І навіть без води. То нащо так палити? Надворі ж не холодно, щоб так палити. Постояла біля дітей, постояла, а мати їхня мовчить, і, повір, дідьком дихає, наче я винувата перед нею... Еге ж, за моє жито — мене й бито. Повіялась я смерком додому, а ноги нести — не несуть, як поліна, бо все мені двійко дітей отих у голові, як вони під ряденцем лежать, очима-вугляками світять.
Тітка Секлета вмовкає в глибокій печалі. Вже не чути сухого шелесту її губ, тільки листя черешневе стиха перешіптується.
— І до чого додумалася? Заколотила борошна, розкачала тісто качалкою, розкачане тісто посікла склянкою на крижалочки. Та й заходилася варити вареники з сиром. Еге ж, проти ночі. Сама ще не відаю, для кого варю, а тільки варю. А як зварила вареники з сиром, то зразу і втямила, що я це не для себе, а для тих двох діточок, що під ряденцем лежать у Ксені Дмитрівни. Але як нести, коли глупа ніч? Треба чекати ранку. Примостилася на лежанці, а сон до віч не йде, нема сну в очах, тільки з боку на бік перевертаюся, боки муляю. До чого додумалася? Взяла вареники — й гайда, повіялася.
— Куди? — питає баба Ликора.
— А туди ж... Опівночі... Господи, господи... Торгаю клямку на дверях — нічичирк. Я в шибку стукаю — ані-шелесь. І темно-темнісінько у вікнах. Що зі мною скоїлося, не відаю, а тільки найшло на мене, розум віднявся. Як затарабаню, як затарабаню — аж собак побудила по Овечачому, а з хати ніхто не озивається. Де ж вони могли подіватися? І піч ото палила проти ночі. Ажлут у сінях щось звалилося, забряжчало. Я до сіней, голос там у сінях нелюдський, то я злякалася,— вже й нестямилася, як плечима двері висадила. А там на колінах, рачки Ксе-ня Дмитрівна...
— Горе, горе,— сплескує руками баба Ликора.
— Й шепче, шепче, а я не знаю, що шепче, тільки ото: "Кагла, кагла, кагла..." Я до бовдура в сінях, рукою шасть, а там дрантя набито, заткнуто каглу. Хто ж це набив дрантя в каглу, думаю, то вирвала дрантя, відчинила каглу. А кругом такий дим і чад, що не повіриш, Анкаро...
— Хто ж так познущався, каглу заткнув?
— Повіриш чи не повіриш, Ликоро, а тільки відіткнула каглу — і в хату, а в хаті — дим і чад густі, не продихнути. В памороках мені запаморочилося, а я ж бо думаю, де дітки, я їм вареники з сиром принесла. І до ряденця хутчій, а вони під ряденцем обоє лежать.
— Живі?
— Я їх на руки беру, а вони — як варені. Як варені, а дихають... Обох винесла надвір, поклала на сніпках дід хатою, а Ксеня Дмітрівна й сама вже якось через поріг перевалилася.
— Хто ж їм каглу заткнув?
— Ти мене питаєш, Ликоро.
— Й не почаділи?
— Не почаділи, бо я з тими варениками навернулася... Повідчиняла всі двері, й вікна повідчиняла...
— Очуняли?
— Та очуняли, слава богу... Так мені хотілося кричати, ой хотілося кричати, а голос пропав у грудях... Винесла з хати ряденце оте, накрила дітей...
— А Ксеня Дмитрівна?
— Жива, кажу... А зуби в неї цокотять, як цвяхи... Горювала я з нею до світу, аж поки роса впала, потім уже додому подалася... І ні присісти ні прилягти-... Все мені в думках Ксеня Дмитрівна та її діти. Здоїла корову, нацяпала молока, знову оце подалася до них, а по дорозі до тебе, Ликоро, звернула. Чогось мені страшно, ой, страшно. Може, вдвох навідаємося туди, аби легше?
— То це я молоко їхнє п'ю?!
— Ти ж і не пила...
Вітер погойдує верх черешні, за яку тримаюся руками, а здається, що то світ гойдається: й хата, й город, і садок. Небо гойдається вгорі. Гойдається під вишнею внизу на лавці баба Ликора та тітка Секлета, молоко гойдається. Заплющуюся — і міцніше хапаюся руками за гілля. А перегодя розплющуюся— і бачу Ксеню Дмитрівну.
Вчителька з вербової дороги вже зайшла на натне обійстя, стоїть під вишнею. Озута на босі ноги в розтоптані чоловічі черевики з висолопленими язичками, з непокритою похнюпленою головою, розкуйовджене волосся лежить на плечах покостриченими коноплями.
— Жіночки...
Хто це говорить? Такий голос — наче плюсклий колос. Невже Ксеня Дмитрівна?
— Ви чуєте мене, жіночки?..
А тітка Секлета з бабою Ликорою звели на вчительку туман муки тихої в стражденних очах і сумно так світять тим туманом.
— Ви послухайте, жіночки, що я вам скажу...
І — мовчить, і всі вони втрьох гірко мовчать.
Наче підкошена, мовби в ногах підрубана, вчителька опускається на коліна й хилиться наче неживою головою на Секлетині чорні руки, що лежать у неї на колінах. Тітка Секлета з несподіванки вихоплює руки мовби з вогню, мовби попектися боїться, а потім спроквола опускає на пониклу вчительчину голову й чорними пальцями починає мимохіть перебирати її посічене волосся.
— Секлето, ти оборонниця й заступниця...
— Я? Оборонниця й заступниця? — Секлета незграбно зводиться з лавки.— Таж молока вам принесла, і вареників.
— Дітей мені врятувала, а мені розум повернула. Ой, душогубій я, душогубка, світ не бачив таких душогубок! — Учителька Ксеня Дмитрівна й руками допомагає собі, щоб звестися з трави, та якась сила гне її додолу.— Ти врятувала моїх дітей.
Ксеня Дмитрівна в нападі плачу опускається на землю, б'ється головою, а баба Ликора хапає за плечі, силкується звести.
— А все через того ірода, через того виродка! Й чого він повернувся в село, чого сира земля там не прийняла його? Не батько, а кат повернувся на наші голови... Слухайте, жіночки, слухайте!.. То через нього я наче блекоти об'їлася!.. А як рятувати дітей і себе від нього? Куди втекти? Одна дорога — тікати на той світ, більше нема куди... Я ото в печі й палю, а вікна та двері позачиняла, й каглу заткнула ганчір'ям. Палю та палю, а діточок поклала спати під ряденце. Тільки ж не сплять мої діточки, бо душечки в їхніх грудях мучаться. Уже й чаду найшло повна хата, а діти не чадіють.
— Свят, свят, свят,— хреститься баба Ликора.
— Аж тут Секлета з молоком...— І вчителька Ксеня Дмитрівна, стоячи навколішки на землі, зводить голову, сліпає сивими безтямними очима.— Дай я твої ноги поцілую...
Тітка Секлета відступає, а Ксеня Дмитрівна колінкує слідом.
— Хоч сліди твоїх ніг поцілую...
На порепаному лиці в баби Ликори сльози блищать — мов дощ на ріллі.
— Ти їх молоком врятувала, ти їх варениками врятувала, ти їхня Богородиця-спасителька, ти їхня мати.
Голос її в'яне, й Ксеня Дмитрівна припадає до землі, де щойно стояла тітка Секлета, й так лежить. Лежить, наче заснула чи знетямилася...
Хто ж це їде на гнідому коні, а мокрі боки в коня грають, як мерехтливі дзеркала? Вуса в'ються в'юнами, пасмо чорного волосся спадає на жовтий прямий лоб, наче галчине крило. В лівій руці нагайка з червоною китицею, а правою притримує двох дітей, що погойдуються на кінській спині перед ним, як дві недозрілі маківки на вітрі. Та це ж не хтось із дітьми, а їхній батько Павло Голоха!
Гнідий кінь уже на нашому обійсті, а двоє дітей — дві недозрілі маківки — самі опадають з коня на землю, вже горнуться до непорушної матері.
— Що з нею? — озивається Павло Голоха, опускаючи нагайку, й червона китиця, наче жива, здригається на спині в Ксені Дмитрівни.
Тітка Секлета, схилившись, гладить долонею дитячі голови, а баба Ликора каже:
— Зле їй стало на серці, скоро очуняє. Ти, Павле, не сумнівайся! Ти, Павле, їдь своєю дорогою, ми доглянемо.
Кощаве обличчя в Павла Голохи глухе, як ніч без зірок. Та поступово губи розтягуються в усмішку, й це страшно, мовби займається блискавка на чорному нічному небі.
— І це мати? — каже. Баба Ликора і тітка Секлета мовчать, мовби не до них мовиться.
— І це мати, я вас питаю? — кричить Павло Голоха.
— Мати, мати,— лепече баба Ликора.
— І земля ще носить таких матерів?
— Носить,— наче уві сні, мовить тітка Секлета.
— Ех! — скрикує Павло Голоха, звірішаючи темним обличчям. — Ех!
Раз і вдруге він хоче вперіщити нагайкою пониклу, эастигл у Ксеню Дмитрівну, та її обліпили діти, й нагайка з китиітею-квіткою буйно скипає біля їхніх босих ноженят, рвучи на зелене полум'я траву на подвір'ї. Павло Голоха вилітає на гнідому коні за ворота, біла курява палахкотить під кінськими копитами — й гасне між верб...
Ксеня Дмитрівна зводиться з землі, похитуючись, а діти горнуться до матері, як два прив'ялі соняшники.
— Ходімо,— каже,— бо ще роботи в нас усякої багато, а хто за нас поробить?
Зіщулившись, ухопившись за гілляччя, я сиджу ва черешні. Віє вітер, сльози стоять у моїх очах. Дивлюся, як Ксеня Дмитрівна з дітьми виходить за ворота — й вони тонуть у пелені моїх сліз. Витираю кулаком очі — знову бачу їх, і знову гаснуть вони в моїх сльозах.
Ніколи й нізащо не злізу з черешні на землю, ніколи й нізащо, так і сидітиму...
БІЛЯ ШКОЛИ
Тарапатий — наче розквітлий наколющений будяк, і на цьому будяку — очі, як джмелі.
— Ходімо!
Й він гарячим шепотом дихає мені у вухо.
— Не може бути! — шепочу.
Й знову його запалене дихання лоскоче мені вухо.
— Побігли!
Й ми біжимо. Авжеж, страшно баби Ликори, що саме гайнула з обійстя по річкову воду, бо треба не криничної, а м'якої річкової — вибілює полотно на моріжку під хатою. Авжеж, матиму від неї прочуханку пізніше, та що таке бабина прочуханка проти того, що сказав Тарапатий?
Добігаємо до кладовища, від кладовища повертаємо до млина, від млина біжимо до кузні, поминаємо пустельне колгоспне дворище.
Через довгу та широку греблю вже не біжимо, а йдемо, бо голови на в'язах тарабанять, ось-ось повідвалю-ються. Й дивимося з греблі на той спадистий берег річки, де поміж зелених дерев видніють блакитні та жовті будівлі спиртового заводу. Над верхами дерев де-не-де чорніють ґави в польоті, видніють і на темних гніздах, а також долинає воронячий грай.
І ще — з заводської території чується гуркіт мотора. Може, навіть не одного мотора, а кількох. Приглядаємося з Тарапатим: що б це могло бути? Губимося в здогадах, адже спиртовий завод з початку війни не працює. А ці мотори гудуть, їхній гуркіт зливається докупи. Г— нічогісінько не можна розгледіти ні за муром, ні за деревами.
Може, вилізти на мур?!
Але Тарапатий наче вмить забуває за гуркіт загадкових моторів там, у заводському парку за муром, і тягне мене за руку по жужелиці вздовж муру далі.
Скоро ми пірнаємо в густі акацієві зарослі, за якими — ліщинові кущі. А вже за ліщиновими кущами чорніє довгий дерев'яний сарай, який має п'ятеро чи шестеро дверей.