А чоботи, які я сподіваюся пошити собі із шкіри того гайдамаки Кармелюка, носитимуться довго.
—•. Хо-хо! Правда! Шкіра в того диявола вже добре видублена! — заколивався знову маршалок, зовсім повеселівши й набравши навіть деякої легкості рухів у присутності од-важного графа.
— Таким чином,— вів далі граф,— я їду, щоб прилучитися до панського загону, котрий, як я чув, зібрався тут, десь недалеко... Питав у одному, в другому селі, де збираються команди. Але тому що підлі хлопи давали мені найсуперечливіші відповіді, то я зрозумів, що бестії хочуть спровадити мене Кармелюкові в вуби, і вирішив заїхати до вельможного панства, щоб дістати точніші відомості.
— І як пан грабя вгадав, краще й не можна! —— голосно скрикнув маршалок, ударивши себе по колінах.— Бо я допіру дістав певні відомості, що збірний пункт призначено в урочищі Гончарі, годин чотири їхати від нас! Я неодмінно мушу негайно їхати туди, так от пропоную й графові зі мною.
— Що ти, мій любий! — сполошилася Розалія.-— Граф так утомився, повинен спочити.
— Весь дім мій до послуг пана,—повів люб’язно рукою господар,— але графові доведеться залишитися тут самому,
бо ти теж їдеш...
XVIII
• Ні, я можу й не їхати... Бачите, графе,—звернулася до гостя Розалія з чарівливою усмішкою,— я від страху нізащо не хотіла тут зостатися сама без мого дорогого чоловіка й вимагала, щоб він узяв мене з собою. Звичайно, його була цілковита правда, коли він казав, що мені незручно й небезпечно їхати на ту облаву, а його кличе туди шляхетський обов’язок, і він ціле життя не пробачив би собі, коли б заради мене не поїхав туди. Але — що робити! Жінка завжди залишиться жінкою, і ми завжди слухаємо свого серця...
При цих словах вона кинула потайки у бік графа чарівний погляд.
— Так, звичайно, моя люба,— сказав чоловік,— тобі й небезпечно, і незручно туди їхати, але якщо ти хотіла, то мені було ніяково.
— Пробач, мій друже, твоя правда.— Розалія простягла руку своєму умлілому від несподіваної ласки чоловікові. Він схопив ніжну ручку дружини, вкрив її дзвінкими поцілунками й, задихавшись від цього пориву, відкинувся з голосним віддихом на спинку крісла.
— Але ж тепер обставини змінилися,— провадила Розалія,— граф з частиною нашої команди може захистити мене...
— Головою ручуся! — жваво відповів граф.
— Mergi22,— і господиня обдарувала свого гостя звабливою усмішкою, а потім квапливо додала: — Мені страшна тільки ніч, а вранці я сміливо приєднаюся з графом до вашої облави... тим більше, що самі збори цього посполитого рушення забаряться, як видно...
— Так, так, звичайно...— кивав головою вдоволений чоловік,— і я з свого боку прошу пана грабя зостатися в нас хоч до ранку. Мені конче треба з’явитися на пункт, як мар-шалкові повіту... І я, можливо, ще встигну повернутися додому на ніч... Треба ж понишпорити і в своїх лісах по дорозі,— при цих словах маршалок надав своєму опасистому обличчю найгрізнішого виразу,— чи не звив лайдак собі
гнізда в мене? Так от дозволю собі розраховувати на люб’язність графа.
— За найбільшу честь матиму для себе захищати вельможну пані не тільки від Кармелюка, але й від усіх полчищ Залізняка й Гонти, коли б тільки вони могли воскреснути! — із запалом скрикнув граф і, притиснувши руки до грудей, нахилив голову.
— Не знаю, чим і віддячити за люб’язність графа,— ніжно зніяковіла Розалія.
— Отже, мій ангеле, ти не будеш тривожитись до мого повернення?
— З таким лицарем я не боятимусь навіть виступити зав-, тра в похід проти розбійника!
— Го-го! Пан грабя просто чаклун! — гучно вигукнув маршалок.—І якщо всі наші чарівні пані й панночки виступлять під його командою на проклятого хлопа, то я певен, що не довше як через тиждень ми будемо присутні в Кам’янці на його страті. Але,—пан маршалок підвівся з місця, за ним підвівся й граф,— буду поспішати. Отже, залишаю дружину, найліпший мій скарб, на піклування пана до ночі...
При останніх словах маршалка по обличчю Розалії ковзнула прикра гримаса.
— Але, друже мій, навіщо ж тобі ризикувати? — сказала вона поквапно.— Увечері тепер небезпечно, і я не матиму спокою, якщо не буду певна, що ти виїдеш назад не раніше завтрашнього ранку, а то й почекаєш нас там...
— О, вельможна пані має рацію,— втрутився й граф,— коли чого й треба тепер побоюватися, то саме нічної поїздки. Проклятий гайдамака тільки в темряві й робить свої наскоки; кажуть, що в нього у кожному лісі приховано по зграї. Він влаштовує по всіх шляхах засідки, перекопує дороги, прикриває хворостом заздалегідь приготовані ями, і хоч би ти був тричі геркулесом, але якщо впадеш з конем у яму, то не треба бути й Кармелюком, щоб знищити най-одважнішого лицаря.
— О так, слухай, друже мій, пана грабя,—додала з ніжною настійливістю Розалія, звертаючись до чоловіка,— я прошу тебе — не повертайся ні в якому разі раніше ніж завтра вранці.
— Щоб одвернути від тебе неспокій, обіцяю,— урочисто промовив маршалок і вдячно поцілував руки дружині.— Отже, до завтра... Сподіваюся, що застану тебе в доброму здоров’ї.
Маршалок ще раз почоломкав обидві руки дружини, попрощався з графом, попросив берегти його найкоштопні-ший скарб і нарешті поїхав.
Полегшене зітхання вирвалося з грудей Розалії, і вона млосно відкинулася на спинку дивана.
Перспектива провести цілу добу віч-на-віч із загадковим і вродливим графом була їй вельми привабна, та й граф, як здавалося Розалії, був дуже радий цьому.
^ Між ними зав’язалася жвава розмова: граф виявився
вельми цікавим співрозмовником. Він багато розповідав про закордонне життя, про те, як пишно впорядковані там міста, особливо Париж. Тому що Розалія цікавилась саме ним, то граф чимало розказав їй про звичаї паризьких жінок, про ексцентричність мод, про свободу взаємостосунків та про емансипацію кохання...
— Ох, Париж, Париж! Мрія моя! — тільки зітхала пані маршалкова.
Потім розмова перейшла до минулого графа, котре дуже цікавило Розалію. Граф, на запрошення, пересів ближче, на диван, і почав їй оповідати про численні битви, в яких він брав участь, про страшні пригоди на полюваннях, про од-важні дуелі...
— І графові не страшно було вбивати людей? — щиро цікавилась Розалія, захоплена й розповідями графа, і його лицарством.
— В запалі битв,—відповів він сумно, ніби зажурений спогадами,— себе не ‘збагнеш... Летиш, мов у чаду, і дієш, мов навіжений...
— Але все ж таки, мабуть, защемить серце, коли своєю рукою завдаси болю живому щасливому створінню?
— Так... звичайно, пані... Але про це краще знати тутешній пишній шляхті: адже вона щодня завдає болю й мук своїм підвладним,— обронив похмуро граф.
— Але хіба це люди? Це — бидло, нечутливе, дике, та й свої руки бруднити шляхта не буде... хіба на крайній випадок...
— Ха-ха! — вирвався в графа чи то вибух хрипкого сміху, чи то звук ридання. . ’ ~
— До правди, мій дорогий гостю... Але яке почуття, коли вб’єш першого? — кокетливо допитувалася пані.
— Першого? — перепитав граф, і в світлих очах його блиснув злобний вогонь.— Першого я вбив виродка... і розчавив його з насолодою... Багато людської крові нахлебталась ця... ця тварюка...
— Але коли вона, нежива, впала до панських ніг?
Коли вона впала? — граф нараз мимохіть поблід і провів рукою по високому чолі, немов хотів стерти з нього бриз-" ки крові.— Коли впала ця тварюка й простяглася... еге ж.," було жахливо... Французи кажуть, що труп ворога веселить... Ні, не веселить!
— Ох! — Розалія затулила свої іскристі оченята руками.— Моя була правда... Я відчувала, що в графа ніжне, чуле, добре серце...— І коли помітила, що її співрозмовник сидів похмурий, як хмара, похиливши голову, додала ніжно: — Але перейдімо до інших тем! — І млосна папі мар-шалкова, випадково поклавши свою теплувологу ручку на могутню, ніби вилиту з бронзи, руку свого сціврозмовни-ка, заговорила про страждання свого самотнього серця, про жадання любові, безоглядної й палючої, з ризикуванням* з небезпеками, але яка захопила б усю душу, все єство.— Але граф, мене, здається, не слухає? — нараз урвала вона свій палкий монолог, ображено надувши губки.
— Я? Не слухаю? — скинувся граф, змінивши одразу вираз свого обличчя, і глянув палким поглядом на Розалію.— Боже, кожне ваше слово... падає ось на це місце вогнем... Я ж'і сам люблю ризиковані пригоди,— і він підніс пахучу ручку господині до своїх уст.
— Невже? — обронила Розалія й, крадькома кинувши иа графа лукавий, значливий погляд, почала помаленьку визволяти свою руку.
—. Правду кажу! — відповів граф і обпалив у свою чергу таким поглядом співрозмовницю, що вона, незважаючи на свою досвідченість у техніці кокетування, зніяковіла й почервоніла до кінчиків вух, у котрих блискотіли діаманти.
— Все, що може схвилювати кров і захопити людину, всю, все таке мені любе! — провадив граф.— Чи ошелешити начальство... а-атож...— гість затнувся й кинув тривожний погляд на Розалію,— чи кинутись на ворога, чи піти сам на сам на дикого кабана, на ведмедя... Та от і на Поділля затяг же мене Кармелюк... І я йому за це безмежно вдячний.
— Ха-ха-ха! За що ж? — Розалія кокетливо примружила оченята.
— За те, що тепер мені випало щастя познайомитися з такою жінкою-чарівницею...
— Ого! Та ви, графе, ще й небезпечний зальотник! ^оговталася трохи Розалія й посварилася пальчиком.— Але,
однак, жарти жартами, а все-таки той Кармелюк на всіх нагонить страх.
— Пусте... Але, до речі, я, як оборонець королеви, мало не вчинив необачно, мимохіть захопившись.— Граф трохи збентежився й почав діловим тоном: — Мені конче треба віддати деякі розпорядження... Пан маршалок наказав, звичайно, щоб мені всі підкорялися?
. — О, без сумніву...
— Пройти сюди, в двір, можна тільки через браму?
— Так, навкруги рів і частокіл.
— Натурально, а, на всякий випадок, чи немае тут якогось потайного сховку?
— Є... в саду збудовано для мене серед густих лип і запашних акацій невелике шале 23, де я часом віддаюсь ідилії і куди, без мого дозволу, ніхто не сміє ввійти, навіть чоловік.
— Ах, чоловік! — зітхнув граф.
— Авжеж...-— Розалія теж зітхнула й надала своєму обличчю виразу жертви, котра несе покірно свій хрест.-— Чоловік мій уже старий і не може задовольнити запитів мрійної душі... А дружина пана грабя має бути одною з найіцас-ливіших жінок.
— У мене немає дружини.
— Невже? — промовила якось занадто поспішно Розалія, і очі її засяяли.— Невже ж,— казала вона далі,— панове серце таке холодне, що його ні одні очі не примусили битися дужче?
— До нинішнього дня, пишна паці.
— А нині? — Розалія хитро примружила очі на співбесідника.
— Нині воно б’ється, як пташка в клітці...