Вона ледве схаменулась і почервоніла. І потім довго вона розказувала разом з матір'ю, як їм було весело, як німець пускав шар, як той шар трохи не спалив їх, падаючи на голови. Всі випадки з початку того дня; прощання з інститутом, і сльози, і подруги, і маркіза — все те одійшло в минувшість на кілька років, бо його заглушили музики, теагр, залили бенгальські вогні: бо його потопили на дно моря мрії про чорні кучері, чорні високі брови й малинові уста. Ольга спала й бачила все те в сні. Їй снилось, неначе вона все гуляла й бавилась, доки світ нового дня не розігнав її мрій.
Того ж таки дня Степанида Сидорівна, порадившись з Дашковичем, задумала зробить в себе вечоринку, щоб по-знайомигь свою дочку з кружком своїх ближчих знайомих. Їй хотілось і дочку людям показати, і дочці людей показать. Дашкович запрохував гостей, а Степанида Сидорівна розпочала пекти й варить усяку їжу на вечерю. Під впливом вчорашнього веселого вечора, під впливом молодих надій серця Ользі здавалося, що той вечір буде якийсь не простий, буде такий веселий, яким його малювала її фантазія. Їй здалося, що на вечоринці повинно буть багато гостей, та все молодих і гарних; їй чогось здавалось, що доконче буде й той гарний студент, котрого вона вчора нагляділа в Царському садку. Зоставшись сама в кімнаті, вона частенько заглядала в дзеркало і трохи засмутилась, що її лице зблякло од не зовсім спокійної ночі. Ольга двічі бігала до Катерини, щоб порадиться за убрання. Вони вдвох пробували перед дзеркалом, як би краще й модніше зачесать голову. А незручні в тому руки погано служили їм обом. Довго й довго вони морочились і скінчили на тому, щоб розпустить коси локонами по плечах.
Настав вечір. До Дашковича почали збираться гості. То були професори, та все не дуже молоді, та все з блідими, засидженими видами. З ними поприходили їх жінки й дочки. Ольга й Катерина привітались до вченого кружка й почали слухать розмову. Розмова та, дуже суха або дуже вчена для молодих дівчат, не зачепила їх цікавості. Вони слухали, слухали й трохи не поснули, пригадуючи собі інститутські лекції. Перейшли вони до дамського стола, але й жіноча розмова була не цікавіша для їх. Жінки судили якихсь незнайомих для їх людей і розмовляли про хазяйську справу. Ольга й Катерина почали дуже нудиться та все сподівались, що далі буде щось цікавіше й інтересніше. Вони ходили по залі, побравшись попід руки, і їм здавалось, що от-от одчиняться двері і сюди ввійдуть молоді й гарні паничі, тудою ввіллються згуки якоїсь чудової музики, що там заблищать ті чудові очі й високі брови, котрі вони недавно бачили. А двері не одчинялись: тудою й не думало влітать те щастя, та радість, котрої так бажали їх молоді душі.
Вже після чаю почали приходить молоді паничі: прийшов один чорнявий і негарний урядовець, прийшло кілька купчиків з товстими червоними щоками, потім увійшли в залу зо три серби студенти. Пізніше прийшли ще три молоді студенти.
Після приходу молодих людей в покоях стало веселіше: почалися жарти, сміх, весела розмова. Швидко потім старіші посідали грать у карти. Одна немолода дама сіла за рояль й заграла кадрилі. Студенти попросили паннів до танцю. Ользі й Катерині стало веселіше. Але все-таки вони сподівались чогось більшого й кращого од того вечора, ждали більше розваги, веселості і молодих людей кращих, і значніших, і веселіших. Ольга розходилась в танцях. Інститутські мрії загомоніли в її фантазії. Вона згадала розмову Турман про аристократичні бали десь в далекій столиці, про ту розкіш, і її думка понеслась десь далеко, в якийсь фантастичний світ.
Вже було пізно; в покоях стало душно й димно од сигар. Ольга й Катерина, взявшись попід руки, перейшли всі покої й зайшли в Дашковичів кабінет. Там не було й душі. Ольга одчинила вікно; в кабінет полився свіжий вітрець. Обидві сестри, держачи одна другу за сухорляву дитячу талію, сперлись на вікно й виставили голови надвір.
— Але й кавалери! — сказала Ольга.
— Ну, та й кавалери! — додала Катерина.
— Як вони танцюють? Не вміють гаразд навіть протанцювать рондо! Плутаються, як на точку міщанки, — сказала Ольга.
— Мені отой болгарище порвав сукню, і знаєш де? на плечі! — сказала Катерина й показала маленьку розпірку на плечі, роздерту ґудзиком од сіртука.
— Вони нас покалічать в танцях! Мені один настоптав на ногу! — аж писнула Ольга. — Я не хочу з ними танцювать!
— Пхе! — сказала Катерина, закопиливши спідню губу.
— Ото, якби побачили Турман і де Пурверсе пашу компанію! Завтра поїду в інститут і все дочиста розкажу! Ото буде сміху! — сказала Ольга.
— Ото буде лементу! — додала Катерина.
— А професори, а урядовці! А жінки їх! За що вони балакають! Як вони повбирані! Які в їх манери! Ота товстуля як поклонилась, то аж присіла, ще й перехнябилась на один бік. Ой, сміх, та й годі! — сказала Ольга й засміялась. — Поїду завтра в інститут і за все дочиста розкажу!
— І мені не сподобалась їх компанія! — сказала Катерина.
— Ти тільки придивись, чого вони поначіплювали на себе. Які на їх прості квітки, які рябі сукні! А чого в їх нема на шиях! І шнурочки якісь, і стрічечки, й намиста! На наших інститутських зроду не побачиш нічого такого. Поїду завтра і за все дочисіа розкажу! Ото насміємося всмак! — сказала Ольга.
— Що хоч, сестро, кажи, а ті дві купчихи, то, їй-богу, неначе їх годували для різниць! Такі товстулі та червоні! Мабуть, вони їдять дуже багацько.
— Авжеж, тріскають багацько, бо в їх талії... Чи то ж талії! Ти тільки придивись, що то за талії! Я аж злякалась, як одна купчиха скинула мантиль. Якби ми вдвох обняли її руками, то наші руки не зійшлися б! — сказала Ольга, взявши для прикладу за руки Катерину й показуючи, яка-то там страшна талія.
— Я зовсім не того ждала! А ти? — спитала Ольга. і — І я так, хоч і думала знайти дещо не підхоже до нашого інститутського. Але вважай, що вони не були в інституті...
— Як і наші матері, що й досі не вміють добре говорить по-французькій.
— Я сама вивчу свою матір, — сказала Катерина.
— І де вже! Трохи опізнилась, — додала Ольга, — так тільки трохи, може, їх обполіруємо.
— Ой! треба йти туди! — сказала Ольга, показуючи очима просто до дверей.
— А треба, ще трохи потанцюємо.
— І хочеться-таки тобі! — додала Ольга тоном трохи докірливим.
І обидві вони, побравшись за тонкі талії, пішли через покої, де грали в карти, де було душно й димно, де ходили по залі кавалери, що так не припали до вподоби молодим інституткам. Той вечір знов облив холодною прозою життя обох інституток. Вечір здавався їм ще простішим і біднішим після недавньої гулянки в Шато.
VIII
Той гарний молодий студент, що так сподобався Ользі, звався Павло Антонович Радюк. Він родився в Полтавщині, в селі Журбанях. його батько й мати були не дуже багаті, але заможні полтавські дідичі й жили в селі Журбанях, котрі були розкидані по степу і по невеличких ярках. Невеличкі хати, між котрими було багато мазанок, скрізь розбіглися, як овечки, і яро одрізнялись од зеленого степу чистими й білими стінами. На хатах покрівля була з татарського зілля й високої осоки, котрою були вшиті крокви на піваршина в товщину. Між білими хатами й зеленими вишниками високо вгору підіймались колодязні журавлі. Кругом Журбанів цілими рядками стояли невисокі вітряки, та все з шістьма й восьма крилами, котрі виразно малювались кружалами на синьому степовому небі. Зелений садок коло панського двора, вітряки й біла церква спиняли на собі очі серед рівного степу. Кругом Журбанів на всі боки слалось ніби степове безкрає море, а над степом розстелялось синє безкрає небо. Очі тонули на всі боки в сизій та зеленій далечі, котрій, здається, кінця нігде не було.
Панський будинок стояв край села, в садку, недалечке од церкви, підля вигону. Будинок був невеликий і невисокий. Навкруги його була галерея попід стріхами, а в садок висгупав круглий ґанок, чи тераса, густо обплетена виноградом. Кругом тераси були повироблювані клумби для квіток. Між клумбами і скрізь по садку вились чисіі доріжки, посилані жорствою й піском. Перед домом був широкий двір, такий широкий, що возл ледве встигли протерти кругом йою вузьку дорогу. Серед самого двора росла трава й степові квітки, наче в лузі. Косарі косили там сіно, як на сіножаті. На тому дворі далеко з другого боку стояли хаги для челяді й станя, за хатами були довгі кошари для овець, широкі загороди й повітки для товару. Все те добро Радюків батько взяв за своєю жінкою. Надеждою Степанівною Іскрою.
Старий Радюк, Антін Антонович, вийшов з людей небагатих. Він був син козака, і по смерті батька й матері йому достався батьківський хутір недалечке од Журбанів. Він служив в війську в гусарах, покинув службу і спочивав у своєму хуторі.
Вернувшись у свій хутір, Антін Антонович не думав жениться, бо й не було на кому жениться в цілій околиці. Кругом в хуторах і селах було дуже багацько паннів, але хуторянки не подобались йому. Він дуже багацько на своєму віку бачив усяких людей і не міг вподобать собі хоч і гарних, але трохи простих полтавських хуторянок. Зате ж він сам був ідолом для всіх сусідських паннів.
Радюк був колись дуже гарний з себе! Високий на зріст, рівний станом, з чорними кучерями, чорними бровами, блискучими веселими очима й повним лицем, він був гарний, як чорнобривець, і мав силу причаровувать до себе серце кожної молодої панни. Сміливий, як козак запорожець, трохи причепливий, як москаль, він мав надзвичайний дар розмови й оповідання. Він усе розказував українські народні анекдоти, смішні, повні жарту й юмору, знав їх без ліку, міг розказувать цілий вечір, другий вечір, тиждень і все десь їх набирав, неначе витрушував з якогось безоднього мішка. Пробуваючи на Україні по селах і хуторах, він наслухався їх од народу, між панами й духовними, між селянами й городянами, і знав їх більше, ніж Шехерезада знала казок. Він розказував їх чудовою українською мовою, плавкою, повною квіток поезії, чому позавидував би найкращий оповідач. Він умів так смішно розказувать, що всі реготались, аж за боки брались.
Вернувшись у хутір, він незабаром розворушив усю околицю й розвеселив її. На хуторянських вечорах, де було по кілька десятків паннів і ні одного панича, його ждали, як бог зна кого.