Як горітиме вогнище в льоху? Адже воно без чистого повітря зачахне, згасне! Так і правда — вона потребує високої гори. Багаття істини повинне палати для всіх. Його можна згасити, але не зробити слугою неправди!
В амфітеатрі, перед сотнями слухачів, Гіпатія розкриває самоцвіти розуму й чуття, добуті нею в довголітніх мандрах, показує захопленим александрійцям божественність пізнання, стверджує свободу духу, яку треба берегти понад всіма умовностями політики й повсякденного життя. Але в своїй домашній бібліотеці вечорами вона збирає найближчих учнів, готових заради неї на все — на смерть і на небувалий подвиг. І там, серед таємничої тиші, Гіпатія ходить між рядами книг та рукописів, інколи зупиняється біля вікна, і тоді заворожені учні бачать у променях призахідного сонця сиві пасма у золотих косах Гіпатії і тіні втоми під прекрасними бездонними очима. Друзям своїм вона говорить те, чого не можна сказати на велелюдді.
— Мої прекрасні браття! Чує серце — ми незабаром розлучимося. Не треба благальних поглядів — життя жорстоке, а довкола — вороги. Слухайте моє найщиріше слово до вас. Хочу, щоб ви збагнули все-можність людини, хочу, щоб ви прийняли в свою душу іскру вогню Прометея. Той вогонь — вогонь свободи. Не збагнете ви цього поняття, доки будете його мислити за філософськими зразками. Поняття свободи — поза словами, воно у сфері відчуття і духу! Згадайте два образи з міфології — Прометея і Епіметея. Два брати, але які різні. Прометей повстав супроти невблаганного закону Зевса і віддав свій вогонь нещасним людям, щоб мали вони зброю для герцю з олімпійцями. А інший — Епіметей — став сліпим попихачем богів, бо прийняв у дім свій штучну жінку Пандору, створену богами. І пустила та жінка у світ потік лих і хвороб, відкривши заборонену скриньку. Так Епіметей допоміг деспотам ще сильніше ув’язнити дух людей у в’язницю необхідності.
Хто ж такий Прометей, а хто його немудрий брат?
Прометей — то Над-мудрість, яка відчуває суть явища понад тверезим міркуванням, то вогонь духу, який знає смисл життя і любові поза обережним нашіптуванням розуму. Епіметей — то Під-мудрість, яка нехтує нечутним голосом душі, а слухає громи земної суєтності і жадібної жаги тілесних бажань. Розрізняйте у всьому голоси двох братів. Навіть у сфері точних наук. Ви сприймаєте мудрість математики, астрономії, філософії, як щось абстрактне, придатне для всякої епохи і всякої віри. Все це так, але доля світу залежить від того, яке почуття ви вкладете в форму згаданих наук. Я мрію не просто про математику, а про математику любові. Я хочу, щоб жила астрономія любові, філософія любові. Ви запитаєте — до чого тут числа і любов, далекі зорі і кохання?!
Я поясню. Ось ви маєте від мене закони чисел, їхнього поєднання і роз’єднання. Однотипність рішень ви приймаєте як закон. Я не можу вам дати іншого, але вже сама знаю, що в цій однотипності — порочність, яка вводить творчий розум у колію мислення, а разом з тим у колію практичного рішення. Результат — обмеження людини сферою звуженої практики. Потрібна математика вільного вияву, фантазії. Математика поезії, краси, математика любові і небувалого. Ми обоготворили число, а отже, зробили з нього ідола, як і з усякого бога. Це породило математику огрублення, роздрібнило єдність світу.
Ми оперуємо міріадами чисел, а цілість втратили. Треба знайти математику єдності. Дроблення — помилка древніх математиків. Поєднуючи числа, ми не маємо злиття, а лише купність. А істина вимагає повної єдності. Ми вивчаємо числа і речі, символізовані числами, як щось окреме від нас, як ідеї, абстракції. Це породжує непрохідну прірву між розумом і світом, розрубує єдність.
Треба вивчати не просто сонце, а поєднання людина — сонце. Не просто чоловік і жінка, а чоловік — жінка, не просто дитина й мати, а єдність матері й дитини, їхню нерозривність. Це — математика вічності, математика невимірного потоку буття.
Бачу подив у ваших очах, мої любі учні. Змушуйте себе руйнувати звичні поняття. Тоді ви станете дітьми Прометея. Ще раз нагадаю: математики оперують порожніми формами, вони неспроможні перебудувати світ, бо втратили з ним контакт. А суть залишається поза числами, вона втікає від їхніх обчислень і навіть від їхньої практики, бо вони не єднаються з речами, а пересовують їх з місця на місце, не міняючи сокровенного змісту.
Щоб збагнути — треба полюбити. Треба стати творцем і співтворцем. Не число важливе, не міра, а корінь числа, його суть, його втаємничене значення.
Ось ідуть двоє. Зрадник і зраджений. Це — початок Голгофи. Ось ідуть двоє закоханих. Це — початок нового світу кохання і радості. Отже, майте справу не з голими числами, а сійте зерна ідей в грунт апейрону, правічної матері-Геї. Тоді з них виростуть плоди любові і єдності. О мої учні, як хочеться чистої вільної ниви, на якій би виросло могутнє древо науки любові для щастя всієї землі! Чи настане той час? Хто нам скаже про це?
ЗУСТРІЧ НАД МОРЕМ
Незрівнянній Гіпатії —
від Сінезія
Щирість і вітання!
Божественна Гіпатіє! Серце моє розривається при думці про Вас. Знаю про ненависть, яку Ви розбудили в багатьох християн, плекаючи ідеї волелюбності. Знаю про вашу безстрашність. Але не можу лишатися спокійним, помічаючи ту бурю, яка насувається на Вашу долю, на Ваше дитя — Музеум.
Мій друже, моя сестро, мій божественний учителю! Послухайте голосу вірного друга. Приховайте свій шал, свою нестримність. Треба берегти сили для прийдешнього. Знаю, що ви боїтеся всякої фальші і не приймете віри, яка не близька серцю. Але ж Ви відаєте про те, що будь-яка віра — лише вбрання відносності, данина моді, що міняється у віках. Людям хочеться гратися у богів — хай граються. А мудреці нехай у тих божественних ляльках вбачають лише лиця тих знаків, символів, з допомогою яких можна щось необхідне передати людям землі. Ну, хіба не однаково їм, яке обличчя у символу — еллінське чи іудейське? Обличчя Аполлона чи Христа? Вкладіть у те чи інше вчення слова любові, і хай приймуть те слово люди і засвоять його поза умовностями релігій та політики. Мені страшно, коли я подумаю, як Ви ризикуєте заради пустих абстракцій. Втіште мене, напишіть, що Ви збагнули і будете діяти розважливо й мудро. Хай доля обереже Вас для радості всіх, хто мав щастя слухати Ваш божественний голос, і всіх, хто ще його почує.
Сінезій.
Мудрому Сінєзію —
від Гіпатії, доньки Теона
Любов і вітання!
Мій дорогий друже!
Засмутив мене Ваш лист. Дуже засмутив. Ви не збагнули глибини тих ідей, які чули з моїх вуст.
Є правда в словах, які Ви мені написали. Правда тимчасова, сіра правда. Правда страху, самозбереження. Я не хочу такої страшної правди. Бо служу лише одній ТИТАНОВІЙ ПРАВДІ, яка прикута до правічної скелі і не прийме ласки тирана-бога, яким би могутнім він не був. Ви хочете, щоб я загравала з тими ідеями, які вже пустили в серці людей чорні, жахливі пагіння. Я бачу люті часи в прийдешньому. Церква посіяла в сплячі душі зерна рабства. Вони виростуть тернами сваволі й падіння, руйнації й горя.
Рим чинив відкриту сваволю, яку можна було струсонути і навіть повалити силами спартаків-повстанців, доки в серцях їхніх полум’янів огонь Прометея. А Голгофа внесла в дух людей покору. Освячується сама ідея рабства ім’ям бога, і спротив рабству оцінюється, як богоборство. Це виховає страх і сформує рабські душі в грядущих поколіннях. О титане Прометею! Чому покинув своїх друзів-людей у такі незатишні дні?!
Пробачте мені за такий відчайдушний лист. Мені тепер дуже нелегко. Але не пишіть мені більше про обережність, про необхідність дипломатичності в умовах загальної лютості та злобності. Я не політик, не хитрун. Я, мій друже, лише жінка, яка ніжно й палко бажає ясного і тихого сходу сонця над замиреною землею…
Ваша Гіпатія
Гіпатія віддала листа служниці, а сама, одягнувши теплого плаща, вийшла з будинку. Душа прагнула самотини, кликало до себе море.
Вона поминула ворота, тепер біля них вже не було варти, як колись. Зривалася буря, над пустелею котилися смерчі, море було чорне і грізне. Білі ягнята хвиль бігли над шаленими просторами, радісно кричали чайки в захмареному небі.
Вітер рвав плащ з її плечей, піднімав його поли, ніби крила, вривався в легені подихом свіжості й волі, їй було легко й тужливо. Не хотілося думати, а лише відчувати, йти, приймати всім тілом опір тугого повітря, грізний гомін прибою, водограї солоних бризок.
Вона підійшла до прадавнього каменя, де колись гралося у чарівному сні двійко дітей. Ах, як хотілося Гіпатії повернути той благословенний час, побачити ще раз бронзові тіла юних істот, почути ніжні голоси, в яких уже бриніло кохання. Та ба! Ще не впала тиранія часу — нерозумного породження Крона, лише в снах інколи приходить до неї дитинство, мучить ілюзорністю, несправжністю, витискує із засмучених очей даремні сльози.
Вона роздяглася, вийшла на скелі, стала над ревучим морем, ніби древня Афродіта, що народилася з піни. З криком кинулась у воду, пірнула в буйні хвилі. Пливла, задихаючись від нез’ясовного передчуття туги й радощів. Море гралося з нею, шепотіло незбагненні і безладні слова, цілувало її груди, ноги, очі, і вона шалено віддавалася тому одвічному коханцеві сонця і вітру, землі і неба — вічноплинному морю.
Втомившись, повернулася до берега. Хвиля викинула її на пісок. Гіпатія поволі вибрела з води і раптом здригнулася: на неї дивилися чорні нажахані очі.
— Ісі-і-і-ідор! — закричала вона безтямно і захиталася.
Він не ворухнувся. Закам’янів. Лише зіпав, як риба на сухому піску, щось хотів промовити і не міг.
Гіпатія вийшла з безтямності, кинулася йому на шию, обняла, щось кричала безладне і радісне, а він опирався, і відштовхував її руками, і дивився вгору, намагаючись вивільнитись з жіночих обіймів.
— Звідки ти, коханий? — плакала вона щасливими слізьми і не витирала їх. — Ти повернувся з царства тіней? Ти воскрес, як назаретський учитель? О, Ісідоре, кохання моє! Це не сон, скажи мені?
— Гіпатіє, Гіпатіє… Одягнися… Я не можу дивитися на тебе… О, мара, вічна мара землі!.. Ось візьми плаща… Загорнися…
Він накинув плаща їй на плечі, а вона не бачила, не чула нічого, а лише зазирала в чорні, змучені очі, в яких пливла мука цілого світу.