Чорний вершник

Володимир Малик

Сторінка 26 з 63

Султан Магомет зараз робить на нашій землі те, що колись робив Батий, — до ноги винищує населення… Ніщо не може виправдати вашого союзу з ним.

— Ти ще хлопчисько — і нічого не розумієш! — вигукнув роздратовано гетьман. — Жорстокість і насилля — невід’ємна ознака всякої влади.

— Так, влада — це насилля, але розумні правителі обмежують його законом, через який навіть самі, якщо вони поважають себе, не повинні переступати і не переступають. А де нехтується закон, там починається свавілля і жорстокість… Ні султан, ні хан не дотримуються навіть у себе на батьківщині законів, то чого ж ви хочете від них тут, на чужій землі, серед чужого їм народу?

Гетьман, видно, не сподівався такої відповіді від простого, на перший погляд, козака і був здивований і його думками, і його мовою. Але раптом до його свідомості дійшло, що, може, козак натякає на те, що й сам гетьман чинить беззаконня, катуючи жителів цього краю і вимагаючи від них золота, срібла та інших коштовностей. Він почервонів і зловісно втупився холодним поглядом у сміливця, який не відвів своїх очей. Це ще більше розлютило Юрася: він не терпів, коли хто–небудь намагався передивитися його.

— Сірко знав, кого посилав, — з притиском промовив він. — Ти, козаче, маєш гострий язик. Але ти мусиш відати, що часто язик — наш ворог — і через нього не одна голова злетіла з пліч!..

Це була пряма погроза. А Звенигора знав, що у Юрія Хмельницького, людини нестриманої, хворобливо вразливої, навіть шаленої, від погрози до рішучого вчинку — один крок. Побачивши, як люто блиснули чорні гетьманові очі, він здригнувся і пожалкував, що був такий відвертий.

— Ясновельможний пане гетьмане…

Але Юрась перебив його.

— Всі запорожці — мої вороги! Коли б я міг, то всіх віддав би султанові на каторгу! І ти був би серед них не останній!

Хтозна, чим би кінчилася ця незвичайна розмова, коли б раптом не розчинилися двері і на порозі не виросла постать Семена Палія. Гетьман отетеріло дивився на незнайомця, за яким з темних сіней ввалювалися в покій озброєні люди. Здавалося, йому відібрало зненацька мову.

— Слава Богу, ми встигли! — вигукнув Палій, кидаючись до Арсена і розрізаючи у нього на руках вірьовки.

— Арсене! Брате! — Роман схопив Звенигору в обійми, міцно поцілував у щоку. — Так ми перехвилювалися за тебе!

А позаду стояв, розкинувши руки, Спихальський і радісно, мало не плачучи, усміхався. Вуса його настовбурчилися і ворушилися, мов у кота, а в очах блищала сльоза. Коли Роман випустив Арсена з обіймів, пан Мартин згріб козака у свої ведмежі лапи і міцно притиснув до грудей.

— Живий, голубе! Живий, холера! — загув Арсенові на вухо. — Ось скинемо ми тобі штани та всиплемо духопелів, лайдаку ти мій любий, щоб знав, як лізти поперед батька в пекло! Щоб слухався старших, коли вони тебе наставляють на ліпше!

Відштовхнувши Арсена від себе, він насправді дав йому міцного ляща по спині і кулаком витер мокру щоку. Радість поляка була така безпосередня і щира, що Арсен, сміючись, схопив його за плечі і чмокнув у шорсткі, мов дротини, вуса.

— Дякую, Мартине! Дякую, братове! — вклонився він і враз посерйознішав. — Гадаю, ви сюди завітали ненадовго?.. Діло зроблено — тож пора, мабуть, прощатися з господарем цієї хати?

Всі повернулися до Юрія Хмельницького. Гетьман укляк за столом і повними жаху очима дивився на обсипаних снігом козарлюг, які хтозна–звідки і як ввірвалися сюди.

— Чолом, пане гетьмане! — сказав Палій. — Правду мовити, не сподівався я тебе побачити вже коли–небудь. А от довелося. Недарма кажуть, гора з горою не сходиться… Либонь, літ сімнадцять минуло з того часу, як востаннє бачилися…

— Ти хто? — хрипко спитав Юрась.

— Був колись козаком Ніжинського полку… Пам’ятаєш такий?

— Пам’ятаю…

— А зараз — вільна птаха: абшит одержав… Став запорожцем…

— Чого ж ти хочеш від мене?

— А нічого!.. Ось визволив товариша, а тепер дивлюся на тебе — невже ти справді син Богданів?

— Тобто?

— Не віриться… Коли б гетьман побачив, що ти накоїв на Україні, вишкребку, він тебе сам, своїми руками задушив би, мов паршиве щеня!

— Ти хочеш убити мене?

Вони твердо дивилися один одному в вічі. Були майже ровесники. Палій, правда, був на кілька років старший, але мав вигляд навіть молодшого. Доля звела їх сьогодні і поставила віч–на–віч. Один з них уже був широко знаний як на Україні, так і далеко за її межами, про другого ще майже нікому нічого не було відомо. Один закінчував свій шлях, сповнений тривог, ударів долі, злетів і падінь, хоча й не знав про те, другий теж не міг прозирати майбутнього, але доля судила йому ще довге життя, сповнене не менших тривог, ударів, злетів і падінь. Один зажив слави великого нещасливця в особистому житті, руйнівника і губителя вітчизни, мучителя і жорстокого вбивці; другий ще не мав ніякої слави і навіть не підозрював, що стане відомим на всю Україну.

І ось доля звела їх і поставила одного проти одного: хирлявого, слабовольного Юрася Хмельницького і високого, дужого, мов дуб, сильного духом Семена Палія.

Побачивши, як розширилися від жаху очі гетьмана, Палій гірко усміхнувся і сказав:

— Якщо правду мовити, ти давно заслужив шибениці, Юрію!

— Чому ти мене так називаєш?

— Бо ми ж товариші… Вилетіли з одного гнізда: Київська колегія — наша альма–матер.

— Ти вчився разом зі мною в колегії?

— Так, тільки на два чи на три роки я був старший. До речі, тут, у Немирові, жив ще один твій товариш і співучень по колегії…

— Хто ж це?

— Ти його добре знаєш — Мирон Семашко…

— Мирон Семашко?

— Якого ти кинув у смердючу яму і наказував лупцювати киями по ногах!

— О Боже!

— Щойно ми ледве теплого витягли його з ями, нелюде… За одного Мирона тебе варто б розп’ясти! А скільки ти вигубив люду разом зі своїми турками й татарами — годі й полічити!..

Юрась тремтів і поволі опускав голову. Кожне слово козака падало на нього смертним вироком, і йому ставало ясно, що пощади не може бути.

На якусь мить у покої запала тиша. Всі дивилися на схилені плечі гетьмана, на його опущену голову, на якій чорний чуб уже почав вкриватися сріблястим інеєм, на бліде, мов у мерця, обличчя і тонкі кисті рук, що лежали безживно на столі, а бачили — звичайно, кожен по–своєму — спалені міста і села, татарські чамбули, що гасали по Україні, валки невільників і невільниць, тисячі трупів, розкиданих по степах і обглемеданих вовками і здичавілими собаками. І кожен розумів, що перед ними сидить людина, на совісті якої значна частина всіх цих нещасть. І якими б високими, на її думку, цілями не керувалась вона, виправдання їй немає.

Тишу порушив Палій.

— Гетьмане, подивися навколо себе: що ти зробив з вітчизною нашою? Що полишив після себе?.. Одну руїну! Страшну руїну… І хто зна, чи знайдеться сила, яка підніме наш край з цих руїн?.. А все почалося з тебе! Це ти своїми зрадами занапастив творіння рук Богданових! З тебе почалися всі нещастя краю і народу нашого! А мав же військо, силу, владу… Ех!.. Дурна, нерозумна голово!.. Не бійся, ми не стратимо тебе… І знаєш чому?

Юрась довго сидів непорушно. Потім, видно, до його свідомості дійшли останні слова козака, і він поволі підвів голову. Однак не проронив ні слова. Тільки в очах стояло запитання — чому? — та десь у глибині спалахнула іскоркою надія.

— Тому, що ти — син Богданів! — з притиском сказав Палій. — Тільки заради світлої пам’яті батька твого даруємо тобі сьогодні життя!.. Ти як думаєш, Арсене?

— Я теж так думаю… От тільки що робитимемо з ним? Залишити тут небезпечно: зразу по нашому відході зчинить ґвалт… Зв’язати хіба?

Всі задумались. Але тут вихопився наперед Спихальський.

— У яму його, сучого сина! У яму!.. Hex покуштує, як там солодко! — загримів його голос. — Хоч на єдну ніч у яму!

— Ай справді, це — думка! — підтримав поляка Роман.

Палій і Арсен не заперечували.

Вмить козаки підхопили гетьмана попід руки і, пригрозивши, що при найменшому опорові чи спробі покликати на допомогу він одержить ножа під ребро, вивели на майдан. Тут лютувала хуртовина. Вітер скажено свистів у суточках між будівлями і жбурляв в обличчя холодним снігом. Ніде не видно жодної живої душі.

Спихальський і Роман швидко відкотили мату. Арсен чобітьми почав розчищати сніг, щоб добути з–під нього приметену драбину. Та Спихальський не став чекати, штурхонув Юрася межи плечі — і той, глухо скрикнувши, полетів донизу.

— Ну, як там — м’яко, пане? — нагнувшись, спитав тихо і нашорошив вухо, прислухаючись. З ями долинув стогін. — А–а, живий–здоровий, най би тебе шляк трафив… От і добре! Спробуй, як тутай солодко, гунцвоте… Шкода, що ниньки всі в’язні втекли звідтам, а то б вони нам’яли тобі боки, будь певен!

Потім швидко накинув на отвір мату, і її зразу ж почало заносити снігом.

11

Залишатися на Викітці довше було небезпечно: кожної хвилини варта могла викрити запорожців і зчинити тривогу. Тому не гаючись, Арсен забрав матір і дідуся і, пригнічений сумною звісткою про зникнення Златки і Стехи, що як сніг упала йому на голову, залишив з товаришами фортецю.

З руїн церкви невеликий кінний загін мав повернути на схід, до старовинного городища, що лежало у вибалку за кілька верст від Немирова. Там була призначена зустріч з Іваником та іншими дубовобалчанами, котрі мали приєднатися до козаків, щоб спільно тікати з під влади турків.

Прощалися в темряві. Младен обняв Арсена, поцілував в обидві щоки.

— Прощай, сину, — сказав глухо. — Ми з Ненком залишимося тут… Не вберегли Златки… Нема сумніву, що її захопив султан Газі–бей, і ми постараємося вирвати її з Криму. Ненко — так ми домовилися — знову піде на службу в яничарський корпус, йому легше буде порушити клопотання перед султаном чи великим візиром про покарання Газі–бея і повернення Златки… Не забуватимемо також і про Стеху…

— Дякую, батьку, — сумно відповів Арсен. — Вірю, що ви зробите все, щоб визволити дівчат… Я теж не сидітиму, склавши руки. Я знайду шлях у Крим, розшукаю там Газі–бея, і горе йому!

— Його не треба довго розшукувати. То ак–мечетський салтан…

— В самій серцевині Криму сховався хижий яструб. Але я знайду його і під землею. Будьте певні! А якщо вам пощастить напасти на слід Златки і Стехи, то дайте мені знати в Січ.

— Обов’язково дамо… І від тебе чекатимемо радісних вістей, — у Младена здригнувся голос.

23 24 25 26 27 28 29