При всьому тому, військо, що спонукали, як воно висловлювалось, "високі веління, доволі у коші наслані, повинно було за всяку ціну витравити гайдамацтво з корінням, хоч, як виявилось згодом, замість десятків повішених гультяїв з’являлись їх наступники цілими сотнями, і якщо гайдамацька вербовка стала менш успішною в Запорожжі, де завівся російський суворий порядок, то вона тривала у російській і польській Україні, тому що там залишались старі несприятливі умови життя народу у колишній силі — з одного боку, в російській частині України, натиск сильного на слабкого і богатого на бідного, з іншого, у польській половині історична нелюбов селянина до пана-поляка, хоч би він навіть був добрим паном. Тому кошовому Лантуху і військовому єсаулу Калнишевському доводилось продовжувати прагнути для винищення гайдамацтва.
Від самої ранньої весни 1758 року Лантух "зі старшиною і товариством" відправив у Гард, колись розорений Савою Чалим і відновлений запорожцями, особливу команду, якої спеціальне призначення було винищення гайдамаків. Начальником команди призначався "пан полковник" Дмитро Стягайло, писарем при ньому був Яків Дон, а єсаулом Харько Ведерка. Команді дали особливу інструкцію, які, власне, давалися роз’їзним командирам на Волзі, які висилали коменданти і воєводи приволзьких фортець і міст знищення зграй понизової вольниці. "Понеже, говорилося в інструкції, військо запорозьке низове через єдиних примножених бродяг, вчиненими ними сусіднім закордонним людям грабіжництвом, злодійством і смертовбивством так вельми у велике безслав’я і у коло платежу розоренням прийшло, що без потреби і донині не залишалося, тим більше, виконавши великі повеління монарших указів, доволі у кош насланих, — визначено у коші війська запорозького низового до найбільшого їх, злодіїв, злого наміру знищення поставити у пристойному місці при Бугу-річці двохсотну команду, взявши з кожного куреня для того по 5 чоловік сумлінних".
З цього введення в інструкцію видно, що незважаючи на жорстоку війну проти гайдамаків всього Запорожжя, гайдамаків не зменшувалось, а збільшувалось. Військо побоювалось, що гайдамаки ці не тільки привели його до великого безслав’я, але й до розорення. Але тут же зізнається, що найбільше спонукають військо до знищення злодіїв "високі веління, доволі у кош наслані".
Таким чином, за інформацією, полковнику Стягайлу слід негайно відправитися прямо в Гард зі своєю командою і там розподілити її на кілька "чатей" (пікетів), відправивши потім ці чати у певні місця. Далі наказувалось, прибувши до Гарду і розташувавшись у тих місцях, де раніш колишні полковники стояли таборами, зробити перепис команди, що знаходилась при Сягайлі, викликаючи певних від кожного куреня отаманів, і якщо з якогось куреня повне число козаків не з’явиться, негайно надіслали про це звістку. У Гарді, крім самого начальства команди, нікому не дозволялось займатися ("бадатися") торговельними промислами, а особливо шинкарством; але козакам та іншим людям дозволялось "для харчування здобич мати рибну, в річці Буг". Наказувалось далі команді по зимівниках в Інгульці та у Великому Інгулі всі козачі зимівники об’їхати і скільки у якому зимівнику у господарів служителів, і хто вони на ймення та призвисько, а також скільки у кого рогатої худоби і коней, все це записати і звеліти всім мати від кошу річні паспорти. Припускалося, звичайно, що під нібито робочими людьми часто приховуються найнебезпечніші гайдамаки, які тільки можуть приховати своє звання і славу під одягом наймита чи батрака.
Для спостереження таємними гайдамацькими партіями, що проходили тут, Гард повинен був частіше висилати окремими загонами "при добрих приставах нарізно, пристойне число команди", а якщо де-небудь "прошукаються" гайдамаки, то при взятті їх, якщо будуть "оборонно відходити", вчиняти як з ворогом і все, що при них є, відбивати, а їх самих "переловлювати" і під караулом присилати у кош. Далі в інструкції був вельми дивний пункт, який, проте, достовірно малює і той час, і тих людей. "Задовольнятися вам, полковнику, зі старшиною тим, що самі у злодіїв їхнє власне відіб’єте (говорить цей пункт), а що з командою — те на громаду". Але якщо у гайдамаків будуть відбиті коні, яких вони викрали, або рогата худоба, або злодійські речі — татарські чи якісь інші, то все це надсилати у кош, для віддачі скривдженій стороні. Значить, начальство могло віднімати у гайдамаків те, що особисто належало гайдамакам, і могло цією гайдамацькою власністю користуватися. Та у гайдамака нелегко було розсортувати власність таким чином: у нього могло бути все награбоване — і кінь, і рушниця, і піка, і навіть сорочка — і все це команда брала собі, чим не нехтували і самі полковники. Якщо гардівська команда дізнається, що гайдамаки десь збираються партією і мають злий намір, слідкувати за ними секретно особливою командою, тримаючись їхніх слідів, хоч би і на далеку відстань, і "збирані ними чати розбивати і ловити, і до того їх злого наміра не допускати; і все, що в них є, відбивати". Але якщо, через "малосильство" команди, гайдамацькі зграї розбити не можна буде, то про це негайно дати знати у кош, і тоді буде надіслана швидка допомога". Команді суворо заборонялось "виїздити" або "виходити" за кордон, тобто за Буг і за Синюху. Разом з тим наказувалося ловити усіх безпаспортних, "волоцюг" і "гультяїв", допитувати, як злодіїв і присилати у кош. Похідній бугогардівській церкві наказувалося бути із священником там, де стоятимуть табори, а не на острові, "і вам — додавалося в інструкції — дячка і паламаря нічим не ображати". Зимою команду і похідну церкву переносити у Великий Інгул і там заготовляти на зиму сіно, а "тамтешнім зимівникам загрожувати і спонукати, щоб нікого із злодіїв та волоцюг не тримати".
Насамкінець інструкція наказувала: "І це доручення вам, полковнику, зі старшиною і всією командою виконувати точно і ретельно, не даючи злодіям найменшої потачки і в тому до всекрайнішого викоренення неодмінно чинити виконання, боючись несправки і потачки за розслідуванням у коші, нашого військового, найжорстокішого штрафу та тортур. У недоручену справу зовсім не вступати і безвинно добрих та ні в чому невинуватих козаків, також і ватажан (обозників) які їдуть з хлібом, з рибою і горілкою, анітрохи не ображати, пильно за ними дивитися. Отаманам, виділеним від куренів, з усіма козаками, полковника і старшину треба шанувати і у всьому, що доручають, слухатися, і команду втримувати від усього поганого, бійок, сварок і пиятики. І старшину від коша, на східці обраного, ні в якому разі самим і команді не відставляти і не кривдити ні в чому; а хто це почне робити, то за розслідуванням коша, до смерті киями бити і біля стовпа прив’язати, а худобу (майно) відібрати, та й куреню всьому, з якого він, через нього бути винним і знеславленим (покараним)".
Цими суворими розпорядженнями Лантух, на час свого правління Запорожжям, зажив слави жорстокого гонителя та винищувача гайдамаків, хоч до остаточного їх знищення було ще надто далеко, як вони це довели уманською різнею. За це старання, мабуть, Лантух і користувався особливою милістю росіян, які заохочуючи Лантуха, "прибирали" і його у той мішок, в який тоді ж починали зав’язувати не тільки Запорожжя, а й Крим. Старання Лантуха прислужилося до того, що коли цей "московський попихач" не був обранений кошовим, граф Рум’янцев представив його у кошові, і він був затверджений у своєму званні, незважаючи на те, що представлення графа Рум’янцева виборчі права запорозького війська "були затоптані у багнюку російською п’ятою".
У березні 1758 року Лантух робив вищезгадані розпорядження відносно переслідування гайдамаків, а у наступні за тим вибори у кошові він не був обраний на цю посаду президента козацької республіки. Наступником його був поставлений Білицький.
Слідуючи по п'ятах свого попередника Білицький також під страхом суворих російських настанов, звернув своє переслідування на гайдамаків, хоча з меншим запалом. Правда, гайдамаки повинні були викликати невдоволення війська, тому що деякі з них, кошу заважали у їх переходах за польський кордон запорозькі і російські пікети з суворими німецькими начальниками, звернули своє хижацтво на своїх же земляків. У коші зробилось "доволі відомо" і часті скарги почали надходити до війська, що кляті гайдамаки почали знову обдирати ватагу (образу), яка йде з Малої Росії у Запорозьку Січ, і гроші віднімають, і ватажан б’ють" і тим вчиняють кошу "частий клопіт", а зимівникам на малоросійському шляху "гандж наносять".
Внаслідок цього Білицький відправив до козаків, що жили у Солоній, Базавлуку і Саксагані, військового гарматника з "міцним наказом", в якому велів козакам: "почавши від гирла Солоної до вершин Базавлука і Саксагані, з кожного зимівника самому господарю йти з ним, гарматником, у партію і до розцінку і спіймання таких капосників (гайдамаків) докласти таке старання, як минулого року базавлучани, які переловили таких капосників, і ви повинні, очищаючи свої зимівники, ловити злодіїв, які чинять ватажанам капості, а при потребі чинити з ними, у силі багатьох наших наказів, як з ворогами". Особливо наказувалось, "хто тих злодіїв переховує, знайшовши, поводитися з ними, як із справжніми злодіями". Крім того козакам ставилось за обов’язок найприскіпливіше таких злодіїв дошукуватись у тамтешніх шинках і шинкарів допитувати: чи не приїздять до них такі недобрі люди горілку пити? — бо по шинках їх перша пристань, і хто такі капості робить, шинкарі можуть знати". Насамкінець суворий наказ говорить, що з гарматником кош тому не посилає особливої партії, щоб від цього не було зимівникам податків: "але ви самі — додано — повинні вищевказаних шибеників неодмінно викорінювати і у всьому чинити з ними та з їх приховувачами, як було вказано вище".
Розділ X
У період з 1760 р. до самої уманської різні переслідування гайдамаків з боку запорозького козацтва не припинялося. Кубла їхні по берегах Буга, Синюхи, Громоклії вже не були настільки безпечні, як кілька років тому, коли там не було ще ані пильних пікетів запорозьких, ні лінії російських фортець і шанців.