Бабинського рішила фамілійна рада, що таке заві-щання треба будь-що-будь перевалити.
— Таж наша сестра була несповна розуму... Прошу! засліпилася в тій нешкребтаній шляхті і оточилася нею, як репяхами...
— Кажуть навіть, що з ними танцювала...
— Господи! яка ганьба для нашого роду... з босими дансерами заходитися такій пані.
— Цего одного досить, щоби з неї зробити дурно-вату, бо особа з товариства, з цілими кроківками в мізку, того би не зробила... Або то, що виховувала цілий тузін тих щенюків коло себе.
— З усего виходить, що наша горою! Маєток візьмемо під секвестр і далі в процес, а тоді все наше... Боже й наше!
— Ну, славаж тобі Господи! цего року буду міг поїхати до морських купелів з жінкою, бо вона мені заєдно голову тим клопоче...
— Чекай, не спішися! Такий процес зараз не скінчиться...
— Говориш, як дитина. А жиди від чого? Як лиш рознесеться вість, що є надія на уневажнення заві-щання, то кожний пожичить...
— На лихварський процент.
— Або ти на інший процент береш? Либонь і твоя індимнізація вже давно пішла...
— До моєї індимізації контролі собі не бажаю. Пильнуй кожний свого!
— Го-го! вже зачинайте сваритися... а матеріял доказовий то вам байдуже? — обзивається граф Альфред, що ходив колись на права.
— На що тут якихсь доказів, коли річ ясна, як І сонце. Людина з здоровим розумом не робить так, як І робила небіжка...
— Ну, що робила? га? де факти? Фактів і доказів потреба; на самі слова суд не повірить. Ви того не розумієте,— доказуоав колишній юрист,— тут треба делікатно випитати службу за кожний крок, що
^ небіжка робила, як поводилася...
— А як ніхто не скаже? Я зміркував, що всі тут за тим шарачком руку тримають...
— То тим більше треба нам поступати обережно. Обіцянкою, ласкою, добрим словом і тим о! — і став показувати пальцями, начеб гроші лічив.— Таким тараном кожний мур перебє, бо гроші для кожного річ лакома і присягу йому осолодить...
— Отже згода! Довідуймося між службою, хто що зможе, а вечером уділяймо собі спільно набуті ві-домости... Таж то наш спільний інтерес...
Розійшлися в рожевім настрою духа, бо кожний був рад, що знайшли собі таку пожиточну роботу.
Розпочалося слідство на всіх точках. Але служба була між молотом з ковадлом і нічого не годен був з неї витягти. Всі гадки, що баронова записала все Юзеві, а як би Михась довідався, що хто нюхається з графами, то нажене певно. Треба було матися на острозі, і не говорити нічого. А двораки — дотепний нарід, зміркували зараз, чого графам треба.
— Як би тобі було ліпше? — питає старого Вой-цєха зараз другого дня при тоалєті той, хто ходив на права,— чи щоби тут панами стали такі правдиві пани, чи ті неотесані бруси?... Памятай мій Вой-цєху, що така шляхта льокаїв не потребує і зараз бись пішов на губи, а ми, тямлячи на твою тільколітну службу, не відмовимо тобі до смерти ласкавого хліба.
8 "'"'-■" 193
— Мені й так вже не довго на сім світі гостювати,— каже Войцєх утираючи сльози.— Не стало моєї ясної добродійки, то не довго вже тут буду попасати...
— Но, но, успокійся старий... Я знаю, що ти був до небіжки нашої сестри дуже привязаний та вірний і нагорода тебе за теє не мине, але певно не від шляхтича, лиш від нас...
— Я на того шляхтича не маю що нарікати... чоловік він чесний і пильнував панського добра, як ока в голові.
— Я не знаю, але видиш, поведения баронової не було таке як повинно... з тою шляхтою кумалася, як варятка.
Войцєх випрямився і запаленів гнівом.
— Панє графе! ваша воля, але про покійну мою добродійку прошу так не говорити... Дай Боже всім такого розуму, який вона мала... О! з шляхтою кумалася... а знаєте, шляхта для неї робила тоді, як панщину скасували?... все булоби пропало, як би не шляхта, а баронова сплачувала шляхті лише довги вдячности.
— Якій бо ти гарячий мій Войцєху! я того не говорю в злім змислі. А все таки вдячність має свої границі, а баронова робила так, як би теє... і закрутив пальцем коло чола колісце.
Войцєх став нетерпеливитись... Граф говорив дальше:
— З твого поведения бачу, що ти дуже був вірний покійниці, але успокійся і говорім поважно. Правда, ти виріс між панами. А чи ти видів, щоби ясний пан так поводився з нерівними собі?
— Та для того тепер пани на біду сходять... Не хочу ані одного злого слова про мою ясну добродійку чути! — і старець потрясаючи сивою головою заткав собі руками вуха і вибіг з кімнати полиша-ючи графа самого.
— Твердий дурень і від нього нічого не добуде! — говорив бувший правник, сам до себе,— шкода! Він міг бути найклясичніщим свідком в процесі...
Другим розвідникам не повелось теж. Ніхто не хотів злого слова на баронову казати, хоч не поважився так різко вступатися за покійницею, як Войцєх. Лиш один з них мав більше щастя, а іменно той, що з Гоздецьким зустрінувся.
Гоздецький хоч споріднився з Михасем, не міг його стерпіти. Не міг забути тої зневаги, якої дізнав на першім кроці Михасевого урядовання. Тепер знов тяжко завидував Михасеві такого маєтку. До того причинялася ще дворацка натура: охота гнути спину перед панами і підлещуватися. Ще тоді коли рідня баронової не відбула родинної наради. Гоздецький міркував собі, як би то Михасеві підставити ногу. Тепер він підслухав розмову графів, а розуміючи трохи француську мову, в якій велась нарада, зрозумів усе від разу. Від графів надіявся панської нагороди. Шукав лише нагоди, щоби до панів зблизитися.
— Цілую стопи ясновельможного пана графа! — зблизився Гоздецький до графа Казимира Бакинського, котрий закуривши цигаро крутився коло фальварку дивлячись залюбки, як фільварочні дівки в підкасаними по коліна димками і босі йшли з скіпцями доїти на полуднє корови. Він був найнедотепніщий з усіх своїх свояків, і єму ані снилося за чим небудь розвідувати. Тямив добре, що другі за нього зроблять, що треба.
Особливо вірив в розум свого стрия-юриста, а що знав, що його розум супротив стриєвого є дуже мізерний, то поклав на все хрестик і не гадав в те діло встрявати. Своє поведения оправдував тим, що міг би, не ходивши на права, справу попсувати яким нерозважним кроком. Але судьба все піклується нищими духа-, ми, і тепер зглянулася на нього.
8* 195
— А! як ся має! дзінь добрий! — відповів граф Казимир на привіт Гоздецького.— Що чувати?
— Зле, прошу ясного пана,— каже Гоздецький підступаючи до гр. Казимира і стишив голос. Незадовго зачнуть туди ходаки лазити, куди з діда-пра-діда ступали панські стопи...
— Но і щож? — замітив Казьо, сідаючи на лавку і відкинувши цигаро далеко від себе.
— Я би ясному панові мав дещо сказати, але не тут, бо тут може нас хто підслухати.
— Ага, добре говориш... а деж підемо?
— Прошу до парку.
Граф ліниво піднісся з лавки, на котрій щойно гаразд росперся і пішов до парку. За ним поплівся в приличнім віддаленні Гоздецький. Коли опинилися між грубими деревами в довгій алеї, граф пристанув і обертаючись до Гоздецького, питає:
— І що він має мені сказати?
— Я підозріваю, ясний пане, що наша покійна пані, царство їй небесне, далася до того ступеня опанувати тим хитрим шарачкам, що їм усе майно записала...
— Ага, всі так догадуються... Але на те нічого не порадить...
— Мені здається, що рада булаби. Можна би завіщання звалити, для того, що покійна пані, за позволениям ясного пана, на старі літа була здитиніла... Я би де-що знав про це сказати.
— Так? то добре. Піди до стрия, графа Альфреда, і розкажи йому, бо я на тім всім добре не розуміюся. Впрочім, я тепер немаю часу... Adieu!
І граф Казимир, полишаючи Гоздецького в парку, закурював нове цигаро і поспішав на давне стано-висько подивляти босі ноги фільварочних дівок, що мали тепер зі стайні вертатися з молоком. Граф Казимир ждав на ту хвилю, бо це була його розривка. Виховався у Львові, а там такого дива не побачиш, щоб жінки ходили босі з попідкасуваними спідницями...
Коло стайні почувся сміх. Граф Казимир обернувся з лавкою туди. Сів як міг найвигідніще, заложив ногу на ногу, приткав до одного ока скло, щоби краще видіти, друге око примкнув, широку, чисто вибриту бороду сховав у високий ковнірик, лівою рукою поправляв свої рудаві залички. Дівки вийшли зі стайні несучи порожні скіпці в руках, а за поясом позатикані стирки. Йшли одна за одною, розмовляли весело і сміялися. Передом йшла груба присадкувата чорноброва Танка. Вона ступала своїми, мов сту-пернаки грубими, червоними, мов у гуски ногами. За кожним ступленням усе на ній потрясаюся. Танка, щоби бути гарніщою, слинила пальці і пригладжувала собі гриву на чолі, що тут жмудами називають. За нею ступало ще пять здорових дівчат, а за тими двірський попихач, кривий Максим тягнув на двох колесах бочку з молоком. З самого заду ступала стара ключниця Ігнацова, опираючись на палиці. Дівки реготалися, жартуючи собі з кривого Максима.
Граф Казимир не міг очей відірвати від такого сільського образочка і в тій хвилі зачало йому життя на селі подобатись. На босі дівки в грубих сорочках звернув він усю свою увагу, увесь свій недотепний розум . перемінив у одно око узброєне далековидним склом. Ганка перша помітила панича і зараз в людо-вім жаргоні — як опісля оповідав панич в мужеськім товаристві — остерігла своїх товаришок. Відразу всі замовкли, достоту так, як горобці, коли до них кіт закрадається. Графові це дуже подобалося, що його поява зробила у дівок таке вражіння. Встав зі своєї лавки і хотів підбігти до Ґанки, що йшла передом. Йшов як міг найшвидше. Ганка, побачивши перша високого довгоногого панича, що спішив прямо до неї, розмахуючи руками, зверещала, наче б з неї хто шкіру живцем тягнув, за нею запищали всі і стали що сили втікати. На той висок вибіг дехто з двора. Дівки бігли як божевільні, кривий Максим пристанув, роззявивши рота, а серед подвіря стояв граф Казимир, мов Колюмб, колиб йому Америка з перед носа втекла.
— Чого верещиш одна з другою, варіятко? — кричлла стпра Ігнацова вимахуючи палицею.
Дівки справді станули. Самі не знали, чого кричали, чого втікали.
Якеж тут псе дике! — подумав граф Казимир П'ЇГТГ-ІСЧИ нз лапку. Справді все тут було дике, бо за Л'ІІТТЯ баронової паничі сюди не заїздили.
Ири обіді велась розмова про те, хто що довідався. Та саме, що ніхто нічого не довідався.
А ти, Казю, щось балакав з тим чепурним економом в парку...
Казьо нагадав собі в тій хвилі свою ранішню розмову.