з нею, може щось осягнути. Нараз стало так тихо, мовби тут не лежали тисячі живих людей, а самі покійники. Тілько ліси шуміли і вітер свистав поміж деревами. Хмари вкрили ціле небо; здавалося, що повисли над самим військом і заморозили його своїм холодом.
Могила вивів свою ватагу за окопи, виминув яр і ждав на горбку. Його дорога до моста була недалека. Уже за дня виміркував він, куди повести людей, і тепер ще шепотом приказував напасти передовсім на червоний намет і ловити всіх людей, які там є. Але не пускав ватаги наперед: ждав, поки не почує крику в полі, поки не нападе вся сила війська на турецький обоз. Настане страшний переполох, усе зірветься зі сну, почне бігати сюди-туди — от тоді і він ударить за міст і на намети. "Отоді,— думав собі Микула,— кількасот козаків перебігає мостом на той бік, впаде на ясир, бранці збудяться, зміркують, що прийшла пора висво-бодитися, поможуть козакам, турецька сторожа розбігається — і ясир перебіжить мостом на сей бік до козаків. Там буде й його родина. Може, вже рано повітає їх у безпечних козацьких окопах. А потім... потім уже якось-то буде. Коли б тілько бог поміг!"
Сидить Микула на землі з козаками, думає свої думки та слухає, чи не надлетить з темного поля крик такий, що мертвих збудить, а сонних на смерть налякає. Чого вони там так забарилися?
Так тихо, мовби ніхто й не вийшов з окопів, мовби всі спали. Се ж уже ранок недалеко... Скорше, скорше, а то все пропаде!
Нараз із хмари кап, кап! Дощ! Ще хвилинка — і вже ллється як з відра, всі хмари, що їх позганяв вітер над Хотинське поле, мов відчинилися і стали обливати широко і далеко усе бойовище і всі обози. Кругом зашуміло ще дужче і настала темнота така, що один одного не бачив.
Все пропало! Ціла виправа безхісна. В такий дощ ані гадати про напад. Стріляти годі, бо порох замокне, а без того який би то був напад? Одежа на кождім мов з води вийнята, тіло мерзне. Земля ховзка — годі лізти далі. Все пропало!
Ватага Могили верпулася в обоз. Небавом і всі козаки були в окопах. Кождий залазив у який сховок, щоби не мокнути далі. А дощ лляв безнастанну.
Смутна була та неділя для всіх. Хоч ніхто й не провинився, але така невдача прибила козаків. Після недоспаної ночі, перемерзлі, лежали вони у своїх квартирах на мокрій землі знеохочені і ослаблені. Багато кляло, і нарікало, та тужило хто за Запорожжям, хто за теплою хатою. Хорих було багато в обозі, а то і вмирав дехто з ран, невигоди і голоду — і треба було дивитися на похорони у самім-таки козацькім обозі. В сусіднім обозі, у німецької піхоти, було ще гірше: гинули втомлені старі наймлені вояки, як мухи; а здорові товариші не знали вже, де й ями копати для покійників. Військо жило мов па кладовищу, і кождий боявся, щоб сам за день, за два не потонув у ту сиру землю, на котрій ще тепер спочивав зітхаючи.
Могила зараз вранці покинув з Дзероном ватагу. Але ватага лишилася, і Микула лишився при пій, бо зачув, що мають гадку на свою руку напасти вночі на той бік Дністра, де ясир. Дехто з козаків вилазив па дерева та розглядався по околиці з того боку і, злізши, оповідав потім, що бачив. Ясир загнали ще далі в поле; але недалеко від моста у дуброві видко турків, як пасуть коні, видко намети того відділу, що стереже пушок. Загалом війська небагато — можна відважитися напасти. Вночі там ще мепше пильнуються, як у головнім обозі; відгороджені Дністром, козаків не бояться, бо ті не мають свого моста, і сплять сио-киіно.
Небагато сподівався Микула від сего нападу. Козаки, очевидно, мали на гадці добичу, а не ясир. Ллє, може бути, коли б їм повелося, відбили би й ясир. Хто знає, як се зложиться? Знайомі прирекли Микулі потягти товаришів аж під ясир — і він лишився при ватазі.
Увечір ватага стяглася над Дністер. Тут, при березі, стояло причеплених кілька плотів, котрими козаки недавно привезли собі Дністром муки і сіна аж десь з Буковини. Ватага позчіпляла тепер сі плоти вужевками і передній пліт присилила сильно до берега. Вночі, коли все життя кругом затихло, відіпхали задній пліт від берега, і вода понесла його на середину. А що довжина плотів була більша, ніж ширина Дністра, то задній пліт зачепився о противний берег і там його зараз і прикріпили ще вужевками та мотузками до утесів та повбиваних коликів. Міст був готовий.
Ся ніч була погідна. Зорі світили, хоч місцями на небі і розганяли потрохи нічні сумерки. Коло півночі стала ватага переправлятися на той бік та вилазити на берег. Пішов і Микула. Іде разом з Мухою, Безушком, Тараном і Голотою по плотах, що хитаються на воді, котра шумить під ногами. Коли дивляться, щось пливе по воді, якийсь довгий ковбок, а на ковбку щось видко.
— Стривайте! — сказав Муха.— Зараз його будемо мати!
Не один, а два ковбки, разом зчеплені, вдарили об плоти і притулилися повздовж до них. Чоловік, що на них сидів, скочив у воду, але сама вода принесла його під руки Безушкові. Той ухопив чоловіка за руку і витяг його насилу з-під плота, куди його вода тягла.
— Ти хто такий? — спитався Безушко. Незнакомий забалакав незрозуміло і настрашеним голосом.
— Се турок якийсь! Гей, братчики, хто з вас знає по-турецьки?
Найшовся зараз старий козак, що знав, і той узяв турка на випити.
— Що він каже? — питався Безушко.
— Не хоче признатися, хто він. А, видко, пливе з польського або з нашого обозу.
Безушко люто копнув турка у плечі, аж у нім гепнуло, і крикнув: "Говори!" Турок почав говорити, що він польський бранець і втікав до своїх. Козак переклав його бесіду на зрозумілу мову.
— Бреше! — сказав Безушко.— Він дещо більше повинен знати. С