Таке прохання спочатку здивувало Джомо. Але Карао розвіяв сумніви командира. "Ви бачите, що зробили зі мною мзунгу! Для них я — чорний собака, — писав він на клапті паперу, бо не міг говорити. — Чи ж можу я тепер служити брехливому шакалові Ніабонго, який продає наших людей?"
Карао знаками пояснив, що хоче писати. Джомо дав йому олівець і папір. Карао написав: "Це зробив Ніабонго".
— Чому ти так думаєш? І де він міг тут узятися? — спитав Джомо, здивований.
Карао довго писав, намагаючись усе пояснити. Так партизани довідалися, що Ніабонго з наказу капітана уже давно поселився з своїми індунами і синами в урочищі Падаючої води. Індуни живуть у шамбах на горі, а Ніабонго — в печері… Ніабонго часто посилає своїх людей у гори стежити, чи немає там повстанців, а потім повідомляє про це в поліцію.
— Гора Падаючої води! — вигукнув Джомо, поглянувши на Комебі. — Тепер мені все зрозуміло… Безперечно, Ніабонго нас вислідив…
Карао намалював план печери, що містилася в горі Падаючої води, і Джомо не гаючись рушив туди із загоном воїнів.
* * *
Коване і Нтомбі спустилися до струмка, знайшли гладенькі камені у воді біля берега і заходилися прати сорочки. Вони вже закінчували роботу, як раптом Нтомбі скрикнула. Коване підвела голову і побачила, що жінку схопили два дужі чоловіки з розмальованими глиною обличчями. В ту ж мить Коване теж збили з ніг. Чиїсь міцні руки затиснули їй рота, на голову накинули цупкий вовняний карос, а ноги й руки міцно стягнули мотузкою. Ці ж дужі руки підняли і понесли її.
Коване спочатку не розуміла, що все це означає. Хто тут, у цих диких горах, для неї ворог? Куди її несуть? Якщо її мають убити, то чому не вбили відразу?
Несли її довго. Кілька разів носії змінювалися. Крізь карос вона чула голоси і тупіт ніг багатьох людей.
Нарешті, її поклали на землю. Чийсь владний голос звелів зняти покривало. Коли з голови впав шорсткий карос, Коване підвелася і оглянулась навколо. Вона була в печері. Перед вогнищем, на постелі з повсті і звіриних шкур, сидів Ніабонго і, попихкуючи коротенькою люлькою, пильно дивився на неї. Його маленькі чорні очі, в яких лиховісно спалахували відблиски вогню, були злі. Ніабонго мовчав. Осторонь, схиливши голови в шанобливому поклоні, стояли озброєні асегаями індуни. Біля ніг одного з них лежала зв'язана Нтомбі. Тепер Коване стало ясно, що їх викрали люди Ніабонго.
— Бвана, що все це означає? — запитала Коване.
Відповіді не було. Ніабонго навіть не підвів голови. В глибокій тиші печери лунко потріскував у багатті хмиз. Важко дихали стомлені довгою дорогою індуни.
Потім чаклун стрепенувся і щось сказав. Індуни схопили Нтомбі, приволокли до Ніабонго і кинули йому до ніг. Він вийняв маленький блискучий ніж. Жінка закричала і відсахнулась, але її притримали. Чаклун схопив Нтомбі за ліву руку і вправним помахом ножа розітнув вену в ліктьовій ямці. Бризнула кров. Жінка спочатку ніби заніміла з переляку, а потім закричала ще голосніше. Тоді жінці запнули повстю рот і підняли її над вогнем. Кров з руки полилася в полум'я, воно засичало, мов змія. Вгору клубками здіймалася сизувата пара. В печері запахло смаженим.
— Що ви робите? — вигукнула Коване. — Перестаньте! Вона ж помре!
— Мовчи, дівчино! — вперше промовив Ніабонго, оглянувшись. — Молись Всевишньому Нгаї, бо не встигнуть дотліти дрова в цьому багатті, як твоя кров також проллється на священний вогонь великого і мудрого племені кікуйю, до якого належиш і ти, недостойна! Ти не послухала голосу духів, які веліли тобі стати дружиною великого жерця, і вони вирішили покарати тебе!
Від цих жорстоких слів, від недоброго блиску очей Коване здригнулася. Чаклун помітив це і посміхнувся, вишкіривши великі криві зуби.
З-під кошлатої смердючої повсті, якою закутали голову нещасної Нтомбі, долітав приглушений стогін. Згодом він затих — Нтомбі зійшла кров'ю і втратила свідомість. Ніабонго плеснув у долоні, чотири індуни підняли напівмертву жінку над головами. Попереду став один з смолоскипом, і процесія попрямувала в глиб печери.
В далекому кутку індуни зупинились і кинули тіло непритомної жінки десь у темряву. Коване почула, як воно, чіпляючись за виступи стін, полетіло в чорну безодню. Через кілька секунд долинув глухий сплеск води. Невже і її чекає така доля?
Коване здригнулась і заплющила очі, а розплющивши їх, побачила близько перед собою товсте блискуче обличчя Ніабонго. Чаклун пильно дивився на неї. Коване скрикнула і відсахнулася. А він, засміявшись, промовив:
— Ти розгнівила нашого бога, дівчино! Він вимагає твоєї крові!
— Неправда! — крикнула Коване. — Відпустіть мене! Чуєте, відпустіть!
— Зачекай, пташко! Не поспішай! — знову засміявся чаклун. — Хто потрапив до моїх рук, тому не так легко вирватися з них!
— Я це знаю, підступний шакале! — гордо сказала дівчина, зрозумівши, що пощади їй чекати марно. — І все ж є люди, які виривалися з твоїх рук! Ти видав Джомо Карумбу, продав його за десять фунтів, поганцю, а Джомо уже на волі і незабаром добереться й до тебе!
Ніабонго схопився і стиснув кулаки.
— Візьміть її! — крикнув він.
— Зупиніться! — повернулась Коване до індунів. — За мою кров ви заплатите життям! Карумба помститься за мене!
Індуни стояли в нерішучості. Вони добре знали Джомо Карумбу і боялися його.
— Що ж ви стали, мої сміливі індуни? Чи, може, злякалися: слабосилої дівчини? — знову крикнув чаклун. — Ведіть її сюди!
Індуни разом схопили Коване і притягли до Ніабонго, який, простягнувши руку, двома пальцями взяв її за обличчя. Коване здригнулася від огиди й страху. Але жрець єхидно усміхнувся і, відштовхнувши дівчину від себе, сказав:
— А-а, ти все-таки боїшся мене? Це добре! Я радий, що Джомо Карумба, нарешті, дістане удар в саме серце! Він знатиме, як зневажати свого жерця!.. Але ти не бійся! Я передумав і не пошлю тебе до твоїх предків! Ні, ти залишишся живою, станеш втіхою і розрадою моєї самотності! — і Ніабонго задоволено посміхнувся.
Тридцять озброєних воїнів швидко просувалися ледве помітною в темряві стежкою до гори Падаючої води.
Зійшов місяць. Химерні тіні від скель і дерев упали на стежку. Нічна прохолода, що котилася з гір, підбадьорювала стомлених людей, і незабаром вони досягли мети: здалеку долинув шум водопаду.
Біля підніжжя гори Падаючої води, у тіні дерев, Джомо дав знак зупинитися. Тут же виробили план дій. У печеру мали піти десятеро смільчаків. Інші лишалися внизу, але за першим сигналом теж повинні були кинутися на допомогу товаришам у печері.
Сміливці обережно наблизилися до водопаду. В нічній тиші монотонно шуміла вода. На плоскому камені, загорнувшись у вовняний карос, сидів вартовий. Він курив — потік повітря доносив запах диму. Коло нього стояв асегай.
Джомо й Комебі скинули черевики і зникли за скелею. Вартовий сидів унизу. Він не чув, як на скелі, у нього над головою, з'явилися дві постаті. На мить вони завмерли, потім униз простяглися дві довгі жилаві руки і, мов обценьками, схопили вартового за підборіддя, затиснувши йому рота. Джомо стрибнув униз, відкинув ногою асегай.
Вартовому скрутили мотузкою руки і заткнули ганчіркою рота.
В тиші ледве чутно пролунав свист. Дорога була вільна. Підійшов Антоні з людьми. Джомо подав знак — і кілька тіней, одна за одною, прослизнули попід деревами до водопаду, двоє лишилося в засаді біля скелі.
Джомо протиснувся між лавиною води та скелею і вузьким ходом поліз угору. За ним пробиралися Комебі, Антоні й інші.
Тісний хід круто піднімався вгору. По ньому колись котилися водяні потоки і відшліфували кам'яні стіни. Воїни просувалися все вище й вище.
Згори долетіли неясні голоси. Здається, хтось крикнув.
Джомо пішов швидше. Він вскочив у лійкоподібну печеру. Десь далеко світило тьмяне світло. В спітнілій руці Джомо затиснув пістолет. Лунко калатало серце. Тримаючись лівою рукою за стіну, він обережно ступав, боячись передчасно виявити себе. За ним, мов тіні, просувалися воїни.
Раптом пролунав голос Коване. Джомо кинувся за виступ скелі і опинився у великій підземній галереї, освітленій смолоскипами. В одну мить він побачив кілька темних постатей, а посередині Коване, до якої, простягнувши руки, підходив Ніабонго.
— Стій! — крикнув Джомо.
Та голосу його ніхто не почув, бо одноразово пролунав гучний постріл. Ніабонго схопився за праву руку і дико заверещав: куля розтрощила йому кисть.
— Усім лишатись на місцях! Хто поворухнеться — дістане кулю! — гукнув Джомо і вибіг на середину печери.
Приголомшені несподіваним нападом, індуни і не думали чинити опору. Їх відразу ж узяли під варту. Біля Ніабонго став з пістолетом Антоні. Джомо розв'язав руки Коване, і дівчина припала до його плеча, здригаючись від ридань.
— Коване, а де Нтомбі? Хіба її не було з тобою? — з тривогою запитав Комебі.
Коване похитала головою.
— Її вже нема, Комебі… Ви спізнилися. За наказом Ніабонго твою дружину кинули в підземний колодязь…
Вона взяла смолоскип і поволі пішла в темний куток печери. Комебі, ще не вірячи, що трапилося непоправне лихо, йшов слідом. Вони зупинилися перед зяючою пащею безодні. Комебі нахилився над краєм і розпачливо крикнув:
— Нтомбі! Іди сюди, до мене! Це я — твій Комебі! Ти мене чуєш, Нтомбі?..
Та відгукнулась йому тільки луна. Комебі схопив камінець і кинув у колодязь — з глибини долинув глухий сплеск води.
— Проклятий! — дико закричав Комебі, кидаючись на Ніабонго.
Не встигли Джомо й Антоні сказати й слова, як він схопив чаклуна, високо підняв над головою і поніс до провалля.
— Іди ж і ти слідом, шакале! — Комебі з розмаху жбурнув убивцю в широкий отвір ями.
— А-а-а! — долетіло з безодні.
Якусь хвилину всі мовчали. Потім Джомо докірливо похитав головою.
— Даремно! — сказав він. — Ніабонго міг би нам багато чого розповісти! Без сумніву, він був зв'язаний з поліцією!
Але, бачачи, як засумував його друг, Джомо замовк. Він зрозумів, що й сам би так зробив, коли б дізнався про смерть Коване, і мовчки обняв товариша. Плечі Комебі здригалися, Джомо відчув, як гарячі сльози цього суворого, зовні черствого чоловіка бризнули йому на руки. Це були сльози не легкодухості, а безмірного людського горя…
Допитавши індунів, Джомо узнав, що Гаррі — син чаклуна, одержавши від батька якісь таємні накази, пішов до міста і досі не повернувся.