Адже се його перший, безпосередній, святий обов’язок. Вихований, вигодуваний хлібом, працею і потом сього народу, він повинен своєю працею, своєю інтелігенцією відплатитися йому. Се перший заповіт, такий, від якого ніщо й ніяким способом не може увільнити його. Все, що говориться про права індивідуальності, про права чуття, про право на вживання життя і його радощів, – се софізми, брехня, облудна маска самолюбства й безхарактерності. Яке ти маєш право бути вільним, коли твій народ у неволі? Яке ти маєш право вдоволяти свої примхи і любовні бажання, коли мільйони твойого народу не мають чим вдоволити найконечніших потреб життя? А коли у тебе нема сили волі настільки, щоб зректися всіх своїх приємностей і розкошей, зробитися аскетом і слугою тих бідних та нещасних, коли ти на кождім кроці робиш концесії свойому дорогому "я", то бодай не бреши і не декламуй про якісь віковічні права того "я"! Будь щирий і скажи виразно: "Во грісіх роди мя мати моя", жию в свинстві і роблю щохвиля концесії підлоті. Се буде щиро і правдиво, і коли те болото не затопило ще в тобі живої душі, то вона таки колись озоветься, стрепенеться, збунтується против того всевладного свинства. А декламаціями про права свого "я", про бажання "вижитися і нажитися" ти дійдеш тільки до санкціонування того свинства як твого нормального стану, до затоплення і повного затрачення всього того, що могло би дати твоїй душі хоч крихітку людської подоби.
В таких думках, що від аналізу власного чуття звільна перейшли до злобних нападів на якогось незримого противника, Євгеній смерком уже заїхав до Бабинець, де у о. Зварича надіявся знайти нічліг.
XXX
Він здибав о. Зварича ще за селом. Священик, низенький худенький чоловічок літ коло сорока, окружений купою селян і селянок, чалапав болотистим гостинцем, ідучи до села; ряд свіжих могилок на кладовищі, що темним чотирикутником розстелилося оподалік від села і манячіло своїми дерев’яними хрестами та капличкою на середині, показував, що о. Зварич власне вертав від похорону. Порівнявшися з купою людей, Євгеній привітався, велів жидові їхати наперед і заїздити на попівство, а сам зліз із брички і пішов пішки разом з панотцем і селянами.
– Що у вас, похорон був? – запитав він.
– О так, похорон, – якось мов нерадо буркнув о. Зварич.
– Та й не один, – додав хтось із селян.
– Мруть хіба в селі?
– Ну, та... померли.
– Слабість яка? Пошесть?
– Ще гірше.
– Як то?
– Пошесть ц[ісарсько]-к[оролівська], патентована.
– Що се ви, отче? Загадками говорите.
– Ба ні, що правда. Адже отсе вертаємо з такого похорону, якого ви ще, певно, не бачили. Семеро дітей нараз.
– Дифтерія? – не без легкого страху промовив Євгеній.
– Ні. Здоровісінькі були.
– Ну, через що ж померли?
– А, бачите, ведлуг пшипісу1. Фізик приїхав віспу щепити і защепив усі діти зопсованою коров’янкою. Замість віспи прищепив гангрену – і отсе сьогодні семеро ми їх поховали. А п’ятеро ще мучиться.
– Боже! – скрикнув Євгеній.
Селянки, що йшли позаду, всі голосно захлипали і піднесли фартухи до очей. Чоловіки йшли понурені, мовчки.
– Слухайте, пане, – промовив згодом один селянин. – Адже я старий чоловік. Сей хлопчик був мій одинак... три роки мав... як чічка, пане, як золото, хлопчик...
Перервав. Сльози душили його. Жінки позаду заридали наголос.
– Адже я не ручу за себе. Ану ж мені туск прийде до голови і я ще сеї ночі візьму сокиру за пояс, і піду до міста, і зайду до пана фізика, і вгороджу її по сам обух йому в голову. Як гадаєте, пане, ви адукат – як міркуєте, що мені за се буде?
– Андрію, гей, Андрію! – з притиском, нервово обізвався священик. – Що ви говорите? Гріх таке говорити. Моліться Богу, щоб відвернув від вас лихі думки!
– Єгомость! – з болючим докором скрикнув селянин. – Адже знаєте мене не віднині. Скажіть самі, чи я забіяка, лиходій, душогуб? Чи я завинив що пану фізикові? Чи я йому в погану годину дорогу перейшов? За що ж він мене всиротив? За що він мені душу скалічив?
– Хіба ж він того хотів?
– Хотів чи не хотів, а чому не подбав, щоби чисту матерію щепити? – вмішався Євгеній. – Се ж очевидна його провина.
– Е, для хлопських дітей усе добре! – гірко говорили селяни. – Трута замість матерії – овва! Чи то їх шкода? Умре їх з десятеро, то й що з того? Більше місця буде для паничів та жидиків.
– Слухайте, люди, – мовив Євгеній, – коли се сталося?
– Якраз нині тиждень тому.
– І ви давали про се знати кому?
– Зразу не знали, що сталося, – мовив о. Зварич. – Діти пищать з болю, рани на рученятах почервоніли, почали гнити. Тілько тоді один чоловік кинувся до міста по лікаря. Лікар приїхав і тілько в долоні сплеснув. Отсих семеро вже були при смерті. Тамтим іншим щось там робив, записував, але й на них слаба надія.
– То вже він сказав, що донесе про се, де треба, – додав один селянин.
– Ну, поки там він се зробить, ми зробимо від себе донесення до суду, – мовив Євгеній. – Адже се нечувана річ!
– Ой, пане, – мовив знов один селянин. – Чи раз то вже таке трафлялося, що діти від щеплення вмирали. Адже наші баби бояться пана фізика гірше зарази.
– Звичайно п’яний щепить, – лаконічно додав о. Зварич.
– Ну, і так йому се уходить? Ніхто про се не знає?
– Знають, чому би ні. І в раді повітовій знають, і в старостві знають, та що з того?
– Хто йому що зробить! – додавали селяни. – У него плечі.
– Ну, люди добрі, то так не може бути, – мовив Євгеній. – Сього не повинні пустити плазом! Такий чоловік ані одного дня більше не повинен бути фізиком.
– Іншому би певно не дарували, – мовив о. Зварич, – але пану Пшепюрському, жонатому з бувшою гувернанткою пана маршалка, ну, сьому не легко можна що зробити.
– Попробуємо, – мовив спокійно Євгеній з тою рішучістю, що виявляла ціле обурення, яким тремтіла в тій хвилі його душа. І, обертаючися до людей, він додав:
– Ходіть зараз на пробоство. Зробимо донесення, а завтра я сам подам прокураторові.
Селяни сумно хитали голови.
– Т-та, робіть, що знаєте, але ми одно знаємо. Йому за се нічого не буде. А втім, хоч би його й повісили, то наших діточок се не оживить.
Жінки, ридаючи, розходилися по хатах, а чоловіки разом з Євгенієм і о. Зваричем пішли на пробоство.
XXXI
По вечері Євгеній з о. Зваричем сидів іще якийсь час, розмовляючи про всякі справи. Правда, о. Зварич був не дуже великий майстер у веденні розмови. В гімназії він був звісний як "тупа голова"; ледве перелізши через матуру, він записався на теологію і скінчив її якось так, що ніхто ніколи не чув його голосу. Він у політику ніяку ніколи не мішався, ні з чим наперед не виривався, в студіях був остатній і перелазив з року на рік з тяжкою бідою, та все-таки якось переліз. У нього не було ні приятелів, ні ворогів; він не втискався нікому в знайомість; про його домашні, сімейні відносини ніхто не знав нічого понад те, що стояло в його nationale: що він син убогого дрогобицького передміщанина, зрештою від малої дитини сирота. Скінчивши теологію, він оженився, висвятився, дістав якесь сотрудництво в горах і зараз першого року повдовів. І знов потяглося одиноке життя. Його переносили з сотрудництва на сотрудництво, поки вкінці, по десятьох літах, йому не дали маленької парафії в Бабинцях.
Опинившися на селі яко священик, – зразу сотрудник, а потім парох, – о. Зварич виявив деякі нові боки своєї вдачі. Повільний, тупий до книжки, тяжкий на думання, він мав велику охоту до різних механічних праць, до токарства, стельмаства, до пасічництва і садівництва і всім сим умів ставати в пригоді селянам. Вдовець, одинокий, змалку привиклий до простого життя, він не потребував дерти селян за ніякі треби, жив майже нарівні з ними, читав не много більше, як освіченіші його парафіяни, переймався їх справами, помагав де і як міг. Сам про те не знаючи і не думаючи, витичуючи собі дорогу від заспокоєння одної селянської потреби до заспокоєння другої, він робив своїм тихим способом і в своїм невеликім крузі велике діло двигання народного життя на вищий ступінь. У крузі завзятих політиків та балакучих теоретиків-панотців о. Зварич не любив показуватися, а коли мусив там бути, приміром, на якімось празнику або соборчику, то сидів, звичайно, пикаючи люльку, мовчав, як на турецькім казанні, і від’їжджав, не раз не обмінявшися ні з ким ані одним словом, крім звичайного повітання.
Євгеній пізнав о. Зварича також при якійсь такій оказії і зразу не звернув на нього ніякої уваги. Поки йшли шумні диспути про етимологію і фонетику*, про Куліша** і Драгоманова, російську мобілізацію і шанси війни між Росією і Англією в Індії***, о. Зварич мовчав, пикаючи люльку і немов дрімаючи в куті старої софи. Далі перейшла розмова на ближчі справи, на вибори до сойму, на конечність якогось "порозуміння"; о. Зварич і тут мовчав так само, як мовчки прислухувався й Євгеній. Далі Євгеній закинув про найближче: про стан селянства по селах, про читальні, каси позичкові. Тут більша часть попередніх голосних бесідників значно притихла; пробували викручуватися загальними фразами про недозрілість народу до автономного життя, про глупоту і невдячність хлопа. І тут перший раз о. Зварич промовив. Винявши люльку з рота, він вижидав хвилину загальної тиші і пробовкнув мов віднехотя:
– А по правді скажіть: за що нам той хлоп має бути вдячний? Що ми для нього зробили?
– Як то? Як то? – загукали з усіх боків голоси і пішли вичислювати тисячні випадки та справи, де руська інтелігенція "стояла за хлопом". Євгеній пробував знов затамувати сей потік і підніс думку взятися всім до економічної санації селянства в повіті. Він звернув увагу на те, що багато селян позатягало позички в рустикальнім банку, платять лихварські проценти або занедбують сплату і попадають на ліцитацію. Чи не можна би як сьому зарадити? Оратори позвішували голови. "Що ми на се порадимо? Найпростіша рада була би: виняти з власної кишені гроші і поплатити хлопські довги. Але ми не крезуси. А вдодатку непорядність, глупота і негосподарність наших хлопів швидко вичерпала би й Ротшільдову касу*". Євгеній зачав доказувати можність рятунку, радив подумати про конверсію селянських довгів на нижче опроцентовані, притягнути до акції громадські каси, повітову раду, – але все се були тоді такі нові та нечувані речі, що палкі політики попросту закричали його.